— Хай, — сказав Зорін, — вмістимо. Дід кусається, що не дали йому той раз пригоди свої розповісти.

Другого дня газету вивісили. В ній залишили місце для заміток Ельгара і Карсена. Стьопа брався втокмачити норвежцям, що вони мусять теж написати.

Коли норвежці побачили карикатури, зроблені Ковягіним, вони довго сміялись. Прочитати ж газету, звичайно, не могли. Проте Ельгар довго і дуже уважно її розглядав. Потім, коли норвежці відійшли від газети, між ними почалась жвава розмова. Особливо багато говорив Ельгар. Про що вони говорили — це для наших моряків залишилось таємницею. Але, коли Стьопа знову почав умовляти їх дати замітки, обидва рішуче відмовились, хитаючи головами.

Розділ XII

Три дні лихоманила завірюха. На четвертий день вітер спав, і сонце, піднявшись над обрієм, заграло на засніжених просторах мільйонами блискіток. Високі снігові заструги здіймалися на крижаному полі біля торосів. Уперше так ясно перед радянськими моряками виступали вкриті білим снігом, наче ватою, горби острова.

Вахту стояв Павлюк, коли від острова відірвалась чорна крапка і швидко посунула до пароплава. «Гості», — подумав кочегар і пішов сповістити про це Лейте, що стояв вахтовим помічником капітана.

За годину на палубу зійшов гість.

— Все той же Ландрупп, — буркнув під ніс Лейте і поспішив назустріч норвежцеві.

Ландрупп чемно привітався.

— Кептен… кептен Хар… — сказав він.

— Не Хар, а Кар, — поправив гостя Лейте.

— Кептен Гар. Кептен, — повторив норвежець. Лейте нахмурився і повів Ландруппа до капітана. Норвежець ввічливо кивав до всіх і потиснув руки Ельгарові та Карсенові, які вийшли йому назустріч.

Побачивши Кара, Ландрупп низько вклонився, сказав якесь привітання і подав папірця.

То був лист від капітана Ларсена. Норвезький капітан дуже дякував за дбайливий догляд його матросів, вибачався за турботи і просив відпустити Ельгара і Карсена, якщо вони вже видужали настільки, що можуть іти. Наприкінці Ларсен просив Кара, щоб той вибрав колись вільну годину і завітав до них у табір.

— Я не сказав би, щоб цей лист вельми ввічливо закінчувався, — висловив свою думку Торба, коли Кар переклав механікові його зміст. — Та хай! З усього на світі не надивуєшся. Що ж ви відповідатимете?

— Напишу, що дякую, мовляв, за запрошення, але через те, що ми вже приготувались, то просимо з усією командою до себе. А от як бути з нашими норвежцями, Дмитре Петровичу? Як, на вашу думку, можуть вони йти?

— Ельгара шкода відпускати, а Карсен зможе йти лише днів через чотири.

— Ну, гаразд, так і напишемо. До речі, давайте пошлемо до їхньої команди делегатів від нашої команди. Нехай ознайомляться, як там справи, і урочисто запросять їх до нас. Як ви гадаєте, товариші?

— Кого ж ми пошлемо? — спитав Лейте.

Кар засміявся.

— Того, хто знає англійську мову. Ясно?

— Мене? — спитав старий моряк.

— Звичайно, а на додачу юнгу.

— Йому сьогодні чергувати на камбузі.

— Ковягін замінить. Він же програв своє чергування.

Кар сів писати листа Ларсенові, а посланці почали виряджатись у дорогу. Одяглись легко, але тепло. Взяли з собою трохи харчів і зброю. Саме через зброю мало не вийшло конфлікту з Вершометом, бо Лейте взяв вінчестер, а Стьопа хотів забрати манліхер. На пароплаві залишилась одна дрібнокаліберка. Вершомет рішуче запротестував:

— Манліхер у моєму розпорядженні, і нікому я його не віддам.

— Бери, Стьопо, дрібнокаліберку.

— Але ж там можуть бути ведмеді?

— У Лейте вінчестер.

Лейте вступився за свого супутника:

— А коди, скажімо, вінчестер дасть осічку?

— То віддай вінчестер Стьопі. У нього ніколи не буває осічки.

— Та ну вас, — вступився за Вершомета Торба. — Хіба можна пароплав без путньої рушниці залишати? Скажу капітанові, він вам покаже. Подумаєш, ведмідь! Я, як був молодий, з пугачем на ведмедя ходив.

Проте після довгої розмови Стьопа таки випросив манліхер.

Тим часом двоє норвежців півголосом вели якусь дуже серйозну розмову. Уважний спостерігач помітив би, що Ельгар говорив дуже схвильовано, Ландрупп про щось його умовляв, а Карсен був надзвичайно спокійний і все хитав головою, наче стверджуючи слова Ландруппа і слова Ельгара. Нарешті, мабуть, договорились, і Ельгар, очевидно, погодився з крижаним лоцманом. Зітхнувши, він кивнув на знак згоди головою.

Кар закінчив листа і передав його Лейте. Потім покликав Ландруппа і по змозі старався пояснити йому, що команда «Лахтака» посилає делегатів до команди «Ісбьорна» і що посланці передадуть капітанові Ларсену листа.

Було неясно, чи зрозумів норвежець капітана «Лахтака». Після кожної фрази він привітно кивав головою, але коли Лейте запропонував йому йти разом з ним і Стьопою, Ландрупп почав тривожно озиратися.

— Він думає, чи не заарештовуєте ви його часом? — пожартував Торба.

Та як би там не було, всі троє зійшли з пароплава на кригу і рушили до острова.

Вершомет заздро подивився їм услід, свиснув і сказав товаришам:

— Післязавтра йду на острів полювати.

Радянські моряки і норвежець, то грузнучи по коліна в снігових заметах, то ковзаючись по голій кризі, з якої вітер здув сніг, наближались до острова.

— А йти досить легко, — здивувався Лейте.

— Мороз невеликий, вітру немає, — відповів юнга на зауваження старого моряка.

Ландрупп був надзвичайно веселий, щось говорив, наспівував, але коли його супутники задивлялись по сторонах, позирав на них тривожно й допитливо.

Підійшли до берега. Стьопа пізнав те саме місце, де в полярну ніч Запара, Вершомет, Павлюк і він зійшли уперше на острів. Над крижаним припаєм біля берега виступали скелі. Правда, не такі страшні, як під час полярної ночі.

Менше ніж за півкілометра від берега здіймались укриті снігом горби. Понад берегом з-під снігу визирали уламки плавнику. Це свідчило, що влітку хвилі викидають сюди дерево, винесене в море сибірськими річками.

Коли проминули скелі і вийшли на берег, Ландрупп раптом усіх здивував: він почав прощатися із своїми супутниками. Хоч скільки пояснював йому Лейте, що вони мусять іти разом, норвежець тільки знизував плечима, ніби нічого не розуміючи, і хитав головою, що, очевидно, мало означати: «Ні».

— Чудний ти, справді, чоловіче, — умовляв його Лейте, забуваючи, що той його не розуміє.

Нарешті, Ландрупп востаннє знизав плечима і мовчки пішов.

Радянські моряки рушили за ним.

— Не розумію, — сказав Лейте, — або він нас боїться, або там у таборі є якась таємниця… Чи просто людина не тямить, чого ми хочемо?..

Розділ XIII

Ландрупп вів радянських моряків уздовж берега на захід.

Вдалині, серед криги, чорнів «Лахтак». Він прикрашав собою одноманітний арктичний ландшафт. Його щогли довго притягали увагу Лейте і Стьопи. Найстаріший і наймолодший моряки раз у раз повертали голови до моря, милуючись щоглами та бугшпритом свого судна, і обмінювались думками про його долю.

— Коли ж, нарешті, уся ця крига розтане? — питав юнга.

— До серпня має розтанути. А коли до серпня не розтане, значить, справу треба буде відкласти на той рік.

— А скоро вона танути почне?

— Через місяць-півтора. Та коли зірветься добрячий штормовий вітер, то враз усе розтрощить і розвіє… Погано, що між тими айсбергами зупинились. В морі кригу поламає, а тут вона ще довго може вистояти.

— А як же тоді?

— В таких випадках стараються скористатись крижаним якорем, розбивають кригу ломами і пішнями[38]. А як це не допомагає, тоді рвуть кригу, коли є чим рвати і вміють це робити. Не допоможуть вибухи — чекають криголама або залишаються в кризі до наступного літа.