З цим треба було кінчати.

Вона увімкнула в мережу стереосистему, а потім сіла, схрестивши ноги, на підлогу перед нею й поставила диск. Піт затікав їй в очі, вони щеміли, й вона витерла його суглобами пальців. Скот програв тут багато музики, вмикаючи її на неймовірну гучність. Уперше, коли він заграв для неї «Пляж, далекий від скель», вона думала, що стеля над їхніми головами буде зірвана і злетить угору. Звук, який вона збиралася увімкнути зараз, буде зовсім слабеньким супроти того, але вона вважала, що цього для неї вистачить.

Великий розгардіяш, слово із трьох літер, починається на Б, закінчується на М.

Аменда сидить на одній із тих кам’яних лав, дивлячись на Гавань Південного Вітру, на дві лави вище від жінки у східному халаті, яка вбила свою дитину. Аменда каже: «Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі. І про афганку. Але він чомусь називав її африканкою. Він ще тоді сказав якесь чудне слово. Бук? Бур? Чи бум?»

Ні, Мендо, то був не бум, хоч це слово і справді складається з трьох літер і починається на Б, але закінчується воно не на М, а на Л.

Словом, яке застосував Скот, було, звичайно ж, бул. Піт збігав по обличчю Лізі, як сльози. Вона не втирала його. «Це як бул, кінець. А в кінці одержуєш приз. Іноді цукерку. Іноді пляшку кока-коли з крамниці Мюлі. Іноді поцілунок. А іноді… іноді історію. Так, любий?»

Вона розмовляла з ним і мала таке відчуття, що це добре. Бо він досі був тут: хоч тут уже не було ані його комп’ютерів, ані меблів, ані фантастичної шведської стереосистеми, ані шухляд із рукописами, ані складених у стосики гранок (його власних і тих, які надсилали йому друзі та шанувальники), ані книжкової змії… вона все одно досі відчувала тут присутність Скота. Звичайно ж, відчувала. Бо він ще не сказав усе, що мав сказати. Він мав розповісти ще одну історію.

Історію для Лізі.

Їй здавалося, вона знає, про яку історію йдеться, бо була лише одна історія, якої він так і не закінчив.

Вона доторкнулася до засохлих плям крові на килимі й подумала про аргументи проти божевілля, про ті, які падають із тихим шарудінням. Вона подумала про те, як вони почували себе під деревом ням-ням: наче в якомусь іншому світі, в їхньому власному світі. Вона подумала про людей-психодіотів, про людей кривавого була. Вона запитала себе, чому Джим Дулей, коли він побачив Довгого хлопця, перестав верещати, а руки йому впали по боках. Тому що сила покинула його руки. Таке відбувалося з кожним, хто дивився на психодіота, коли психодіот у відповідь дивився на тебе.

— Скоте, — сказала вона. — Мій любий, я слухаю.

Відповіді не було… проте Лізі відповіла сама собі. Місто називалося Анарена. Сем зе Лаєн володів залою, в якій був басейн. Він володів також кінотеатром. І рестораном, на музичному автоматі якого кожна мелодія була, мабуть, мелодією Генка Вільямса.

Десь щось у порожньому кабінеті, здавалося, схвально зітхнуло. А може, то була тільки гра її уяви. У всякому разі, настав її час. Лізі досі не знала точно, що вона шукає, але вона подумала, що знатиме, коли це побачить, безперечно, вона все зрозуміє, коли це побачить, якщо Скот для неї це залишив, — і час було розпочинати пошуки. Бо вона не зможе довго так жити. Вона не зможе.

Вона натисла на кнопку play, і стомлений, веселий голос Генка Вільямса заспівав:

ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — подумала вона й заплющила очі. Якусь мить музика ще звучала, але якось глухо й дуже, дуже далеко, як музика, що долинає з кінця довгого коридору або з глибокої печери. Потім червоне світло сонця розквітло під її повіками, а температура одразу впала на двадцять чи навіть двадцять п'ять градусів. Прохолодний вітрець, просякнутий ніжними пахощами квітів, лагідно пестив її спітнілу шкіру й відривав від скронь пасма прилиплого до них волосся.

Лізі розплющила очі в Місячному Колі.

Вона все ще сиділа, схрестивши ноги, але тепер вона була на краю стежки, яка спускалася з червоного пагорба в одному напрямку й вела під затінок щасливих дерев — у другому. Їй уже доводилося тут бути; це було саме те місце, куди вперше привів іі чоловік, ще коли він не був її чоловіком, сказавши, що хоче їй щось показати.

Лізі підхопилася на ноги, відкинувши з лоба просякле потом волосся й підставивши обличчя свіжому вітерцю. Вона жадібно вдихала змішані пахощі, які він переносив, але, звичайно, ще більше втішалася його прохолодою. Вона здогадалася, що був час пополудні, а температура повітря була десь градусів сімдесят п’ять.[86] Вона чула, як щебечуть пташки, цілком звичайні, якщо судити з їхнього співу, — синиці та дрозди, поза всяким сумнівом, можливо, також зяблики та кілька жайворонків, — але з лісу не долинало ніякого жахливого сміху. Для них ще рано, подумала вона. Не було також відчуття близької присутності Довгого хлопця, і це була новина найліпша з усіх.

Вона стояла обличчям до дерев і тепер обкрутилася на підборах, зробивши півколо. Вона не шукала очима хрест, бо Дулей устромив його собі в руку, а потім кудись відкинув. Вона шукала дерево, те, яке стояло трохи попереду двох інших із лівого боку стежки.

— Ні, я помиляюся, — прошепотіла вона. — Вони стоять по обох боках стежки. Як солдати, що охороняють вхід до лісу.

Такими вона їх і побачила. Побачила й третє дерево, що стояло трохи попереду того, яке було ліворуч. Третє було найбільшим, а його стовбур покрився таким густим мохом, що був схожий на шерсть. Земля під кроною цього дерева досі здавалася трохи проваленою. Це було те місце, де Скот зарив свого брата, якого він так намагався врятувати. І вона побачила, як із високої трави, що оточувала цю заглибину, на неї щось дивиться великими порожніми очима.

Якусь мить вона думала, що це Дулей або труп Дулея, який ожив і знову її переслідує, але потім пригадала, як, одним ударом відкинувши вбік Аменду, він зірвав із себе непотрібні тепер окуляри нічного бачення без лінз і пожбурив їх у траву. І ось тут вони були, лежали поруч із могилою доброго брата.

Це ще один пошук була, подумала вона, підходячи до них. Від стежки до дерева; від дерева — до могили; від могили — до окулярів нічного бачення. А куди далі? Куди тепер, люба моя дитино?

Наступним етапом була виявився імпровізований хрест із перекошеною поперечною планкою, так що вони обидві тепер здавалися стрілками годинника, які показували п’ять хвилин на восьму. Вершина вертикальної планочки була на довжину трьох дюймів вимазана кров’ю Дулея, яка тепер засохла й стала темно-бурою, того самого кольору, мало схожого на колір лаку, в який були забарвлені й плями на килимі в кабінеті Скота. Вона ще могла прочитати слово Пол, написане друкованими літерами на імпровізованому хресті, й коли вона підняла його (з відчуттям глибокої пошани) з трави, щоб роздивитися ближче, то побачила там і щось інше: навколо вертикальної планки була намотана, а потім зав’язана тугим вузлом вицвіла жовта нитка. Зав’язана — в цьому Лізі не мала найменшого сумніву — вузлом того самого виду, як той, що ним Скот прив’язав дзвінок Чакі Дж. до дерева в лісі. Жовта нитка — яка колись розмотувалася з дротиків доброї матінки, коли вона сиділа біля телевізора на своїй фермі в Лісбоні, — була намотана на вертикальну планку саме над тим місцем, де вона була вимазана землею. І подивившись на неї, Лізі пригадала, що бачила, як жовта нитка біжить у темряву, перед тим як Дулей висмикнув хреста зі своєї руки й відкинув його геть.

Це африканка, та, яку ми покинули біля великої скелі, що височіє над озером. Скот повернувся сюди пізніше, через якийсь час, забрав її там і приніс сюди. Розмотав частину, прив’язав нитку до хреста, потім розмотав ще, сподіваючись, що я знайду решту в самому кінці нитки.