— Це брехня, — пояснив я, коли ми вийшли у фойє. — У житті такого не буває.

— Звичайно, ні, — засміялася вона. — Це світ фантазії.

— Ой, ні! Це не відповідь, — не погодився я. — Навіть у світі, де панує фантазія, мають існувати правила. Частини не повинні суперечити одна одній і з’єднуватися між собою. Таке кіно — брехня. Події в ньому надумані, бо авторові сценарію, або директорові фільму, або комусь іншому забаглося вставити туди невластиве, і воно не здається нормальним.

Вона подивилася на мене замисленим поглядом, коли ми вийшли під світло яскравих ліхтарів площі Таймс-сквер.

— Ти розвиваєшся дуже швидко.

— Я спантеличений і розгублений. Я більше не знаю, щó я знаю.

— Не думай про це, — сказала вона. — Ти починаєш бачити й розуміти речі. — Вона махнула рукою, ніби хотіла забрати весь неон і блиск навколо нас, коли ми перетинали майдан до Сьомої авеню. — Ти починаєш бачити те, що ховається під поверхнею речей. Те, що ти сказав про частини, які повинні з’єднуватися, свідчить про твою проникливість.

— О, не перебільшуй. Я не почуваю себе так, ніби чогось досяг. Я нічого не розумію ані про себе, ані про своє минуле. Не знаю навіть, де перебувають мої батьки або на кого вони схожі. Чи ти знаєш, що коли я бачу їх у спалаху пам’яті або уві сні, їхні обличчя геть розмазані? Я хочу побачити їхні вирази. Я не зрозумію, що зі мною відбувається, поки не побачу їхніх облич.

— Заспокойся, Чарлі. — Люди стали обертатися й дивитися на нас. Вона просунула руку під мій лікоть і притягла мене ближче до себе. — Будь терплячим. Не забувай, що ти за кілька тижнів пройшов шлях, який у декого забирає ціле життя. Ти ніби велетенська губка, яка всмоктує знання. Незабаром ти почнеш поєднувати речі й побачиш, як пов’язані між собою різні світи. Вони перебувають на різних рівнях, Чарлі, ніби щаблі величезної драбини. І ти підійматимешся ними щораз вище й бачитимеш дедалі більше й більше світів навколо себе.

Коли ми увійшли до кафетерію на Сорок п’ятій стріт і взяли свої таці, вона заговорила дуже жваво:

— Звичайні люди, — сказала вона, — можуть бачити дуже мало. Вони не можуть надто змінюватися або піднятися вище, ніж вони є, але ти геній. Ти підійматимешся вище й вище і бачитимеш щораз більше. І за кожним кроком тобі відкриватимуться світи, про які ти навіть не знав, що вони існують.

Люди в черзі, які чули її, обернулися, щоб подивитись на мене, і лише коли я штурхнув її ліктем, щоб замовкла, вона знизила голос.

— Я тільки молю Бога, — прошепотіла вона, — щоб ця операція не завдала тобі шкоди.

Протягом якогось часу після цих її слів я не знав, що сказати. Ми замовили їжу біля прилавка, віднесли її за наш стіл і з’їли, не розмовляючи. Мовчанка примусила мене нервувати. Я знав, щó вона мала на увазі й вирішив пожартувати на цю тему.

— Чому вона має завдати мені шкоди? Мені не може бути гірше, аніж було. Навіть Елджернон досі розумний, хіба ні? Поки з ним усе гаразд, я теж буду в чудовій формі. — Вона гралася своїм ножем, роблячи круглі заглибини в шматку масла, й ці рухи загіпнотизували мене. — А крім того, — сказав я їй, — я щось підслухав: професор Немур і доктор Штраус сперечалися, й Немур сказав, він переконаний, що все буде гаразд.

— Я сподіваюся, — сказала вона. — Ти не уявляєш собі, як я боялася, що все може закінчитися погано. Я почувала себе почасти відповідальною.

Вона побачила, як я пильно дивлюся на ніж, й обережно поклала його поруч зі своєю тарілкою.

— Я наважився на цю операцію тільки заради тебе, — сказав я.

Вона засміялася, примусивши мене затремтіти, коли я побачив, якими карими були її ніжні очі. Вона скинула швидким поглядом на скатертину й почервоніла.

— Дякую тобі, Чарлі, — сказала вона й узяла мою руку.

Це вперше хтось так зробив, і я відчув приплив сміливості. Я нахилився вперед, взявши її за руку, й слова самі злетіли з моїх уст.

— Ти дуже подобаєшся мені.

Коли я це сказав, то боявся, що вона засміється, але вона кивнула головою й усміхнулася.

— Ти мені теж подобаєшся, Чарлі.

— Але ти більше, ніж подобаєшся мені. Я хотів сказати… о чорт! Не знаю, що я хотів сказати.

Я знав, що червонію, і не знав, куди дивитися й що робити зі своїми руками. Я впустив виделку й коли спробував підняти її, то перекинув склянку з водою й розлив на її сукню. Несподівано я знову став незграбним і неповоротким, а коли хотів попросити пробачення, то виявив, що язик у мене став надто великий для мого рота.

— Усе гаразд, Чарлі, — спробувала вона мене заспокоїти. — Це лише вода. Не дозволяй, щоб вона примусила тебе так перейматися.

Їдучи додому в таксі, ми довго мовчали, а потім вона поклала свою сумочку, поправила мою краватку й розгорнула хусточку, що стриміла в моїй нагрудній кишені.

— Ти засмутився сьогодні, Чарлі.

— Я відчув себе кумедним.

— Я завдала тобі прикрощів, розмовляючи про це. Вселила тобі почуття сором’язливості.

— Річ не в цьому. Мене непокоїть, що я не можу виразити словами те, що почуваю.

— Ці почуття для тебе нові. Не все… можна передати словами.

Я підсунувся ближче до неї і спробував знову взяти її за руку, але вона відсунулася.

— Ні, Чарлі. Не думаю, що це буде для тебе добре. Я засмутила тебе, й це може мати негативний ефект.

Коли вона відіпхнула мене, я відчув себе незграбним і кумедним водночас. Це примусило мене розгніватись на себе, я відсунувся на свій бік сидіння й став дивитися у вікно. Я зненавидів її, як ніколи нікого не ненавидів раніше — за легкі відповіді та материнську стурбованість. Я хотів дати їй ляпаса, збити з ніг, а потім узяти на руки й поцілувати.

— Чарлі, мені прикро, якщо я засмутила тебе.

— Забудь про це.

— Але ти повинен зрозуміти, щó відбувається.

— Я розумію, — сказав я. — Але мені не хочеться розмовляти про це.

На той час, коли таксі доїхало до її помешкання на Сімдесят сьомій стріт, я почував себе глибоко нещасним.

— Це моя провина, — сказала вона. — Мені не слід було виходити з тобою сьогодні.

— Так, я тепер це бачу.

— Я мала на увазі, що ми не маємо права переносити наші взаємини на персональний… емоційний рівень. У тебе стільки роботи. Я не маю права входити у твоє життя в цей час.

— Це мій клопіт, чи не так?

— Хіба твій? Це вже не твоя особиста справа, Чарлі. Тепер ти маєш зобов’язання не лише перед професором Немуром і доктором Штраусом, а й перед мільйонами тих людей, які можуть піти твоїми слідами.

Що більше вона розмовляла в такому стилі, то гірше я себе почував. Вона підкреслювала мою незграбність, мою відсутність знання про те, що треба казати й робити. Я був незграбним підлітком в її очах, і вона намагалася, вона шукала найлегшого способу позбутися мене.

Коли ми підійшли до дверей її помешкання, вона обернулася до мене й усміхнулася, й на мить мені здалося, вона хоче запросити мене до себе, але вона лише прошепотіла:

— Надобраніч, Чарлі. Дякую тобі за чудовий вечір.

Я хотів поцілувати її на прощання. Я довго обмірковував свій намір. Хіба жінка не чекає, що ти поцілуєш її? У романах, які я прочитав, у кінофільмах, які бачив, ініціативу бере на себе чоловік. Учора ввечері я постановив, що поцілую її. А що, як вона мене відштовхне?

Я підступив ближче й потягся до її пліч, але вона була надто швидка для мене. Вона зупинила мене й узяла за руку.

— Нам ліпше попрощатися просто так, Чарлі. Не можна допустити, щоб наші стосунки стали персональними. Ще не час.

І перш ніж я встиг запротестувати або запитати в неї, щó вона має на увазі, увійшла у двері.

— Надобраніч, Чарлі, і ще раз дякую тобі за чудово… чудово проведений час.

І зачинила за собою двері.

Я був лютий на себе, на неї, на світ, та, коли я прийшов додому, зрозумів, що вона мала слушність. Я не знаю, чи я подобаюся їй, чи вона просто добра до мене. Що вона, зрештою, могла знайти в мені? Я такий незграбний тому, що ніколи не переживав нічого подібного раніше. Як людина навчається поводитись у стосунку до іншої людини? Як чоловік навчається поводитись у стосунку до жінки?