— На криголам нам, мабуть, сподіватися нема чого.

— Ясна річ! Німий пароплав. Хто про нас знає? Я вже думав: треба б заборонити радистам залишати пароплав під час арктичних рейсів, коли на пароплаві більше ніхто на радіо не розуміється.

— А я думаю, що треба всіх штурманів навчити радіосправи. Нехай передають хоч повільно, аби вміли передавати. Трапилось таке нещастя з радистом, штурман може його замінити.

Так розмовляючи, перейшли наволок, тобто великий високий мис, і завернули за горб. Пароплав зник з очей. Берег острова круто завернув на північ. Вздовж західного узбережжя завиднілося кілька чималих ополонок.

— Звідки тут стільки ополонок? — здивувався Лейте. — Ще не час їм так густо серед криги з'являтись. А може, весна скоро?

Лейте взявся розпитувати норвежця, чи далеко до табору, але той відповідав знаками, мовляв: «Нічого не розумію».

Через деякий час почали зустрічатись сліди лижників та пішоходів. Моряки прийняли це як знак, що норвезький табір недалеко.

Але, коли раптом зустрівся зовсім свіжий слід, норвежець зупинився і кілька хвилин щось роздумував, оглядаючись на всі боки.

— Шукає чогось, — догадувався Стьопа.

— Ага, я думаю, он за тим горбом має бути їхній табір, — сказав Лейте, — принаймні звідти мусимо його побачити.

Ландрупп несподівано звернув убік, запрошуючи за собою супутників. Тепер він ішов не по сліду, а пробивався глибоким снігом, залишаючи берег осторонь і йдучи в обхід горба.

Тим часом сонце почало спускатися за крижаний обрій.

Надходив вечір. Ночі треба було сподіватись ясної, бо на зовсім безхмарному небі вже сходив місяць.

— Як-то нам сьогодні ночуватиметься в гостях? — мугикнув собі під ніс Лейте.

— Що ви кажете? — спитав юнга.

Але Лейте не відповів.

Ландрупп повів їх у яр, вкритий, очевидно, водою під час відлиги. Яр, звиваючись, завертав за горб, за яким старий моряк сподівався побачити норвезький табір.

Хвилин за сорок Ландрупп вивів їх із яру і повів далі схилом горба. Потім вони вийшли на другий бік, де побачили кілька великих скель, що виступали з землі.

— Що за чортівня? — дратувався Лейте, але слухняно йшов за норвежцем.

Підійшовши до скель, побачили, нарешті, табір екіпажу «Ісбьорна». За три чверті кілометра від них, ближче до моря, стояв цей табір, напівзахований за схилом горба. Два намети і півхижі дивилися звідти: другу половину хижі затуляла скеля.

— Фу-у! — зрадів Лейте.

Ландрупп спинився. Він показав на табір і щось довго говорив. Руками норвежець робив жести, мовляв, не треба виходити з-за скель.

— Гав-гав-гав! Гав-гав-гав! — гавкав він і, роблячи при цьому страшне обличчя, грізно клацав зубами.

— Собаки люті? — спитав Лейте. — То пусте. Ми їх прикладами розженемо. — І показав, як буде бити собак прикладом.

Але норвежець з рішучим виразом заперечливо покрутив головою.

— Ну, а що ж?

Ландрупп показав, що вони мусять посидіти тут за скелями, поки він піде в табір, поприв'язує там собак і тоді повернеться за ними.

— Ну й морока! — розсердився старий моряк. — Невже такі кляті собачиська? Хм… Нічого не поробиш. Валяй!

Норвежець зрозумів, що з ним погодились, і, лишивши радянських моряків за скелями, поспішив до Свого табору.

Змівши сніг з одного плескатого каменя, делегати «Лахтака» розташувались на ньому.

— Мені вже їсти схотілось, — звернувся юнга до Лейте.

— Рано, рано… Був би з нами механік, він би почав запевняти, що замолоду цілими тижнями міг нічого не їсти, а тепер…

— А тепер його шлунок вимагає якнайчастіше, — закінчив юнга, і обидва розсміялись.

— Ну то давайте повечеряємо, а то хтозна, як нас ці господарі частуватимуть.

Дістали «першу порцію», яку тримали за пазухою, щоб не замерзла; це були сухарі і тристаграмова бляшанка м'ясних консервів.

Доки їли, зайшов вечір. Мороз став кусючим. Яскраво засвітив місяць.

Норвежець щось довго не повертався.

— Що вони там, собак ловлять? — дивувався Лейте. — Цікаво, що то за собаки? На скількох островах бував, ніде особливо злючих собак не бачив. Може, в них люди, як собаки? — філософствував боцман.

Розділ XIV

Моряки почули позад себе шурхотіння лиж. Обернувшись, побачили шість чи сім чоловік, що один по одному наближались до них. Передній був не далі як за п'ятнадцять кроків.

Лейте і Стьопа попідводилися й мовчки чекали.

На камені лежали залишки їхньої вечері, і тут же стояли рушниці.

Норвежці підходили мовчки, не починаючи розмови. І Лейте, і Стьопа відчули якусь настороженість у цих людей, що з'явились так незвичайно, ніби скрадаючись. Норвежці оточили їх. Нарешті, старий моряк не витримав і, намагаючись бути спокійним, як класичний англієць, порушив мовчанку:

— Привіт, друзі. Хто з вас володіє англійською мовою?

Норвежці, нічого не відповідаючи, підступили ще ближче.

Юнга відчув хвилювання. Він озирнувся і побачив, як один з прибулих обома руками забрав їхні рушниці. В цій мовчанці, в суворих обличчях і нахабному забиранні рушниць відчулося щось грізне.

— Го! — сказав один норвежець і показав рукою, наказуючи йти.

— В чому річ? — обурився Лейте. — Ми радянські моряки. Розумієте? Чекаємо Ландруппа. Ландруппа! Нам треба капітана Ларсена. Капітана Ларсена!

— Го! — грізно насуплюючись, гримнув норвежець.

Решта лижників натиснула, і делегати змушені були скоритись. Їх повели до норвезького табору.

— Що за напасть? — бурмотів Лейте. — Де їхній дурнючий капітан? Що за фокуси-покуси?

Стьопа, зовсім розгубившись, тиснувся ближче до старого боцмана. Думка посилено працювала над розгадкою, чим викликано цей напад.

— У мене є лише одне пояснення, — сказав юнга, звертаючись до Лейте. — Мабуть, норвежці між собою пересварились, і у них щось подібне до війни. Підозріла поведінка Ландруппа тепер ясна: він боявся зустріти ворогів. Капітан Ларсен не запрошував нас до себе, треба думати, тому, що не хотів розповідати про ворожнечу. До того ж він, мабуть, і сам не без гріха. Чи не готуються ці лижники напасти на табір?

— Щось не схоже, — відповів боцман. — Вони йдуть ніби додому.

Справді, норвежці йшли купкою, голосно розмовляючи, і не дотримувались ніяких правил військової науки про напад.

Підійшли до табору. Кілька чоловік вийшли назустріч, але серед них не було ні капітана Ларсена, ні Ландруппа. Прибулих зустріли радісними вигуками. З делегатами ж поводились, як з злочинцями: їм зв'язали руки і поставили коло них трьох озброєних людей.

— Де ж той капітан і його крижаний лоцман? — буркнув Лейте.

— Боюсь, — відповів юнга серйозно, — що вони в такому ж стані, як і ми, коли не в гіршому.

Лейте починав схилятися до думки свого юного друга.

Аж ось із маленької хижки вийшов чоловік і щось сказав вартовим. Потім він звернувся до полонених і, показуючи рукою на двері, знов вимовив уже знайоме їм:

— Го!

Стурбованих делегатів повели в хижу. Перше, що впало їм у вічі, це — низька стеля, нари, багато людей і залізна, до червоного розжарена піч.

Боцмана й юнгу проштовхнули вперед. За столом на дерев'яному оцупку, що заміняв стілець, сидів капітан Ларсен. Підвівшись, він сердито глянув на обох і запитав по-англійському:

— Хто ви?

— Радянські моряки. Представники з пароплава «Лахтак», — відповів Лейте. — Я думаю, ви прекрасно мене пізнаєте, капітане Ларсен! Мене дуже дивує ваше поводження. Я вимагаю негайно нас розв'язати, перепросити, пояснити, що це за непорозуміння, і покарати винних.

Капітан Ларсен скривився, наче від нетерплячки, і сказав, щоб Лейте говорив коротше.

Лейте замовк.

— Ви — нахаба і бандит! — заявив тоді Ларсен. — Скажіть, чому ви нападаєте на моїх людей? Ви напали на Ландруппа, ви тримаєте під арештом Олаунсена і Карсена. Ви готували напад на наш табір. Чи посмієте ви виправдовуватись?