Усе інше покинули. Не без жалю розлучився Микола зі своєю старенькою книжковою полицею, із столами, з простим залізним ліжком, на якому у неспокійні ночі шукань зароджувалось і оформлялось чимало його ідей… Один із столів, почорнілий і весь порізаний, але міцний ще і зручний для слюсарних робіт, він все ж не міг залишити і знайшов для нього місце в майстерні.

Тітка Паша приїхала в кабіні вантажної машини. Вона почекала біля машини, поки внесли речі, потім піднялася разом з Ганною нагору. Тут її зустрів Ридан і цілу годину не відходив од нової господині. Він водив її по кімнатах обох квартир, показував усе найважливіше, і чи не найзаповітнішим його бажанням було відчинити двері в «свинцеву» лабораторію, коли вони проходили через коридор інституту.

Проте нова кухня зацікавила тітку Пашу найбільше. Тут справді було на що подивитись господині. Ридан подбав про те, щоб усе було обладнане за найновішими досягненнями кухонної техніки. І тепер він тішився наслідками свого задуму, захоплено стежачи за виразом обличчя тітки Паші. Вона, на його прохання, ставила сковороду на ребристий кружок холодної плити, і через кілька секунд сковорода нагрівалась. Ридан піднімав сковороду — під нею ніякого вогню не було. Він ставив каструлю з водою, і вона закипала через кілька хвилин. Потім пояснював, як посуд, опинившись на кружку плити, сам вмикає струм, як нагрівається цим струмом тонка спіраль під кружком.

Витончені машинки, прикріплені до стіни над довгастим столом, починали рухатися, як тільки повернути вимикач. З дивовижною швидкістю вони перемелювали м’ясо, готували фарш, обмивали, обчищали й різали овочі, збивали яєчні білки й жовтки, нарешті, мили й висушували посуд, — словом, робили все те, що звичайно роблять на кухні людські руки. Тонкі рухомі шланги, які звисали над столом і над плитою, давали змогу легко наповнювати посудину водою будь-якої температури, не рухаючи її з місця. Кухонні покидьки і всяке сміття поглинав блискучий відкидний приймач у стіні.

На обличчі тітки Паші, звичайно незворушному і спокійному, в міру появи нових кухонних чудес усе ширше розпливалась якась особлива, розгублена посмішка. Професор чекав слів. Але слова не йшли з язика Параски Гаврилівни.

— Ач! Це що!.. — тільки й шепотіла вона, похитуючи головою.

Сміттєприймач доконав її. Вона зрозуміла, що тут не треба виносити сміття в двір, і безпорадно глянула на Ридана.

— Ну що т-ти скажеш!

Опромінення перших проб м’яса почалося весною. Микола досадував: надто багато часу пішло на підготовчу роботу. Але він знав, що успіх у розв’язанні будь-якої наукової проблеми залежить від старанного дослідження, і Ридан всілякими способами підтримував його в цьому.

Найтонша техніка, створена Миколою та Віклінгом, невідступно супроводила роботу, починаючи від приладу, який автоматично нарізав абсолютно однакові вагою шматочки м’яса, і кінчаючи експонометром, що визначав тривалість опромінення. Весь процес був гранично автоматизований. Людські руки не торкалися проб. Навіть самий аналіз цих проб після того, як вони були витримані в термостатах, проводився майже без допомоги рук. Люди тільки керували, перевіряли й записували.

І все-таки роботи було багато. Микола пропускав проби спочатку десятками, потім сотнями, до тисячі проб на день. Стрічки конвейєрів, схожі на кулеметні стрічки, поставлені вертикально, не зупиняючись пливли двома великими замкненими кільцями навколо генераторів. Пробірки вставлялись у ці стрічки, входили в поле високої частоти і потім виштовхувались із своїх гнізд і надходили в термостати.

Одне кільце оберталося швидко і безперервно, друге йшло поволі, поштовхами.

Рівно сорок вісім годин кожна пробірка з опроміненим шматочком м’яса витримувалась у термостаті при температурі тридцять градусів вище нуля. Потім вона надходила в лабораторію Ридана.

У великій кімнаті тридцять шість лаборантів сиділи мовчки один біля одного, визначаючи ступінь розпаду тканини за кількістю аміаку і амінокислот, що з’явилися в пробі, і стежачи за розвитком мікробів, які встигли оселитися в шматочках м’яса.

Усе це ретельно записувалося. Коли закінчувався день, Ридан і Тунгусов у кабінеті розглядали та обговорювали записи. Матеріалу для обмірковувань було скільки завгодно.

М’ясо все ж розкладалося після опромінення. Суворо дотримуючись заздалегідь наміченої системи дослідження, Микола міняв хвилі, міняв тривалість опромінення, але м’ясо й далі розкладалося, і гнильні бактерії розмножувалися в ньому лише трохи повільніше, ніж у контролі.

Здавалося б, ясно: діючого діапазону хвиль ще не знайдено, і треба продовжувати шукання. Але була одна обставина, яка наводила на роздуми: ступінь розпаду м’яса не був сталим. Він весь час коливався, то збільшуючись, то зменшуючись у межах сотих часток процента, причому ці коливання супроводили майже кожну зміну умов опромінення. Спочатку дослідники не звертали уваги на ці зовсім незначні відхилення, пояснюючи їх випадковими обставинами і чекаючи істотніших наслідків опромінення. Проте обережний, досвідчений дослідник Ридан скоро повстав проти такої позиції.

— Які там «випадкові обставини»! — із звичайною експансивністю накинувся Ридан одного разу на Тунгусова, немов саме він один був винуватцем цієї помилки. — Дурниці! При нашій точності роботи не повинно бути ніяких випадковостей.

Микола вже знав, що означають подібні випади професора. Він одразу схопив думку: зовсім незначні коливання в ступені розкладу м’яса були не випадкові — в них і треба шукати закономірність.

— Гаразд. Перевіримо, — відповів він. — Завтра дам усю серію проб тільки в двох повторних варіаціях.

Наступного дня кожний з його генераторів випромінював тільки дві хвилі: година — одну, година — другу, потім знову першу і знову другу. «Випадкові обставини» могли бути зв’язані з деякою різноманітністю в структурі м’яса, з неточністю настройки. Тепер це мало з’ясуватися.

Пробірки надійшли в термостат.

А ввечері Микола взяв у Ридана книгу записів і засів у своєму кабінеті. Він зрозумів, що професор має рацію. Виходить, треба інакше діяти. Навички інженера підказали йому правильний шлях…

Він розчинив вікно в сад. Ніжне листя липи, яка щойно розвилася, освітлене верхньою лампою з кабінету, тихо й таємниче ворушилось під самим вікном. Смарагдова молода крона, наче підніжжя горба зарослого чагарником, здіймалась і зникала із смуги світла кудись угору, в пітьму інших темних древесних громад, що застилали небо. Ледь відчутними струминками проривались у кімнату знайомі з дитинства могутні пахощі землі, листя, природи, що не скорилась місту… «Яка чудова нині весна!» — подумав Микола і здивувався. Вперше за багато років міського життя він помітив, відчув її саме тепер, коли так рішуче змінилось його життя, здавалося б зовсім в інший бік, — геть від природи! Так, багато змін… Нові перемоги, принципи роботи, нові люди зовсім іншого масштабу, — Ридан, нарком… Він перейшов із старенької підвальної кімнати одиночки в квартиру на другому поверсі, з цим світлим, спокійним кабінетом… Хіба він добивався цих знайомств, цієї квартири? Навіть не думав про них ніколи. Це прийшло. Настала нова фаза в його житті; він піднявся на другий поверх раніше, ніж перебрався сюди…

Ридан… Зближення з ним означало більше, ніж просте співробітництво. Воно переростало в дружбу, можливо, більше: вони зливалися в одне ціле. Дві людини «з’єднали голову в одну», як пропонував професор, коли вони ще тільки познайомились. Микола розв’язував складніше завдання, ніж міг розв’язати сам. І Ридан — теж… І ніколи ще Микола не відчував такої творчої бадьорості, впевненості в своїх силах.

Легенький вітерець знову зашарудів листям за вікном, і знову, як рядок вірша, повторив Микола: «Яка чудова нині весна!»

Щось було в ній іще — приховане, звабливе, неспокійне.

Може, в ній, а може, в самому серці людини, що замислилася біля вікна.