Батько витяг маму з кабінету директора, й вона все кричала та плакала. Я не бачив її обличчя, але її великі червоні сльози капали на мене…
Цього ранку мені пощастило запам’ятати свій сон, але я досяг навіть більшого — я зміг пригадати крізь густий туман той час, коли мені було шість років і все це сталося. Саме перед тим як народилася Норма. Я бачив маму, тонку жінку з темним волоссям, яка балакала забагато й занадто часто застосовувала руки. Як завжди, її обличчя затуманене. Волосся зав’язане вгорі вузлом, а рука доторкається до нього, гладить, ніби вона хоче переконатися, що воно досі там. Я пам’ятаю, що вона завжди махала крильми, наче велика біла птаха, навколо мого батька, а він був надто важкий і стомлений, щоб ухилитися від її дзьоба. Я бачу Чарлі, що стоїть посеред кухні, граючись зі своєю ниткою, на яку нанизані блискучі кульки та кільця. Він підіймає цю нитку однією рукою, обертає кільця так, що вони закручуються й розкручуються, граючи відблисками. Він милується своєю іграшкою упродовж цілих годин. Я не знаю, хто зробив її для нього і що з нею сталося, але бачу, як він там стоїть, немов зачарований, дивлячись, як нитка розкручується і розкручує кільця.
Вона верещить на нього — ні, вона верещить на його батька:
— Я не хочу забирати його звідти. У ньому немає нічого ненормального!
— Розо, не можна більше вдавати, що нічого ненормального в ньому немає. Ти тільки подивися на нього, Розо… Йому вже шість років і…
— Він не ідіот. Він нормальний. Він буде таким, як і всі інші.
Батько дивиться сумним поглядом на сина, який розважається з ниткою, і Чарлі всміхається й підіймає її вгору показати йому, як це гарно, коли вона то розкручується, то закручується.
— Викинь цю гидь! — кричить мати й несподівано вихоплює нитку з руки в Чарлі, й вона падає на кухонну підлогу. — Іди пограйся зі своїми алфавітними кубиками.
Він стоїть там, наляканий несподіваним вибухом її гніву. Він зіщулюється, не знаючи, що вона тепер зробить. Тіло йому починає тремтіти. Батько й мати сперечаються, і їхні голоси проникають до нього всередину і створюють там почуття паніки.
— Чарлі, йди до ванної. Не смій пісяти у штанці.
Він хоче зробити, як вона наказує, але його ноги надто легкі, щоб витримати вагу тіла. Його руки автоматично підіймаються, щоб затулитися від ударів.
— Ради Бога, Розо. Дай йому спокій. Ти його лякаєш. Ти завжди так робиш, і бідолашний малюк…
— Тоді чому ти не допоможеш мені? Я мушу все робити сама. Щодня я намагаюся вчити його, щоб допомогти наздогнати ровесників. Він просто повільно розвивається — ото й усе. Але він може навчатися, як і всі інші.
— Але ж ти обдурюєш себе, Розо. Це несправедливо — і до нас, і до нього. Прикидатися, що він нормальний. Дресирувати його, наче він тварина, яку можна навчити різних трюків. Чому ти не даси йому спокій?
— Бо я хочу, щоб він став таким, як інші.
Поки вони сперечаються, відчуття, яке тисне на нутрощі Чарлі, дедалі посилюється. Його нутрощі готові вибухнути, й він знає, що йому треба піти до туалету, як вона сказала йому й уже не раз. Але він не здатний піти. Відчуває, що йому набагато зручніше випорожнити живіт у кухні, але це неправильно, й вона його битиме.
Він хоче мати свою нитку. Якби він мав свою нитку й дивився, як вона закручується й розкручується, то зміг би контролювати себе й не накласти в штанці. Але іграшки немає, кільця й намистинки лежать почасти під столом, почасти під умивальником, а нитка — біля плити…
Дивно, хоч я й можу пригадати голоси, але їхні обличчя залишаються розмазаними, і я здатний бачити лише невиразні обриси. Батько масивний і незграбний, мама тонка й рухлива. Чуючи їх тепер, сперечаючись із ними через багато років, я відчуваю потребу закричати до них:
— Подивіться на нього! Отуди подивіться, туди! Подивіться на Чарлі. Йому треба в туалет!
Чарлі стоїть, схопившись за свою картату з червоними клітинками сорочку, смикаючи її, а вони сперечаються над ним. Слова пролітають над ним сердитими іскрами — гнів і провина, яких він не може зрозуміти.
— Наступного вересня він знову піде до тринадцятої школи й знову пройде всю програму.
— Чому ти не можеш подивитися правді у вічі? Учителька каже, він неспроможний навчатися в регулярному класі.
— Ця паскудна вчителька? О, я знаю, як би я її назвала. Нехай вона лиш причепиться до мене знову, і я вже не обмежуся листом до навчальної ради. Я видряпаю очі цій гидкій хвойді. Чарлі, чого ти згинаєшся всім тілом? Іди до туалету. Сам іди. Ти знаєш, як туди йти і що там робити.
— Ти не бачиш, він хоче, щоб ти його туди відвела? Він наляканий.
— Не втручайся. Він цілком здатний піти до туалету сам. У книжці написано, що це наповнює його відчуттям упевненості й успіху.
Жах, який він відчуває перед цим холодним, вистеленим плитами приміщенням, переповнює його. Він боїться піти туди сам. Він тягнеться до її руки й схлипує:
— Я з тобою… З тобою..
Але вона відбиває його руку геть.
— Ні, годі, — суворо відповідає вона. — Ти вже великий хлопець. Ти можеш піти туди без будь-чиєї допомоги. А тепер іди-но ти до туалету й стягни із себе штанці, як я показувала тобі. Попереджаю, якщо ти в них накладеш, я відлупцюю тебе.
Я майже відчуваю все це тепер, відчуваю, як стискаються й булькають його нутрощі, тоді як обоє батьків стоять над ним і чекають, щó він зробить. Його скигління переходить у тихий плач, він не може далі стримувати себе, схлипує й затуляє обличчя долонями, коли забруднює штанці. Вони заповнюються чимось м’яким і теплим, і він відчуває водночас полегкість і страх. Але вона зараз скине з нього забруднені штанці й відлупцює його. Вона нахиляється над ним, горлаючи, що він поганий хлопець, і Чарлі тулиться до батька, шукаючи в нього допомоги.
Несподівано я пригадую, що мою матір звуть Роза, а батька Мат. Це не нормально — забути імена своїх батьків. А Норма? Дивно, але я зовсім не думав про них протягом дуже тривалого часу. Мені хотілося б тепер побачити обличчя Мата, довідатися про те, щó він думав у ту мить. Але я пам’ятаю тільки те, що, коли вона почала лупцювати мене, Мат обернувся й вийшов із кімнати. Мені хотілося б побачити їхні обличчя більш виразно.
Звіт 11, 1 травня
Чому я ніколи не помічав, яка гарна Аліса Кінніан? Вона має голубині карі очі й хвилясте коричневе волосся, що спадає до пліч. Коли вона всміхається, то виникає враження, ніби вона надимає губи.
Ми ходили в кіно, а потім разом пообідали. Я дуже мало зрозумів із кінокартини, бо надто гостро відчував, що вона сидить біля мене. Двічі її гола рука доторкалася до моєї на підлокітнику стільця, й обидва рази страх, що вона розгнівається, примушував мене відсмикнути руку. Я міг думати лише про її м’яку шкіру, котра була за кілька дюймів від мене. Потім я побачив, за два ряди від нас, молодика, який обняв свою дівчину, й мені захотілося обняти міс Кінніан. Ця думка мене вжахнула. Проте якщо я зроблю це повільно… спочатку поклавши руку на спинку її стільця… просуваючи її вгору… дюйм за дюймом… і доторкнуся до її плечей і шиї… ніби випадково…
Я не наважився.
Найбільше, чого я досяг, було покласти руку на спинку її сидіння, але на той час, коли моя рука опинилася там, я мусив забрати її звідти, щоб витерти піт зі свого обличчя та шиї.
Одного разу її нога випадково доторкнулася до моєї ноги.
Це стало для мене таким випробуванням, — таким болючим, — що я доклав усіх зусиль, аби примусити себе не думати про неї. Першою картиною був фільм про війну, й усе, що я з нього зрозумів, був кінець, де рядовий солдат повернувся до Європи, щоб одружитися з жінкою, яка врятувала йому життя. Друга кінокартина зацікавила мене. То був психологічний фільм про чоловіка й жінку, які вочевидь кохали одне одного, але натомість збиткувалися одне над одним. Усе наводило на думку, що чоловік мав намір убити дружину, але в останню мить якийсь її крик у кошмарі примусив його пригадати подію, що трапилась у дитинстві. Раптовий спогад показав, що його ненависть насправді спрямована на розбещену гувернантку, яка лякала його страшними історіями й залишила тріщину на його особистості. Схвильований цим відкриттям, він скрикнув від радості, і його дружина прокинулася. Він обняв її й у такий спосіб повідомив, що всі його проблеми розв’язані. Який примітив! Я, мабуть, якось виявив свій гнів, бо Аліса запитала мене, що зі мною.