У грудні Стрітер відіслав до «Позаконфесійного дитячого фонду» чек на якихось трохи більше п’ятнадцяти тисяч доларів, провівши зменшення на цю суму у своїй податковій декларації.
У 2003 році Джастін Стрітер потрапив у «Почесний список деканату» Університету Браун 1 і — ніби жартома — створив ві- цсогру під назвою «Проведи Файдо додому» 125 . Сенс гри полями у тому, що собаку на повідку треба провести додому і і оргівельного центру, уникаючи по дорозі небезпечних во- ціііі, речей, що падають із балконів високих поверхів, та зграї і кажених старих леді, котрі називали себе «Бабці Гицелі», і /грітер сприйняв це як забавну витівку (і Джастін запевняв йо- м>, що робив саме пародію), але компанія «Геймз Інкорпорей- і ед» глянула лише одним оком і запропонувала їхньому гарному, з розвинутим почуттям гумору синочку сімсот п’ятдесят і исяч доларів за права на його гру. Плюс роялті. Джас купив і поїм батькам гармонійну пару джипів «Toyota Pathfinder» 3 — рожевий для леді, блакитний для джентльмена. Дженет просльозилася, обняла його і назвала його дурненьким, імпуль- і ивним, шляхетним і взагалі пречудовим сином. Стрітер повів його до таверни «Роксі» й пригостив «Старенькою рябою курочкою».
У жовтні, повернувшись до гуртожитку, сусід по кімнаті Карла Ґудх’ю в «Емерсон-коледжі» 3 знайшов його долілиць на підлозі в кухні, де на пательні догорав поставлений смажитися сирний сендвіч. Карла, усього лише двадцяти двох років віком, уразив інфаркт. Лікарі, що розглядали цей випадок, відзначили стоншену стінку передсердя — вроджений дефект, про який ніхто не здогадувався. Карл не помер; сусід знайшов його вчасно, до того ж він знався на прийомах термінової серцево-легеневої реанімації. Але від пережитої гіпоксії вродливий, моторний юнак, котрий незадовго перед тим подоро
жував Європою з Джастіном Стрітером, перетворився на леді човгаючу тінь себе колишнього. Він не завжди міг контролю» вати потяг до дефекації й сечовипускання, він губився, якщо заходив далі кількох кварталів від дому (він знову мешкав || своїм батьком, котрий усе ще перебував у скорботі), а мова його перетворилася на недоладне белькотіння, зрозуміти яке бум здатен лише Том. Том Ґудх’ю найняв для нього компаньйон»- доглядача. Той робив йому сеанси фізіотерапії і стежив за тим, щоби Карл не забував перевдягатися. Також він кожні два тижні водив його на «прогулянки». Найчастіше такою «прогулянкою» було відвідування цукерні-морозивниці «Мрія ласунів», де Карл завжди отримував фісташковий пломбір, розмазуючи його собі по всьому обличчю. Після чого компаньйон мусип його терпляче витирати вологими серветками.
Дженет перестала ходити зі Стрітером на вечері до Тома,
— Я не в силах цього витримувати, — призналася вона. — Не через те, що Карл човгає, і не тому, що штани в нього мокрі іноді, а через вираз його очей, він немов пам’ятає, яким колись був, але не може пригадати, яким чином опинився в теперішньому стані. А ще... я не знаю... в його очах завжди присутня якась надія, від чого мене бере відчуття, що все в житті — цс лише жарт.
Стрітер розумів, що вона має на увазі, і сам часто міркував про це, вечеряючи зі своїм старим другом (без Норми, без її куховарства, на столі тепер були здебільшого куплені у крамниці готові страви). Він отримував насолоду, дивлячись, як Том годує свого вбогого сина, і також насолоджувався виразом надії на обличчі Карла. Воно ніби промовляло: «Це все мені сниться, але скоро я прокинусь». Джен була права, це жарт, але жарт доволі вдалий.
Якщо добре про це поміркувати.
мером року, аж поки поява «Гітарних Героїв»1 не зробить її за- 11 арілою. На той час Джас уже розробляв комп’ютерну про- і раму з компонування музики під назвою «Ти Могеш, Бейбі»2. (! і арший Стрітер отримав підвищення і став керівником фі- ііїї, пішли чутки, що в недалекому майбутньому він посяде крісло голови регіонального відділення банку. Він повіз Дже- мет до Канкуну3, вони там фантастично відпочили. Вона почала називати його «мій зайчик-цьомчик».
Бухгалтер з Томової «Сміттєзбиральної & Сміттєпереробної компанії» привласнив два мільйони доларів і зник у невідомому напрямку. Аудит, який слідом за цим відбувся, виявив, що фірма взагалі перебуває у вельми хисткому стані; схоже було па те, що той поганець бухгалтер надкушував її роками.
« Надкушував ? — подумав Стрітер, читаючи про це статтю и «Деррі Ньюз». — Це більше схоже на вигризання».
Том більше не виглядав на тридцять п’ять; він скидався на шістдесятирічного. І мабуть, сам про це знав, бо перестав підфарбовувати собі волосся. Стрітер втішився, побачивши, що ноно в нього не посріблявіло під колишнім штучним кольором; нолосся Тома Ґудх’ю виявилося безживним, невиразно-сірим, як парасоля Лядвио, коли той почав її складати. Це колір волосся, вирішив Стрітер, тих старих, котрі, сидячи на паркових ланах, годують голубів. Назвімо його «Тільки для лузерів».
У 2005 році футболіст Джейкоб, котрий замість коледжу (куди його прийняли б на повноцінну спортивну стипендію) пішов працювати в помираючу компанію свого батька, познайомився з дівчиною, з котрою невдовзі й побрався. Невеличка бадьорії брюнеточка на ім’я Каммі Доррингтон. Стрітер зі своєю дружи ною погодилися, що церемонія була гарною, хоча весь час умро довж неї щось гугукав, белькотав і гиготав Карл Ґудх’ю, ба наиі і ь попри те, що найстарша з дітей Тома — Ґрейсі — наступила со бі на край довгої сукні при виході з церкви, впала зі сходів й зли мала ногу в двох місцях. Допоки це не трапилося, Том Ґудх'ні виглядав майже схожим на себе колишнього. Щасливим він ми глядав, іншими словами. Стрітер не ображався на це його не величке щастя. Він гадав, що навіть у пеклі люди вряди-годи отримують можливість сьорбнути трішки водички, хоча б зп радити того, щоби їм повною мірою усвідомити жах невсити мої спраги, коли вона опанує ними знову.
На медовий місяць пара вирушила до Белізу. «Можу заклш тися, що дощ періщитиме там весь цей час», — думав Стрі тер. Дощу не було, але Джейкоб майже цілий тиждень провій у вбогому шпиталі, страждаючи від гострого гастроентериту й какаючи в паперові пелюшки. Він мусив би пити воду тілі» ки з пляшок, але одного разу забув і почистив зуби водою з-під крана. «Сам винен», — казав він.
Понад вісімсот американських вояків загинуло в Іраку. Не поталанило тим хлопцям і дівчатам.
Тома Ґудх’ю взялася мучити подагра, далі найшла кульгавість, він почав ходити з ціпком.
Того року в чеку, виписаному «Позаконфесійному дитячому фонду», значилася дійсно велика сума, але Стрітер тим не переймався. Хто віддає, той більш благословенний за того, хто приймає. Усі найкращі люди так кажуть.
.і
іюм на користь джину «Бомбей Сапфір» і був уже вельми напідпитку.
— Я не розумію, що зі мною відбулося! — рюмсав він. — Я почуваюся... я здаюся собі... тим сучим Йовомі 126
Стрітер пригорнув його до себе, втішав його. Казав своєму старому другові, що хмари завжди приходять, щоб рано чи пізно обов’язково розвіятись.
— Бігме, ці хмари, курва, висять наді мною казна-як довго! — ридав Ґудх’ю, б’ючи Стрітера по спині кулаком. Стрітер на це не зважав. Його старий друг уже не був таким дужим, як колись.
Розлучилися Чарлі Шин, Торі Спеллінг і Дейвід Хасселгоф 127 , а в Деррі справляли тридцятирічний ювілей подружнього життя Дейвід і Дженет Стрітер. Була вечірка. Під її фінал Стрітер обруч зі своєю дружиною повів усіх гостей надвір. Він підготував феєрверк. Усі аплодували, окрім Карла Ґудх’ю. Він намагався, але не попадав собі долонею об долоню. Кінець-кінцем, колишній студент Емерсон-коледжу покинув намагатися плескати і, гугукаючи, став показувати пальцем в небо.