Вона поставила тацю в центрі кофейного столика — серветки складені трикутничками, тістечка розкладені півколом.

— Ти не повинен брати це так близько до серця, Чарлі. Воно не має стосунку до тебе.

— Мене не втішає, коли я кажу собі про це. Ті люди протягом стількох років були моєю родиною. Я почувався так, ніби мене викинули з власного дому.

— А тобі не здається, що це символічне повторення того досвіду, який ти пережив у дитинстві? Від тебе відмовилися батьки… тебе відіслали геть…

— О Боже! Не слід на все чіпляти гарні ярлички. Тут важить тільки те, що перед тим, як мене затягли в експеримент, я мав друзів, людей, які любили мене. Тепер я боюся…

— Ти ще маєш друзів.

— Це не одне й те саме.

— Страх — нормальна реакція.

— Тут ідеться про щось більше. Я боявся раніше. Боявся, аби мене не побили за те, що я не поступаюся Нормі, боявся переходити через вулицю Гауелз, де банда хлопчаків мала звичай дражнити мене й штовхати. І я боявся також шкільної вчительки місіс Ліббі, яка зв’язувала мені руки, щоб я не міг гратися з речами на своєму столі. Але всі ті події були реальними — і я мав усі підстави боятися їх. Страх, який опанував мене, коли мене вигнали з пекарні, це страх неясний, страх, якого я не розумію.

— Візьми себе в руки.

— Ти, певно, ніколи не відчувала паніки.

— Але ж, Чарлі, ти повинен пережити цю несподіванку. Ти як той плавець, якого зіштовхнули з плота, й він вжахнувся, втративши під ногами тверду землю. Містер Доннер був добрим до тебе, й усі ці роки ти почував себе в безпеці й у затишку. Бути вигнаним із пекарні невідомо за що — такого шоку ти просто не сподівався.

— Те, що я розумію причину свого вигнання, не допомагає. Я не можу більше сидіти сам-один у своїй кімнаті. Я блукаю вулицями вдень і вночі, не знаючи, чого шукаю… блукаю, поки втрачаю уявлення, куди я йду… й опиняюся перед пекарнею. Минулої ночі я пройшов увесь шлях від Площі Вашингтона до Центрального парку й заснув у парку. Якого біса я шукаю?

Що більше я говорив, то засмученішою вона здавалася.

— Як я можу допомогти тобі, Чарлі?

— Я не знаю. Я почуваюся наче тварина, яку вигнали з її затишної, безпечної клітки.

Вона сіла поруч зі мною на канапі.

— Вони штовхають тебе надто енергійно. Ти розгублений. Ти хочеш бути дорослим, але в тобі досі живе малий хлопчик. Самотній і наляканий. — Вона поклала мою голову собі на плече, намагаючись заспокоїти мене, й, коли скуйовдила мені волосся, я зрозумів, що вона потребує мене не менше, аніж я потребую її.

— Чарлі, — прошепотіла вона через короткий час, — хоч би чого тобі хотілося, не бійся мене.

Я хотів сказати їй, що чекаю нападу паніки.

Одного разу, доставляючи хліб із пекарні, Чарлі мало не знепритомнів, коли жінка середнього віку, яка щойно вийшла з ванни, вирішила розважитися, розгорнувши халат і виставивши перед ним своє голе тіло. Чи він коли-небудь бачив жінку, на якій не було одягу? Чи він знав, як треба кохатися? Його жах — його нажахане скигління — певно, налякало її. Бо вона відразу стулила поли халата й дала йому четвертак, щоб він скоріше забув про свою пригоду. Вона лише хотіла переконатися, що він добрий хлопець, — остерегла вона його. Він намагався бути добрим, — сказав він їй, — і не дивитися на жінок, бо мати завжди його била, коли його штанці були мокрими…

Тепер я бачив перед собою матір Чарлі, яка горлала на нього, тримаючи в руці шкіряний пояс, а батько намагався відтягти її геть.

— Годі тобі, Розо. Ти його вб’єш! Дай йому спокій!

Мати намагалася вирватися з батькових рук, щоб шмагонути його, але не дістала, й ремінь просвистів повз його плече, коли він упав на підлогу й звивався всім тілом, щоб ухилитися від удару.

— Подивись на нього! — лементувала Роза. — Він не може навчитися читати й писати, але знає, як подивитися на дівчину в такий спосіб. Я виб’ю бруд із його голови.

— Він не може утриматися, коли в нього ерекція. Це нормально. Він нічого поганого не зробив.

— Він не повинен так думати про дівчат. Подруга його сестри приходить до нас, а він починає думати про неї так! Я провчу його, й він ніколи про це не забуде! Ти мене чуєш? Якщо ти будь-коли доторкнешся до дівчини, я посаджу тебе у клітку, як тварину, й ти сидітимеш у ній до кінця життя. Ти мене чуєш?..

Я досі чую її. Та, може, я все-таки тепер вільний? Може, страх і нудота були тепер не морем, у якому я міг утопитися, а лише калюжею води, що віддзеркалювала моє минуле? Чи можу я почуватися тепер вільним? Якби я міг доторкнутися до Аліси раніше, не думаючи про своє минуле, яке раптом накотилося на мене, можливо, паніка не опанувала б мене? Якби я лише міг перетворити свій розум на білу пляму. Я видушив із себе:

— Ти… зроби це ти! Тримай мене!

І перш ніж я зрозумів, що вона робить, вона вже цілувала мене, притискаючи мене до себе міцніше, аніж будь-хто притискав мене до себе раніше. Але в ту мить, коли я почав забувати про все, воно почалося: гудіння у вухах, холод, нудота. Я відвернувся від неї. Вона намагалася заспокоїти мене, переконати, що це байдуже, що я не маю підстав звинувачувати себе. Але засоромлений і більше не спроможний стримувати свій біль, я почав схлипувати. Я плакав, аж поки не заснув у її обіймах, і мені приснилися лицар та рожевощока дівчина. Але в моєму сні меч у руці тримала дівчина.

Звіт 12, 5 червня

Немур гнівається, тому що я не надсилав йому своїх звітів протягом майже двох тижнів (і він має рацію, бо Фонд Велберга почав виплачувати мені заробітну платню з гранту, щоб я не мав потреби шукати собі роботу). Міжнародний психологічний з’їзд у Чикаго відбудеться вже через тиждень. Він хоче, щоб його попередня доповідь була максимально повною, позаяк Елджернон і я є головними експонатами його дослідження.

Наші взаємини стають дедалі напруженішими. Я терпіти не можу постійні Немурові згадки про мене як про лабораторний екземпляр. Він намагається переконати мене, що до його експерименту я не був людським створінням.

Я сказав Штраусові, що надто заклопотаний думанням, читанням і проникненням у себе, намагаючись зрозуміти, хто я такий, а письмо — процес надто повільний і воно затримує осмислення моїх ідей. За його пропозицією я навчився друкувати на машинці, й тепер, коли я спроможний надрукувати майже сімдесят п’ять слів на хвилину, мені стало набагато легше переносити свої думки на папір.

Штраус також переконав мене, що я повинен говорити й писати просто, щоб люди могли мене зрозуміти. Він переконав мене, що мова часто буває бар’єром, а не стежкою на шляху людського поступу. Іронічно усвідомлювати, що ти опинився по другий бік інтелектуального паркану.

Іноді я зустрічався з Алісою, але ми не згадували про те, що між нами сталося. Наші взаємини залишалися платонічними. Але протягом трьох ночей після того, як я покинув пекарню, мене терзали кошмари. Важко повірити, що це сталося тільки два тижні тому.

Я блукав уночі безлюдними вулицями, переслідуваний привидами. І хоч я завжди прибігав до пекарні, її двері були замкнені, а люди в приміщенні ніколи не оберталися, щоб подивитися на мене. Крізь вікно я бачив, як наречена й наречений на весільному пирозі показують на мене й сміються, — повітря насичується сміхом, аж поки я цього не витримую, — а два купідони розмахують своїми охопленими полум’ям луками. Я кричу. Я гупаю кулаками у двері, але не чутно жодного звуку. Я бачу Чарлі, який дивиться на мене зсередини. Чи це лише віддзеркалення? Щось хапає мене за ноги й тягне геть від пекарні в темні алеї, й, коли вони починають обгортати мене, я прокидаюся.

Іноді вікно пекарні відчиняється в минуле і, дивлячись крізь нього, я бачу інші речі й інших людей.

Дивовижно, як розвивається моя спроможність спогадувати. Я ще не можу контролювати її цілком, але іноді, коли я заклопотаний читанням або працюю над якоюсь проблемою, мене опановує відчуття дивовижної ясності. Я знаю, що це застережний сигнал підсвідомості, й тепер, замість чекати, коли пам’ять прийде до мене, заплющую очі й простягаю до неї руку. Іноді мені вдається взяти цей уламок пам’яті під свій повний контроль, дослідити не лише суму мого колишнього досвіду, а й також невикористані здібності мого розуму.