— Це Чарлі, — сказав Майк, обернувши своє крісло.

Я махнув йому рукою.

Берніс, вродлива білявка з пустими очима, підняла голову й тупо всміхнулася.

— Де ти пропадав, Чарлі? У тебе гарний костюм.

Інші, які мене пам’ятали, помахали мені руками, і я махнув їм у відповідь. Несподівано з виразу обличчя Аліси я зрозумів, що вона чимось невдоволена.

— Уже майже восьма година, — оголосила вона. — Пора збирати речі.

Кожен її учень мав виконувати певну роботу: вони прибрали крейду, гумки-стирачки, папери, книжки, олівці папір для нотаток, фарби й демонстраційний матеріал. Кожен знав своє завдання й пишався тим, що виконував його добре. Усі вони взялися до роботи, крім Берніс. Вона дивилася на мене.

— Чому Чарлі не приходив до школи? — запитала вона. — Що з тобою було, Чарлі? Ти повернувся?

Інші подивилися на мене. Я подивився на Алісу, сподіваючись, що вона відповість за мене, й запала тривала мовчанка. Що я мав відповісти їм, аби їх не образити?

— Це лише візит, — сказав я.

Одна з дівчат захихотіла — Франсіна, через яку Аліса мала великий клопіт. У свої вісімнадцять років вона встигла народити трьох дітей, перш ніж батьки здогадалися зробити їй гістеректомію. Вона не була гарна — далеко не така приваблива, як Берніс, — але була легкою здобиччю для десятків чоловіків, які купували їй подарунки або платили за квиток у кіно. Вона жила в пансіоні, який винаймав Державний притулок Воррена для своїх пацієнтів, що десь працювали й мали дозвіл приходити увечері до Центру. Двічі вона не приходила на урок — дорогою її перехоплювали чоловіки — і тепер її відпускали лише з ескортом.

— Він тепер розмовляє, як велика шишка, — захихотіла вона.

— Ну гаразд, — несподівано втрутилася до розмови Аліса. — Кінець уроку. Я чекатиму вас завтра о шостій вечора.

Коли вони пішли, я міг бачити по тому, як вона кидала свої речі у шафу, що вона сердита.

— Пробач мені, — сказав я. — Я хотів почекати тебе внизу біля сходів, але мені захотілося побачити свій колишній клас. Свою альма-матер. Я хотів лише подивитися у вікно. Але перш ніж я усвідомив, що роблю, то увійшов сюди. Що тебе турбує?

— Ніщо. Ніщо мене не турбує.

— Облиш. Твій гнів далеко не відповідає тому, що сталося. Ти про щось думаєш.

Вона з виляском кинула книжку, яку тримала в руці.

— Ну, гаразд! Ти хочеш знати, що зі мною? Ти не такий, як був. Ти змінився. І я маю на увазі не твій високий КІ. Я говорю про твоє ставлення до людей — ти став іншим чоловіком.

— Ой, не треба! Не вигадуй, будь ласка…

— Не уривай мене! — Справжній гнів у її голосі відштовхнув мене. — Я кажу те, що думаю. Раніше в тобі щось було. Не знаю, що саме… теплота, відкритість, доброта, яка примушувала всіх любити тебе й любити твоє товариство. Тепер, з твоїм розумом і знанням, усе це зникло…

Я не міг далі слухати.

— А чого ти сподівалася? Ти думала, я залишуся слухняним щеням, яке махає хвостом і лиже ногу, яка копнула його? Безперечно, усе це змінило мене і я став по-іншому думати про себе. Я більше не братиму те лайно, яке люди пропонували мені протягом усього мого життя.

— Люди не ставилися до тебе погано.

— Що ти знаєш про це? Найкращі з них були самовдоволеними й поблажливими, використовуючи мене, щоб здаватися шляхетними й упевненими в собі у своїх вузьких межах. Кожен відчуває себе розумним поруч із дебілом.

Сказавши це, я зрозумів, що вона сприйме мої слова хибно.

— Думаю, ти й мене включаєш у цю категорію.

— Не говори дурниць. Ти збіса добре знаєш, що я…

— Звичайно, в якомусь розумінні ти маєш слушність. Поруч із тобою я здаюся досить тупою. Сьогодні після кожного нашого побачення, після того, як ми розлучимося, я приходжу додому з жалюгідним відчуттям, що я повільна й обмежена в усьому. Я згадую все, що сказала, й мені спадають на думку всі ті розумні й дотепні речі, які я мала б сказати, й хочеться побити себе, тому що я не згадала їх, коли ми були разом.

— Таке буває з усіма.

— Мені хочеться вразити тебе в такий спосіб, про який я ніколи не думала, та, коли я перебуваю з тобою, моя впевненість у собі зникає. Я тепер сумніваюся в мотивах своєї поведінки, в усьому сумніваюся.

Я спробував відвернути її від цієї теми, але вона знову й знову поверталася до неї.

— Послухай-но, я прийшов сюди не сперечатися з тобою, — зрештою сказав я. — Ти дозволиш мені провести тебе додому? Мені треба з кимось поговорити.

— Я теж маю таку потребу. Але цими днями я не спроможна поговорити з тобою. Усе, що я можу зробити, це слухати тебе, кивати головою і вдавати, ніби я все розумію про культурні варіанти, про необулеву математику та постсимволічну логіку, і я почуваю себе дедалі дурнішою і дурнішою, і, коли ти від мене йдеш, я мушу дивитися в дзеркало і кричати собі: «Ні, ти не стаєш із кожним днем тупішою! Ти не втрачаєш свій розум! Він у тебе не стає старечим і тупим. Це Чарлі розвивається з такою вибуховою швидкістю, що в тебе створюється враження, ніби ти повзеш назад». Я, знай, повторюю це собі, Чарлі, та, коли ми зустрічаємося й ти дивишся на мене з притаманним тепер тобі нетерпінням, я знаю, що ти смієшся з мене. А коли ти мені щось пояснюєш, і я не можу це запам’ятати, ти думаєш, я не зацікавлена в тому, що ти говориш, і не хочу завдавати собі клопоту. Але ти не знаєш, які муки я терплю, після того як ти підеш. Ти не знаєш, над якими книжками я мучилася, які лекції намагалася слухати в університеті Бекмана, а проте, коли я намагаюся про щось заговорити, я бачу, з яким нетерпінням ти мене слухаєш, ніби все, що я кажу, по-дитячому наївне. Я хотіла, щоб ти став розумним. Я хотіла допомогти тобі й розділити свої знання з тобою, а тепер бачу, як ти викидаєш мене зі свого життя.

Слухаючи ту розповідь, я став усвідомлювати грандіозність її розпачу. Я весь розчинився в собі й у тому, що зі мною відбувалося, й ніколи не думав про те, що відбувалося з нею. Вона тихо плакала, коли ми вийшли зі школи, і я не знав, щó їй сказати. Протягом поїздки в автобусі я думав про те, як змінилася ситуація, ставши догори дном. Вона нажахана мною. Крига розтанула між нами, й розколина дедалі ширшала, тоді як потік мого розуму швидко виносив мене у відкрите море.

Вона мала слушність, відмовившись катувати себе перебуванням поруч зі мною. Ми не мали більше нічого спільного. Проста розмова стала напруженою. Між нами залишилася тепер лише збентежена мовчанка й невдоволене бажання в затемненій кімнаті.

— Ти дуже серйозний, — сказала вона, порушивши свій настрій і подивившись на мене.

— Я замислився про нас.

— Ця проблема не повинна здаватися тобі такою серйозною. Я не хочу псувати тобі настрій. Ти долаєш велике випробування.

Вона спробувала всміхнутися.

— Але ти вже зіпсувала мені настрій. Тільки я не знаю, що мені робити.

Дорогою від автобусної зупинки до її приміщення вона сказала:

— Я не поїду з тобою на симпозіум. Сьогодні вранці я зателефонувала професорові Немуру й сказала йому про це. Там для тебе буде багато роботи. Цікаві люди — збудження від перебування в центрі загальної уваги. Я не хочу плутатися в тебе під ногами.

— Алісо…

— … і не має значення, що ти скажеш про це тепер, я знаю, як себе почуватиму, тому, якщо ти не заперечуєш, я залишуся зі своїм розколотим его — дякуючи тобі.

— Але ти все перебільшуєш. Я переконаний, що якби ти…

— Ти це знаєш? Ти переконаний? — Вона обернулася й спопелила мене поглядом із верхніх сходинок, які вели до її помешкання. — О, яким ти став нестерпним! Звідки ти знаєш, як я себе почуваю? Ти берешся судити про свідомість інших людей. Ти не можеш знати, ані як я себе почуваю, ані що я почуваю, ані чому я так себе почуваю. — Вона рушила сходами, але потім обернулася до мене й сказала тремтячим голосом: — Я буду тут, коли ти повернешся. У мене лише поганий настрій, і це все, і я хочу, щоб ми обоє мали шанс обміркувати свої стосунки, поки нас розділятиме чимала відстань.

Уперше за багато тижнів вона не запросила мене до себе. Я дивився на зачинені двері, й у мені закипав гнів. Я хотів улаштувати сцену, загупати кулаком у двері, повалити їх. Я хотів, щоб мій гнів спопелив цей дім.