попри те, що вона прополоскала його «Скоупом» 166 , це здасть ся цілком імовірним. '
У якийсь момент вона усвідомила, що пригадала той рік у ранньому дитинстві, коли вона блукала по дому, задивллю чись у дзеркала. Ставала перед ними, затуливши долоньками собі по боках обличчя, торкаючись носом скла, але затри му ючи дихання, щоби воно не запітніло.
Якщо її запопадала мати, вона отримувала ляпаса по думці «Лишаються плями, а я мушу їх відтирати. Чому це ти так собою цікавишся, інтересно? Тобі ніколи не потрапити на шибеницю через вродливість. Ну, а навіщо так близько при тулятися? Так ти не побачиш нічого вартого видивляннн ».
Скільки їй тоді було? Чотири? П’ять? Занадто мала, щоби по яснити, що зовсім не власне відображення її цікавить, між іп шим, — або не лише воно, головним чином. Вона щиро вірили, що дзеркала — це двері до іншого світу, і те, що вона бачить в них, це відображення зовсім не їхньої вітальні чи ванної кім нати, а вітальні чи ванної якоїсь іншої родини. Скажімо, Me і сенів замість Медсенів. Бо по інший бік дзеркала все подібне, проте не тотожне, і якщо дивитися достатньо довго, почини єш помічати деякі несхожості: килимок там був овальним, а не круглим, як тут, двері там мали защіпку, а не засувку, ви микач містився не на тому боці дверей. І маленька дівчинка там, звичайно ж, була іншою. Дарсі була певна, що вони родички — сестри по дзеркалу, можливо? — але ні, не тотожні. Замість Дар селлен Медсен, ту маленьку дівчинку звали Джейн, або Сандра, або навіть Еленор Ріґбі, котра з якогось дива (з якогось лячного дива) збирає рис по церквах після вінчань 167 .
Лежачи у колі світла настільної лампи у напівсні, не завважуючи власної дрімоти, Дарсі припустила, що якби зуміла то-
ді пояснити своїй матері, на що вона видивляється, якби розказала їй про Потойбічну Дівчинку, котра не зовсім була нею, мабуть, якийсь час їй довелося б перебувати під наглядом дитячого психіатра. Але зовсім не та дівчинка її тоді цікавила, дівчинка її ніколи особливо не цікавила. А цікавило її саме припущення, що за дзеркалами існує цілий інший світ, і якби імогти пройти туди, в інший дім (Потойбічний Дім), і вийти крізь його двері надвір, де на неї очікує решта того світу.
Звичайно, ці мрії минулися, а за допомоги нової ляльки (котрій вона дала ім’я місіс Масничка 1 — за назвою свого улюбленого сиропу до млинців) і нового лялькового будиночка, Дарсі перейшла до більш прийнятних для маленької дівчинки фантазій та ігор: куховарство, прибирання, покупки, насварюван- і и я маляти, перевдягання до вечері. Тепер, після стількох років, що залишилися позаду, їй врешті-решт відкрився шлях крізь дзеркало. От лишень більше не було ніякої маленької дівчинки п Потойбічному Будинку; натомість там був Потойбічний Чоловік, той один, що весь цей час жив у задзеркаллі і робив там свої жахливі справи.
«Здрастуйте вам за годящу ціну», — любив повторювати Ііоб бухгалтерське кредо, якщо таке взагалі існувало.
«На задніх лапах і нюхаю повітря», — відповідь на привітання «як справи?», котру добре знав кожний хлопчик у кожній зграї скаутів-вовченят, які він водив Стежиною Мертвяка. Приказка, яку, поза всякими сумнівами, декотрі з тих хлопчаків повторювали, вже ставши дорослими чоловіками.
«Джентльмени воліють блондинок, про цю також не забудь. Во вони втомилися від давлення...»
Але тоді вже сон перейняв Дарсі, і хоча цей м’який цілитель не міг віднести її далеко, зморшки на її лобі і по кутиках її припухлих, почервонілих очей трішки пом’якшали. Вона перебувала достатньо близько біля притомності, щоби поворухнутися,
коли до будинку під’їхав її чоловік, але все ж таки далеченько, щоби прокинутись. Певне, їй би вдалося це, якби «Сабурбен» мазнув світлом фар по стелі, але Боб їх вимкнув за півкварта лу, саме щоб її не розбудити.
— 8 —
Кіт торкнувся її щоки оксамитовою лапкою. Вельми легесень ко, але дуже наполегливо.
Дарсі зробила порух, щоб його відігнати, але рука в неї, здавалося, важила тисячу фунтів. Та й однаково, це був лише сон — звісно, і ніяк інакше. У них не було кота. «Хоча якщо знайдеться жмутик котячої шерсті в домі, десь поряд мусить знайтися і кіт», — цілком слушно проказував, намагаючись прокинутися, її розум.
Тепер лапа гладила вже їй кучерик на лобі і сам лоб, і це не міг бути кіт, бо коти не балакають.
— Прокинься, Дарсі. Прокинься, серденько. Нам треба побалакати.
Голос м’який і втішливий, як і той доторк, голос Боба. І не котяча лапка, а рука. Рука Боба. Тільки це не міг бути він, бо він зараз у Мон...
Очі її широко розплющилися, і ось він тут, авжеж, сидить поряд з нею на ліжку, гладить їй волосся і обличчя, як інколи це робив, коли вона почувалась нездужалою. На ньому костюм- трійка від фірми «Джос А. Банк» 168 (він у них купував собі всі костюми, називаючи цей бренд — чергова його не надто забавна примовка — «Джосс-Банком» 2 ), хоча жилет і комірець уже розстебнуті. Вона помітила краватку, що звисала в нього з ки-
J
п ієні пальта, немов якийсь червоний язик. Живіт випирав понад ременем, і першою логічною думкою в ній вигулькнуло: «Ти мав би щось почати робити із зайвою вагою, Боббі, це недобре для твого серця».
— Щогх... — вирвалося з неї ледь розбірливе вороняче каркання.
Він усміхнувся, не перестаючи гладити її волосся, щоки, потилицю. Вона прокашлялася, спробувала знову.
— Що ти тут робиш, Боббі? Зараз же мусить... — підвівши голову, вона хотіла побачити будильник, що, звісно, було неможливо. Вона ж сама відвернула його лицем до стіни.
Він опустив очі на годинник у себе на руці. Він усміхався, гладячи її, й не перестав усміхатися й тепер.
— Чверть на третю. Я просидів у тій ідіотській кімнаті в мотелі майже дві години після того, як ми з тобою побалакали, намагаючись запевнити себе, що те, про що я думаю, не може бути правдою. Тільки дістався я сюди, не заради того, щоб уникати правди. Отже, я стрибнув у «Вербен» і рушив у путь. На дорогах взагалі порожньо. Не знаю, чому я раніше так нечасто їздив пізно вночі. Мабуть, почну. Якщо не сидітиму у Шо- шенку, тобто. Або у нью-гемпширській штатній в’язниці в Кон- корді 169 . Але це загалом вже залежить від тебе. Чи не так?
Його рука, що пестить її обличчя. Відчуття знайоме, навіть її запах знайомий, вона завжди його любила. А зараз ні, і це не лише через огидні відкриття минулого вечора. Як це вона ніколи не помічала, який самовдоволено-власницький цей його доторк?
«Ти всього лиш стара сука, але ти моя стара сука, — немов промовляло це погладжування. — Тільки цього разу, поки мене не було вдома, ти напудила на підлогу, а це погано. Фактично, це “Погана Гидь”».
Вона відштовхнула його руку й сіла.
— Про що це ти таке, заради Бога, говориш? Підкрадаєшсн нишком, будиш мене...
— Авжеж, ти спала з увімкнутим світлом, я це побачив, що йно завернув на під’їзну алею.
Не було винуватості в його посмішці. Й нічого зловісного також. Та сама посмішка задушевного Боба Андерсона, в яку вона колись ледь не з першого погляду закохалась. На миті, в її пам’яті зблиснуло, яким делікатним він був після весілля, у їхню першу ніч, як він не покваплював її, даючи можливість призвичаїтися до новини.