Віклінг зник. Він з’явився тільки через два тижні вранці і приніс готовий верньєр. На цей час Микола вже встановлював другий генератор.
Микола був здивований: він і не думав, що Віклінг упорається так швидко. До того ж він чекав лише проекту, креслення, в крайньому разі макета, і аж ніяк не готового приладу.
Відразу ж почали ставити верньєр на старий тунгусовський генератор. Віклінг надів комбінезон, уважно оглянув генератор, розмітив його панель і з спритністю неабиякого техніка не гаючись узявся до діла.
До полудня більша частина роботи вже була зроблена. Віклінг пішов, але після обіду повернувся знову в майстерню.
— Сподіваєтеся закінчити сьогодні? — здивувався Микола.
— Обов’язково закінчу, — відповів той, переодягаючись. — Бо я дізнався, що завтра не матиму часу, а ви, як видно, дуже поспішаєте. Хочете подивитись? — додав він, кидаючи на стіл свіжий номер вечірньої газети. — Є цікаве повідомлення. Американський наутілус «Бета» піднято з дна електромагнітними кранами.
Він одійшов до свердлильного верстата, завів мотор і вже крізь гуркіт крикнув здалеку.
— Зовсім нова техніка! Скидається на те, що проблема підйому затонулих підводних суден нарешті розв’язана повністю.
Микола швидко розгорнув газету. З деякого часу він почав з особливою цікавістю стежити за іноземною інформацією. О! Двоє слів заголовка наче стрибнули самі йому в очі з-за краєчка газети: «…мюнхенський вибух». Він прикипів до газетного аркуша і не відриваючись прочитав:
«ЩЕ. ПРО МЮНХЕНСЬКИЙ ВИБУХ».
«Кореспондентові агентства «Сфінкс» пощастило добути деякі нові відомості, які проливають світло на загадковий червневий вибух в околицях Мюнхена. З’ясовано, що зниклий фізик Гросс не загинув під час вибуху, а був заарештований фашистською владою далеко раніше. Доля Гросса невідома, жодних офіційних повідомлень у зв’язку з цим інцидентом не було опубліковано.
Коли зіставити арешт Гросса, переконаного пацифіста, з думкою деяких видних спеціалістів, що твердять, нібито винахід цього вченого міг бути використаний як досить серйозна військова зброя, легко зрозуміти, що апарат був знищений на бажання самого винахідника, мабуть, його другом і найближчим співробітником інженером Мюленбергом, який загинув серед інших під час вибуху. Очевидно, пекельна машина, як це часто трапляється, вибухнула передчасно.
Проте сумнівно, щоб ця спроба вирвати з рук фашистів нову зброю війни була успішною, бо всі документи, які стосувалися винаходу, захоплені одночасно з арештом Гросса. Треба гадати, що фашистські спеціалісти зроблять усе, щоб знову побудувати апарат».
Микола двічі жадібно перебіг очима цю замітку. Може, він почав би її читати і втретє, коли б не відчув якогось руху біля себе. Він швидко обернувся. За ним стояв Віклінг: очі його були спрямовані туди ж, куди тільки що дивився Микола.
— Ви зацікавились мюнхенським вибухом? — спитав Віклінг. — Ну, це давня історія. І я гадаю, що «Сфінкс» надає цьому вибуху більшого значення, ніж він заслуговує. Робить сенсацію. А про «Бету» читали?
— Ні ще, — відповів Микола, стримуючи раптовий спалах хвилювання.
— Ось, — Віклінг показав замітку. — Дуже дотепна штука! Ви прочитайте обов’язково, Миколо Арсеновичу, потім поговоримо.
І він знову відійшов до свого верстата.
Замітка про підняття «Бети» виявилася справді цікавою, і Микола заспокоївся.
До вечора Віклінг закінчив роботу. Верньєр з ясною зручною шкалою працював чудово.
Професор страшенно радів. Через два-три дні можна починати!
— Тільки… ось що, Миколо Арсеновичу, — сказав Ридан трохи зніяковіло, коли Віклінг пішов. — Я хочу з вами оглянути ще частину нових приміщень.
Він повів Миколу за собою і широко розчинив нові двері з їдальні. В цій частині прибудови Микола ніколи ще не був. Він опинився в невеликому, гарно обставленому кабінеті. Крім письмового стола, на якому було акуратно розставлене все потрібне приладдя, Микола побачив праворуч, біля вікна, креслярський стіл, теж повністю обладнаний. Очевидно, тут уже оселився якийсь інженер.
— Нічого не розумію! — сказав Микола. — Хто тут живе?
— Заждіть, заждіть, любий, — Ридан потягнув його далі. — Це кімната — раз. Тепер сюди. Тут — друга кімната.
Вони увійшли в спальню. Потім в їдальню. Невеликий передпокій, звідки вели сходи вниз, до під’їзду нової частини будинку, відокремлював квартиру од різних підсобних приміщень. Біля кухні була ще одна жила кімната.
Людей у квартирі не було.
— В чому справа, Костянтине Олександровичу, де господарі?
— Господарів немає. Тут… ніхто не живе.
— Як ніхто? А всі ці речі кому належать? Креслярське обладнання, постіль, меблі, посуд?.. Ага-а! Зрозумів…
Микола відвернувся, похилив голову. Шквал прикрих думок приголомшив його.
— А що? — спитав Ридан.
— Ганна Костянтинівна… виходить заміж? Ридан пильно глянув на інженера.
— Нічого такого поки що не сталося, Миколо Арсеновичу. Не вгадали. Квартира ця належить… інженерові Тунгусову.
— Мені?!
— Вам. — Ридан виструнчився перед Миколою, опустив руки, наче по команді, говорив чітко, уривчасто, віддаючи рапорт. — Розташуванням кімнат займалися ми з Галею. Внутрішнім обладнанням — вона. Організаційною частиною — вона з Матусею. Питання погоджене з наркоматом. Кошти відпущені як преміальні за створення сушарки. Переселення призначено на сьогодні. Наша вантажна машина чекає ваших розпоряджень!
Микола відсахнувся.
— Дозвольте! Сьогодні я працюю… на передачі… І взагалі… навіщо все це? У мене ж є квартира! І потім… є ще обставини… Ні, ні, це неможливо!
Легкі кроки почулися в сусідній кімнаті.
— Усі обставини враховано, Миколо Арсеновичу, — задзвенів голос Ганни.
Вона ввійшла посміхаючись, наповнюючи кімнату пахощами зимової свіжості. Бісерні нитки талого інею прикрашали каштанове пасмо, що вибивалося з-під шапочки.
Не випускаючи руки Миколи, вона швидко потягла його в окрему кімнатку, затишно обставлену м’якими меблями. Біля невеликого столика стояло зручне крісло, ліжко було покрите теплою шерстяною ковдрою.
— Усі обставини враховано, — повторила Ганна. — Я гадаю, тітка Паша почуватиме себе тут добре.
Микола подивився на неї, потім на Ридана. Турбота про «годувальницю» глибоко зворушила його. Так, справді це була та обставина, яка лякала Миколу щоразу, коли розмова торкалася нової квартири. Він відчував, що тітці Паші було б важко розлучитися з ним.
Та і йому — завдати болю їй, піти, спокусившись кращим житлом… Ні! Далекий від побутових справ, він не міг знайти виходу, придуманого тепер друзями, і тому будь-яку думку про переселення з сирої підвальної кімнати вважав просто неприпустимою.
— Атака організована солідно, — жартував тим часом Ридан. — Раджу здаватися без опору.
Справді, тепер опиратися було б недоцільно. Микола схопив своїми широкими долонями руки Ганни та Ридана і міцно потис їх.
— Не знаю, як і дякувати вам! Доведеться здатися.
Ридан тріумфував.
— Тільки не думайте, що я радий саме вашому сусідству, — жартував він далі. — Усе це зроблено зовсім не заради вас, а заради тітки Паші. Нарешті-таки в нашому домі буде справжня господиня, а не ці… вертихвістки, які гадають, що їхнє головне завдання полягає в тому, щоб ніколи не бути вдома.
Прийнявши рішення, Микола не гаючись взявся до діла. Він почав з того, що видерся на дах, поставив щогли і протягнув короткохвильову антену. Потім зробив ввід у вікно свого кабінету, підготував радіостіл.
На другий день були перевезені речі — кілька ящиків з-під лабораторного посуду, наповнені книжками та електротехнічним «мотлохом», як називав Микола всі ті матеріали, інструменти, прилади, що вже багато років збирались, накопичувались і могли б скласти універсальний комплект обладнання для радіотехнічної лабораторії-майстерні.