А крім того, перед Миколою з невблаганною ясністю визначився провал його «життєвої системи», його боротьби за Інженера. Адже саме про це говорив Ридан!

Хоч яким прикрим був зміст риданівської «операції», на Миколу він подіяв, як холодний, протверезний душ.

— Я зрозумів усе, — сказав він Ридану, вдячно стискуючи йому руку. — Ви маєте рацію. З цієї хвилини міняю курс. — Він вимовив це, як клятву, і з радістю, бо вже знав, що наступний крок його буде до Ганни; з ким же міг він обміркувати, намітити програму цього вирішального повороту, щоб потім — діяти!..

І ось потекли дні нового життя. Від попереднього лишились тільки «ефірні вахти», але й вони набули нового значення. Микола готував зміну — тренував Анатолія Ниркіна, передаючи йому свій «почерк» роботи на ключі.

У своїй майстерні-лабораторії Тунгусов не бував, та й робити там тепер нічого було.

Микола ще більше, ніж колись, захопився завоюванням культури. Але тепер це захоплення стало іншим — організованішим, дозрілішим. Внутрішньо звільнившись з полону своїх науково-технічних справ та ідей, Микола в розмові з Ганною постав раптом перед нею, як людина широких запитів і планів, до виконання яких він тільки тепер зміг перейти.

Його думки захопили Ганну. Вона відчула, що завдання самовдосконалення як особливе, усвідомлене завдання життя стоїть і перед нею, що самоплив, яким досі культура йшла до неї, уже не може та й не повинен її задовольняти! Треба йти вперед, завжди, невтомно, підніматися все вище… Це необхідно всім… Наталці… Федорові…

Уся четвірка була втягнена в цей новий рух за високу культуру. Вони складали списки своїх прогалин, які треба було заповнити насамперед: художньої і спеціальної літератури, тем рефератів і обговорень, екскурсій, відвідувань музеїв, концертів, лекцій і т. д. і т. ін. Складали програми й розклади… усі поринули в роботу тим більш захоплюючу, що кожний знаходив у ній те, що вважав для себе потрібним і цікавим. Мало який вечір проходив без спільного відвідування театрів, кіно, концертів, без розмов на різні теми. Усі щось записували, відмічали в заведених зошитах, щоб міцніше закріпити в пам’яті надбане.

Не забували і про підготовку до подорожі: купували потроху інвентар, одяг, різні припаси.

Микола багато читав, — грунтовно й захоплено, як робив усе, за що брався. Більшу частину дня він проводив у саду, в альтанці, обвитій плющем. Він був на становищі хворого, що одужував. Професор навіть подбав, щоб це було формально закріплено лікарняним листком.

Тим часом з Риданом діялося щось дивне.

Після цієї «ночі чудес» його звичайна весела експансивність стала ще помітнішою, відчуття великої перемоги позначалося на всій його поведінці. І хоча всякі розмови про риданські справи були тепер суворо заборонені, дівчата загалом розуміли, що сталося і чого професор, приходячи додому, так весело кидає дотепи, наспівує, кепкує з їхніх «культурних заходів». Вони були досить обізнані з риданівськими мріями й сподіваннями.

Через кілька днів, однак, усе це скінчилося. Ридан притих, замовк, почав замислюватись. З кожним днем він усе більше заглиблювався в себе й хмурнів, немов не знаходячи виходу з якихось нових серйозних ускладнень.

Ще ніколи він не працював так напружено, як тепер. Звичайний суворий розпорядок дня його був порушений. Після спільного вечірнього чаю Ридан уже не відпочивав у родинному колі протягом години, як звичайно, і не йшов потім у кабінет, щоб підбити підсумки дня, а відразу ж притьмом повертався знову в лабораторію. Підсумкам присвячувався початок ночі, і ніхто тепер не знав, коли професор лягає спати.

О восьмій ранку він завжди був на ногах, випивав свою склянку міцного чаю, приготованого тіткою Пашею, і зникав в інститутському коридорі. Тут він звичайно зустрічав Тирсу. Поволі, обережно, щоб не потривожити тварин, той приставляв до професорської лабораторії клітки з тваринами, піднімаючи їх знизу на ліфті і, за звичкою, щось бурмочучи, нібито розмовляв із своїми вихованцями їм одним зрозумілою мовою. Може, це було й так. Принаймні Ридан запевняв, що тварини розуміють Тирсу краще, ніж люди.

Спочатку професор розмовляв із співробітниками. Вони обговорювали наслідки вчорашньої роботи, вже обдуманої і оціненої; якщо потрібно — оглядали опромінених напередодні тварин. Уточнювали програму досліджень на сьогодні.

Потім Ридан з одним із головних своїх соратників-асистентів Іваном Лукичем, худорлявим, сивим дідком, дуже досвідченим анатомом і хірургом, або з Вікентієм Сергійовичем, талановитим фізіологом, спеціалістом по крові і внутрішній секреції, йшли в «свинцеву». Біля входу їх уже чекала гірка кліток. Тут стояли Тирса в білому халаті і ще один лаборант. Усі зникали за дверима, які відчиняв і потім знову після всіх защіпав професор.

Там починалось чаклунство, за яким закріпилася зручно-узагальнююча риданівська назва: «фізіологічне градуювання генератора». Суть його полягала в тому, щоб встановити, які фізіологічні функції викликає в організмі тварини кожна хвиля «ГЧ».

Кругла шкала, сконструйована Віклінгом, охоплювала весь діапазон біологічних мікрохвиль, випромінюваних генератором. Вона давала змогу поділити цей діапазон на двісті тисяч часток, тобто одержати двісті тисяч різних, точно фіксованих хвиль. З погляду фізіології це не так уже й багато: самі тільки великі півкулі людського мозку містять у собі мільярди клітинок — центрів нервової діяльності. Правда, вони здебільшого сполучаються в групи, об’єднані спільним родом роботи. Це рятувало становище, бо двісті тисяч хвиль являли собою надзвичайно складне завдання. Ридан уже підрахував: щоб з’ясувати фізіологічне значення кожної хвилі, йому з одним «ГЧ», навіть маючи в розпорядженні великий штат співробітників-фізіологів і сотні піддослідних тварин, потрібно було б не менш як шість років при восьмигодинному робочому дню!

Деяку невелику частину шкали Ридан уже «відградуював» у перші ж дні. Йому пощастило: серед найнижчих частот, з яких він почав своє градуювання, виявилась ціла серія хвиль, що контролювали основні вегетативні функції — дихання, роботу серця, судин та інші.

Як і треба було чекати, на початку дослідження цієї невидимої сфери було особливо багато нових надзвичайно цікавих спостережень. Ридан робив одне відкриття за одним.

Насамперед виявилося, що найпримітивніші функції організму відповідають найнижчим частотам у діапазоні хвиль «ГЧ». Скидалося на те, що розвиток функцій, ускладнення їх у процесі еволюції відбувалися паралельно з виникненням чимраз вищих частот у нервовій системі. Потім підтвердилося спостереження, що дуже налякало професора в ту «ніч чудес»: відповідність між хвилями й функціями, встановлена для тварин одного класу, була непридатною для представників іншого класу. «Невже, — думав Ридан, — у кожному зоологічному класі призначення частот інше? Якщо так, то все це градуювання на тваринах виявиться непридатним для головного — для людини!»

Та незабаром професор заспокоївся: він з’ясував, що кожний клас потребує тільки деякої зміни шкали, введення певної поправки, сталої для всіх хвиль.

Тоді він почав визначати ці поправки для різних класів. У лабораторії, крім кроликів, собак та інших ссавців, з’явились найрізноманітніші тварини — молюски, риби, жаби, комахи, змії, птахи…

Були знайдені й інші дуже цікаві закономірності. Кожна з них потребувала спеціальної серії досліджень, і в ці перші дні роботи з «ГЧ» Ридан, не шкодуючи сил, виділяв їм певний час, раз у раз припиняючи своє градуювання.

Зараз пішло все інакше. Ридан уже не відривався, які б нові ідеї не спадали йому на думку. Він просто поспішав. Та й сама робота його набрала якихось незвичайних для професора спрощених форм. Він уже не чекав, як раніше, — іноді годину й більше, — коли дія нової хвилі ніяк не позначалася на поведінці тварини і, очевидно, ховалася в якихось внутрішніх процесах, що повільно протікали в організмі. Зовнішні реакції проявлялися майже раптово: після клацання вимикача «ГЧ» тварини покірно лягали, чухались, зазнавали різних видів збудження, напружували мимоволі окремі м’язи або цілі групи їх — і все це залежно від положення стрілки на шкалі: досить було найменшої зміни настройки генератора, щоб зразу ж змінився і вплив променя. Стан, викликаний опроміненням, тривав незмінно, поки діяв генератор; коли його вимикали — одні реакції зникали так само раптово, як і з’являлися, інші тривали деякий час. Потужність випромінювання, що регулювалася спеціальною ручкою, певно, аж ніяк не позначалась на виді реакції, але, можливо, трохи позначалася на інтенсивності її прояву. Цього Ридан поки що не з’ясовував.