—  Я собі так подумав, що ти, либонь, захочеш освіжитися, оскільки твоя красуня-дружина сказала, що за кермо сяде вона.

—  Дякую, — Стрітер взяв одну із пляшок, підніс до рота і почав пити. Претензійне чи ні, але пиво таки було добрим.

Ґудх’ю всівся, а надвір тепер з блюдом сиру й крекерів вийшов футболіст Джейкоб. Гарний, широкоплечий, яким був

а

колись у ті, давні часи і сам Том. «Мабуть, чірлідерки навкруг нього так і повзають, — подумав Стрітер. — Мабуть, стільки їх, що він києм відбивається».

—  Мама сказала, що вам, либонь, оце смакуватиме, — сказав Джейкоб.

—  Дякую, Джейку. Ти кудись збираєшся?

—  Ненадовго. Просто покидаю фрізбі з хлопцями на Пус- товщині, поки зовсім не стемніє, а потім уроки вчити.

—  Залишайтеся на ближньому боці. Відтоді, як все те лай- но знову заросло, там тепер багато отруйного плюща ¹²¹ .

—  Йо, ми знаємо. Денні був обпікся у восьмому класі, та так зле, що аж його мати злякалася, подумала, що в нього рак.

—  Овва! — не втримався Стрітер.

—  Вертатимешся додому, кермуй обережно, синку. Без усяких там трюків.

—  Авжеж.

Хлопець однією рукою обняв батька й поцілував у Щоку, абсолютно невимушено, і через це Стрітер відчув себе пригніченим. Том не лише сповнений здоров’я й має все ще вродливу дружину та ідіотського пісяючого херувима; він має також вродливого вісімнадцятирічного сина, котрий усе ще здатен без усяких комплексів поцілувати на прощання батька, перед тим як самому поїхати гуляти з друзями.

—  Він хороший хлопець, — промовив Ґудх’ю ніжно, дивлячись услід Джейкобу, котрий піднявся сходами і зник у будинку. — Наполегливо вчиться, оцінки має добрі, несхоже на його старого. На моє щастя, в мене був ти.

—  На обопільне нам з тобою щастя, — усміхнувся Стрітер, кладучи шматочок сиру брі на крекер «Трисквіт» ¹²² .1 відправив їжу собі до рота.

б

—  Мені так приємно бачити, друже, що ти їси, — сказав Ґудх’ю. — Ми з Нормою вже було почали непокоїтися, чи з тобою все гаразд.

—  Якнайкраще, — запевнив його Стрітер і ще випив смачного (й безсумнівно дорогого) пива, — хоча от трохи почав лисіти спереду. Джен каже, що я їй через це здаюся стрункішим.

—  Це та річ, щодо якої дамам не варто турбуватися, — зауважив Ґудх’ю і провів долонею по власній чуприні, так само густій і пишній, як і в його вісімнадцять років. До того ж ще ані сліду сивини. Дженет Стрітер могла здатися сорокарічною гарного дня, але в червоному світлі вечірнього сонця сам Сміттєвий Король виглядав на тридцять п’ять. Він не палив, не пив надмірно, він тренувався в оздоровчому клубі, що обслуговувався в банку Стрітера, але відвідувати який не міг дозволити собі Стрітер. Його середня дитина, Карл, подорожував зараз Європою з Джастіном Стрітером, обидва поїхали коштом Карла. Що, звісно, насправді означало — коштом Сміттєвого Короля.

«О чоловіче, котрий має все, ім’я твоє Ґудх’ю», — подумав Стрітер і посміхнувся до свого старого друга.

Старий друг посміхнувся йому навзаєм і торкнувся горлом своєї пляшки горла пляшки Стрітера.

—  Життя чудове, як ти вважаєш?

—  Вельми чудове, — погодився Стрітер. — Довгих нам днів і приємних ночей.

Ґудх’ю звів угору брови:

—  Де це ти підчепив таку фразу?

—  Щойно придумав, гадаю ¹ , — відповів Стрітер, — а хіба вона не правдива?

—  Якщо так, то своїми приємними ночами я великою мірою завдячую тобі, — промовив Ґудх’ю. — Мені оце зринуло на думці, добрий мій друже, що я завдячую тобі всім моїм життям. — Він підняв пляшку вгору, немов салютуючи СВОГ му безглуздому подвір’ю. — Принаймні найапетитнішою йо го складовою.

—  Аж ніяк. Ти чоловік, що створив себе сам.

Ґудх’ю понизив голос, далі заговоривши конфіденційним тоном:

—  Хочеш правди? Та жінка сотворила цього чоловіка. Біб лія каже: «Хто добру жінку зможе знайти? Бо ж ціна її більш« за перли»'. Ну, десь там так. А це ж ти нас познайомив. Не знаю, чи сам ти про це пам’ятаєш.

Стрітер відчув миттєве й майже невідпорне бажання роз бити свою пляшку об цегляну долівку патіо і втопити її іклас те, все ще піняве горло межи очі своєму доброму, старому дру гу. Натомість він посміхнувся, сьорбнув ще трішки пива, а тоді підвівся.

—  Гадаю, мені треба зробити невеличкий візит до відповідного закладу.

—  Пиво не купуєш, пиво орендуєш лиш на якийсь час, — мовив Ґудх’ю і вибухнув реготом. Так, ніби він сам, особисто, оце тільки щойно на цьому місці вигадав цю фразу.

—  Правдиві слова, бо так воно й є, — кивнув Стрітер. — А тепер вибач мені.

—  Ти дійсно маєш кращий вигляд, — гукнув Ґудх’ю вслід Стрітеру, котрий уже піднімався східцями.

—  Дякую, — кинув Стрітер, — старий друже.

Він зачинив двері вбиральні, натиснув кнопку на замку, ввімкнув світло і — вперше за все життя — навстіж відкрив дверцята шафки з медикаментами в чужому домі. Перше, на чому зупинився його погляд, вельми зігріло йому душу: тюбик шампуні «Тільки для чоловіків». А ще там стояли кілька слоїків з аптечними сигнатурами.

б

Стрітер подумав: «Люди, що залишають свої ліки у ванній кімнаті, котрою можуть користуватися гості, просто самі напрошуються на неприємності». Ні, нічого такого аж надто с енсаційного тут не було: Норма приймала ліки від астми; Том під тиску — атенолол — і був там ще якийсь крем для шкіри.

Слоїк з атенололом стояв напівпорожній. Стрітер дістав одну пігулку, засунув її собі до кишені-пістончика джинсів і змив н унітазі воду. Ванну кімнату він залишав з відчуттям людини, котра щойно нишком прокралася через кордон до чужої країни.

І Іаступний вечір був хмарним, але Джордж Лядвио так само сидів під своєю жовтою парасолею й знову дивився «За лаштунками» по портативному телевізору. Там щось ішлося про Вітні Х’юстон, котра позбавилася підозріло великої ваги одразу ж, як підписала напрочуд вигідний новий контракт з рекор- динговою компанією. Лядвио позбавився цієї плітки легким порухом своїх опецькуватих пальців і, усміхнений, звернувся до Стрітера.

—  Ну, то як почуваєтеся, Дейве?

—  Краще.

—  Так?

—  Так.

—  Блювали?

—  Сьогодні ні.

—  їли?

—  Як кінь.

—  Можу закластися, що ви також пройшли якесь медичне обстеження.

—  Звідки ви взнали?

—  Меншого я й не очікував від успішного банківського спеціаліста. Ви мені щось принесли?

Якусь мить Стрітер зважував, чи не піти йому звідси геть. Цілком серйозно. А тоді поліз до кишені легкого піджака, в котрий він був сьогодні одягнений (цей вечір, як для серпня, був прохолодним, а він усе ще почувався слабким), і дістав крихітний

квадратик клінекса. Завагався, але потім простягнув його по над столиком Лядвио, котрий той папірець тут же й розгорнув.

—  А, атенолол, — промовив Лядвио. Він укинув пігулку со бі до рота й проковтнув.

У Стрітера щелепа відпала, а потім рот його повільно за крився.

—  Перестаньте демонструвати збентеження, — сказав Ляд вио. — Була б у вас така стресова робота, яку я маю, у вас теж були б проблеми з кров’яним тиском. А яка кислотна відриж ка, ой. Вам про таку навіть чути не варто.