— Хто такі?

— Північноземельці — Аксенюк, Шор і Попов. Знаєте таких?

— Ви їх знайшли?

— Хворими на цингу в хатині на мисі. Вони мені розповіли, що ви їх висадили силоміць. Але я їм сказав, що в мене є ваш докладний звіт, переказаний по радіо. Тоді вони признались, що втекли самі, сподіваючись добути хутра і побоюючись зимівлі в морі Лаптєвих. Ці дезертири між собою пересварились, ледарюючи, майже нічого не вполювали і весною похворіли на цингу. Ми застали їх в дуже важкому стані.

За чверть години на «Хатанзі» науковий склад експедиції слухав інформації Кара, Бентсена і Запари про острів Місячної Ночі. Загін дослідників складався з двох геологів, метеоролога, географа, біолога і гідрографа. Вони гадали пробути на острові цілий рік і докладно його вивчити. З ними їхав також радист.

Коли закінчилася розмова і Кар вийшов на палубу, до нього підійшли Стьопа і Павлюк. Обличчя в них були одночасно і серйозні і зніяковілі.

— Капітане Кар, — почав юнга, — ми з Павлюком хочемо вас просити, щоб ви дозволили нам перейти на «Хатангу» і повернутись на острів Місячної Ночі.

— Так, так… — підтвердив Павлюк.

— Звідки таке бажання? — здивувався Кар.

У цей час до них наблизився геолог — начальник науково-дослідної станції на острові Місячної Ночі. Він уважно прислухався до розмови.

— Ми трохи знаємо острів, — провадив юнга далі, — і зможемо науково-дослідній станції допомогти. До того ж у нас велике бажання повернутися назад.

— Чи не знайшли ви там золото, про яке не хочете нікому казати? — пожартував Кар.

— Ні, ми хочемо взяти участь в освоєнні цього острова.

— У вас чудова ідея, друзі! — втрутився в розмову геолог. — Я вітаю вас і з охотою приймаю до складу своєї експедиції.

— Ну, а я рішуче заперечую, — сказав Кар. — Стьопі треба поправитись після хвороби і вчитись. Павлюкові теж треба добре відпочити після холодної зими, яку він провів на палубі.

Юнга й кочегар, підтримувані геологом, намагались умовити Кара, посилаючись на те, що почувають себе цілком… здоровими, але той сказав рішуче:

— Павлюк — людина доросла. Він — як хоче, а юнгу я не пущу, а одвезу в Архангельськ і здам у морський технікум.

Тоді кочегар махнув рукою і заявив:

— Ну, без Стьопи я теж не поїду. Почекаю, коли він стане штурманом, а я тим часом — механіком або хоч радистом.

Геолог засміявся, а Кар стиснув губи, щоб приховати усмішку.

З «Хатанги» на «Лахтак» перенесли трьох хворих цинготників. Потім туди ж перейшов кваліфікований радист, якого Кривцов з цією метою взяв з собою спеціально для «Лахтака». Криголам дав гудок і рушив через крижані поля, прокладаючи шлях для пароплава.

Розділ XVI

Протока Шокальського залишилась за кормою. За Червонофлотськими островами простелився чистий водний простір. Лише де-не-де підносився над водою айсберг або тала крижина.

Пароплави обмінялися прощальними гудками, і кожний пішов своїм курсом.

Раніше ніж іти в бухту острова Діксон, Кар вирішив завернути на острів Уєдінєнія. Він хотів розшукати п'ятьох чоловік екіпажу «Лахтака», які залишились там під час того страшного шторму, що потопив шлюпку і заніс пароплав у кригу.

Наступного дня «Лахтак» підходив до острова Уєдінєнія. Моряки пізнали його непривітні береги. З напруженою увагою вдивлялися в горби й скелі, шукаючи знака, що свідчив би про присутність на острові живих людей.

Наблизившись до острова, пароплав пішов вздовж берега, безперестанно даючи гудок за гудком. Але людей ніхто не бачив. Де ж вони? Чи загинули? Що було причиною їх загибелі? Голод? Холод? Чи, може, зимою рушили по кризі пішки, сподіваючись дістатись суходолу, і в дорозі загинули?

Пароплав проминув східний та північний береги острова і став наближатись до того місця, де минулого разу «Лахтак» зірвало з якоря.

Стояла напрочуд тиха погода.

Раптом Кар, що не одривав бінокля від очей, стрепенувся. На березі він помітив людей. Одночасно з берега долетів звук пострілу. За ним другий. Але більше не стріляли…

Пароплав повільним ходом рушив до берега.

На палубі панувало величезне хвилювання. Біноклі були лише на капітанському містку, і ті, хто стояв на палубі, не могли ясно роздивитись, скільки людей на березі, але гострозорі запевняли, що їх більше ніж п'ять.

Кар раз у раз протирав скельця бінокля, але й він ясно бачив на острові вісім або дев'ять чоловік.

Матроси швидко спустили шлюпку. Лейте взяв з собою Соломіна і трьох норвежців; до них приєднався Запара. Четверо весел плюснули в воду, і шлюпка стрілою помчала до острова.

Кар не одривав бінокля від очей. Він бачив, що група людей на березі збільшувалась. Йому здавалося, що їх уже дванадцятеро. Це було більше, ніж усі ті, що залишились на острові й що загинули в шлюпці.

Але ось шлюпка наблизилась до «Лахтака», і Кар пізнав на носі постать…

— Не може бути! — скрикнув він, побачивши на носі шлюпки капітана Гагіна і тих дев'ятьох «небіжчиків», що їх записано потонулими. Отже, вся команда «Лахтака» була жива, здорова.

Ті, що прибули з острова, відчували таке хвилювання, що спершу неспроможні були вимовити ні слова. Тепер ніхто не обмежувався лише потискуванням рук: моряки обіймались і цілувались. Друзі, що ніколи не сподівались зустрітись, стояли разом на палубі свого пароплава.

Кар збіг з містка, поцілувався з капітаном Гагіним і з усіма товаришами. Ще ніколи команда не бачила свого старшого штурмана в такому настрої. Він кричав «ура», і всі підхопили його вигук. Норвежці, що досі стояли мовчки, і собі загукали щосили.

Але все це не можна навіть і порівняти з тим, що сталося, коли мимовільні робінзони побачили перед собою Вершомета, який вискочив на палубу з рушницею в руках і почав стріляти. Адже мисливець був десятим з тієї шлюпки, яку перекинула хвиля і з якої дев'ять чоловік допливли до берега і вирішили, що він потонув.

Острів'яни мовчки дивились на Вершомета. У декого розкрився рот, а інші потяглися руками до потилиць. Їм здалося, що це їм сниться.

Нарешті капітан Гагін повернувся до своїх товаришів і спитав:

— Хто ж був у шлюпці десятий?

— Я, я, капітане! — прогримів Вершомет, розставляючи руки для обіймів.

— Дозвольте ж мені запитати, — сказав Кар, — хто в нашій команді був двадцять дев'ятий і тридцятий? — і він подивився на двох людей, з якими встиг обнятись і поцілуватись, але яких, безперечно, бачив уперше.

— Льотчик Бариль, — одрекомендувався один з них.

— Бортмеханік Зеленець, — сказав другий.

Радист послав «блискавкою» радісне повідомлення в Архангельськ.

Штурман Кар пройшов із Гагіним у капітанську каюту. Там він розповів про пригоди «Лахтака». Потім штурман Кар слухав оповідання капітана Гагіна.

Після того як шторм перекинув шлюпку, вони всі схопились за неї. Їх, напівживих, викинуло на берег. Зібравшись разом із тими, що залишились на острові, вони провели перші дні в надії, що «Лахтак» врятується від шторму й повернеться. Але незабаром крига оточила острів, і надія на це зникла. Довелося влаштовуватись на зиму. З каміння, моху та шкур збудували житло. Заготували м'яса. Полювали обережно, заощаджуючи патрони. Останні випустили в повітря, коли побачили «Лахтака». Пізньої осені несподівано над островом з'явився літак. Був туман і вітер. Льотчик повів літак на посадку, але, коли машина приземлялась, сталась аварія. Льотчик і бортмеханік розповіли їм про зникнення «Лахтака» і про «Білуху», що пішла на розшуки пароплава та його екіпажу. На літаку був запас патронів, дещо з одежі, консерви, шоколад та трохи бензину. Все це стало робінзонам у великій пригоді. Разом з льотчиками вони вперто боролись за життя, пристосовуючись до суворої арктичної природи. Дякуючи своїй енергії, залишились усі живі й здорові.

Коли Гагін закінчив, штурман Кар сказав:

— Капітане, я тимчасово взяв на себе командування судном. У зв'язку з відсутністю багатьох членів команди зробив ряд переміщень і поповнив екіпаж норвезькими моряками з шхуни «Ісбьорн». Тепер ви повернулись і…