и

—  Звідки мені знати? — ковток; друга склянка спорожніла наполовину. Якби я зараз сказав їй, що вже досить і спробу- иав забрати в неї вино, вона б відмовилася віддати склянку.

—  Ти знаєш, я не маю в цьому сумнівів, — сказав я. — Щодо цих ста вісімдесяти акрів, як і щодо твого Сент-Луїса. Ти вже все з’ясувала.

Вона скоса кинула на мене хитрий погляд... а тоді вибухнула брутальним реготом.

—  Мож’иво, й так.

—  Сподіваюсь, ми могли б підшукати для нас якийсь дім на околиці міста, — сказав я, — звідки принаймні відкривається иид хоч на пару полів.

—  Де ти міг би сидіти цілісінький день, не відриваючи гуз- іі.і від крісла на ґанку, заради різноманітності дозволивши всю роботу робити твоїй дружині? Давай, наливай. Якщо ми вже і цяткуємо, то давай святкувати.

Я наповнив обидві склянки. У мою вистачило лише трохи хлюпнути, оскільки я встиг зробити з неї тільки один ковток.

—  Гадаю, я міг би знайти собі місце механіка. Легковики й вантажівки, але здебільшого сільськогосподарська машинерія. Якщо я можу підтримувати в робочому стані цей старий «Фар- молл»¹... — я скинув рукою в бік темного силуету трактора, що стояв біля корівника, — то й будь-що змушу працювати.

—  Це Генрі тебе намовив.

—  Він переконав мене, що краще скористатися можливістю стати щасливим у місті, аніж залишитися тут самому серед зубожіння, що безумовно очікує на мене.

—  Хлопець виявляє здоровий глузд, і дорослий чоловік дослухається! Нарешті дочекалися! Алілуя!

Вона осушила склянку і простягнула її по добавку. Вхопив- и і и мене за руку, вона прихилилася так близько, що я дочув кислий запах винограду в її віддиху.

«Farmall» — багатоцільовий колісний трактор, який випускався компанією «International Harvester» у 1920-х pp.

—  Вілфе, цієї ночі ти можеш отримати й те, що тобі найбільше подобається, — торкнулася вона тепер уже пурпуровим язиком собі середини верхньої губи. — Оте непристойне.

—  Смакую наперед, — відповів я.

Якщо все йтиме по-моєму, цієї ночі дещо значно непристойніше мусить трапитись у ліжку, яке ми ділили з нею впродовж 15 років.

—  Давай пок’ичемо Генрі, — мовила вона, починаючи вже ковтати слова. — Я бажаю поздоровити його з тим, що йому врешті розвиднилося.

(Чи я згадував про те, що дієслово дякувати було цілком відсутнє у вокабулярі моєї дружини? Напевне, ні. Мабуть, тепер це взагалі зайве робити.) Її очі спалахнули від якоїсь нової думки.

—  Ми наллємо йому склянку вина! Він уже достатньо дорослий!

Вона стусонула мене ліктем, як це роблять оті перестарілі чоловіки, що їх можна побачити на лавах обабіч ґанку суду, котрі сидять там і розповідають один одному брудні анекдоти.      |

—  Якщо в нього трохи розв’яжеться язик, ми навіть дізна- ' ємося, чи не дарма витрачав він свій час з Шеннон Коттері... мала хвойда, хоча волосся має гарне, тут ніде правди діти.

—  Випий спершу ще склянку вина, — промовив Підступник.

Вона випила ще дві, таким чином покінчивши з пляшкою.

(Першою.) На той час вона вже співала «Авалон» ¹ найкращим зі своїх фіглярських голосів, підкочуючи очі своїм найефект- нішим фіглярським манером. Це було боляче бачити, а ще болючіше чути.

Я пішов до кухні по нову пляшку вина і вирішив, що вже й справді час покликати Генрі. Хоча, як уже було сказано, вели- : ких надій я не мав. Я міг зробити все, лише якщо він виступить

«Avalon» — суперхіт 1920 року, співавтором і виконавцем якого був емігрант єврейського походження з Литви Ел Джолсон (1886—1950); найвище оплачуваний співак і кіноактор у США до кінця 1930-х pp.

в

мі іїм добровільним співучасником, але в глибині душі я вважав, що він збентежиться, щойно спливе час балачок і настане час діяти. Ну, якщо й так, тоді ми просто покладемо її до ліжка. Кранці я їй скажу, що передумав продавати мою отчу ферму.

І Ірийшов Генрі й ніщо в його блідому, скорбному обличчі не- спонукувало до надії на успіх.

—  Татуню, — шепнув він, — гадаю, я не зможу. Це ж мама.

—  Ну, як не зможеш, то й не зможеш, — погодився я, і в цих моїх словах і зблизька не було Підступника. Я змирився; що і >уде, те й буде. — У будь-якому разі, вона щаслива уперше за паї ато місяців. П’яна, але щаслива.

—  Не просто напідпитку, а насправді п’яна ?

—  Не дивуйся; робити все по-своєму для неї єдиний спосіб відчувати себе щасливою. Ти за свої 14 років життя з нею му- і и в би про це вже знати.

Суплячись, він нашорошив вуха туди, де на ґанку жінка, котра його народила, завела незграйно, проте слово в слово, • Грудного Мак-Гі» ¹ . Генрі геть спохмурнів, почувши цю бур- дейну баладу, можливо, через її приспів («Вона воліла помогти йому запхнути/Бо то ж був знову той Брудний МакГі»), хоча радше через те, яким манером випльовувала ці слова його мані. Лишень минулого року Генрі склав Присягу в таборі Методистського юнацького братства в День праці ² . Я стиха радів його шоку. Якщо підлітки не вертяться на всі боки, як флюгери на потужному вітрі, вони стають закостенілими, мов Пуритани.

—  Вона хоче, щоб ти приєднався до нас, випив склянку вина.

—  Татуню, ти ж знаєш, я пообіцяв Господу, що ніколи не питиму.

—  Ти вирішиш це з нею, вона хоче відсвяткувати. Ми продаємо ферму й переїздимо до Омахи.

а.

—  Ні!

—  Ну... побачимо. Все залежить від тебе, синку. Виходь на ґанок.

Побачивши Генрі, його мати п’яно підвелася на рівні, обхопила руками сина за поперек, якось аж занадто притискаючись до нього своїм тілом, і почала покривати його обличчя екстравагантними поцілунками. Неприємно смердючими, судячи з його гримас. Тим часом Підступник знову наповнив її спорожнілу склянку.

—  Нарешті ми всі разом! Мої чоловіки набралися глузду! — Вона підняла склянку, вітаючи нас, і вихлюпнула добрячу порцію собі на груди. Розсміялася, підморгуючи мені. — Якщо твоя ласка, Вілфе, можеш злизати вино з мене трішки пізніше.

Генрі дивився на неї з відразливим замішанням, тимчасом як вона гепнулася назад у крісло, задрала свої спідниці й заштовхала їх собі між ноги. Вона помітила його погляд і розреготалася.

—  Не треба нам тут святенництва. Я бачила тебе з Шеннон Коттері. Маленька хвойдочка, але має гарне волосся, та й фігурку показну. — Вона допила вино і зригнула. — Якщо ти ще не обмацав її всю, ти просто дурень. Але треба бути обережним. Чотирнадцять — не замалий вік для одруження. Тут у нас, на серединних рівнинах, чотирнадцять — не замалий рік для одруження навіть на власній кузині.

Нареготавшись, вона знову простягнула свою склянку. Я наповнив її з другої пляшки.

—  Татуню, їй уже достатньо, — мовив Генрі несхвально, незгірш за якогось проповідника. Над головами з’явилися перші зірки, підморгуючи згори неозорій пласкій порожнечі, яку я так любив усе життя.

—  Ой, ну, я не знаю, — відповів я. — In vino veritas, як пише Пліній Старший... в одній з тих книг, з яких завжди так іронічно глузує твоя мати.

—  Рука на плузі цілий день, а ніс у книзі всеньку ніч, — проспівала Арлетт. — Окрім, коли він порається дечим у мені.