«Big Ben» — популярний бренд будильників, що випускається з 1909 року заснованою 1884 року в Іллінойсі компанією «Westclox».

в

па І іебеса; можливо, він згадав той вульгарний середній палець, яким вона позначала коло на собі навкруг промежини. Я ііс знаю. Знаю лише, що він прошепотів: «Прощавай, мамуню», — і натягнув їй на голову мішок.

Нона хоркнула, намагаючись випручатися. Я сподівався, що іисуну руку під мішок і там зроблю свою справу, але йому домі ідилося його міцно натягувати, щоб утримати її, тож я й не зу- мім. Я побачив, як її ніс напинає мішок, стирчить, мов плавець акули. Я також побачив, який панічний вираз прозирає на йо- 111 обличчі, і зрозумів, що довго він не витримає.

Я сперся одним коліном на ліжко, а рукою на її плече. А тоді різонув крізь мішок їй по горлу. Вона заверещала й почала ще дужче пручатися. Кров ринула крізь проріз у мішку. Руки її задерлися й почали молотити повітря. Генрі відсахнувся від ліжка з виском. Я сам намагався її утримати. Вона вхопилася за фонтануючий мішок руками, і я різонув по них, розсікши їй три пальці до кісток. Вона знову заверещала — звук був тонкий І пронизливий, як крижана скалка — і одна рука в неї впала на- іад, на ковдру, і там засмикалася. Я прорізав ще одну криваву і мугу в мішку, і ще одну, і ще. П’ять порізів загалом я зробив, перш ніж вона відштовхнула мене вцілілою рукою, а тоді нею ж, ривком вгору здерла джутовий мішок собі з обличчя. Цілком і голови його вона зняти не змогла — мішок зачепився їй за волосся й зависнув там, немов якийсь сітчастий очіпок.

Першими двома махами я розтяв їй шию, але тільки першим достатньо глибоко, щоб стало видно хрящі її дихального горла. Останніми двома я розкраяв їй щоку і рот, та так глибоко, що в неї з’явився клоунський вищир. Він простягнувся іи від вуха до вуха, демонструючи зуби. Вона видала утробне, ідавлене ревіння, звук, який, мабуть, видає лев під час годівлі. Кров ринула з її горла просто на ковдру. Пам’ятаю, я подумав, що ця кров схожа на вино у тій склянці, яку вона тримала проти останнього світла дня.

Вона спробувала виборсатися з постелі. Я спершу остовпів, а відтак розлютувався. Не було жодного дня впродовж усього

і.

нашого шлюбу, коли б вона не творила мені якісь капості, і навіть тепер, під час нашого кривавого розлучення, йшла наперекір. Утім, чого іншого я ще міг очікувати?

—  Ом, татуню, зупини її! — заверещав Генрі. — Зупини її, ох, татуню, заради любові Господа нашого, зупини її.

Я плигнув на неї, немов той палкий коханець, і притиснув до просяклої кров’ю подушки. Нові хрипкі гарчання з глибини її почикриженого горла. Очі її оберталися в очницях, розбризкуючи навкруги сльози. Я занурив руку їй у волосся, відсмикнув її голову назад і знову різонув їй по горлу. А тоді рвонув ковдру зі свого боку постелі і накрив їй голову. Вловивши все, окрім першого гейзера з її яремної вени. Фонтан крові потрапив мені на обличчя, і тепер вона, гаряча, скрапувала в мене з підборіддя, з носа, з брів.

Вереск Генрі позаду мене припинився. Я озирнувся і побачив, що Бог пожалів його (припускаючи, що Він не одвернув лиця Свого, коли побачив, чим ми займаємось): Генрі зомлів. Почали слабшати її смикання. Нарешті вона вже посмирнішала. .. але я так і залишився лежати зверху, притискаючи її ковдрою, тепер просяклою її кров’ю. Я нагадував собі, що вона ніколи нічого не робила легко. І виявився правий. Через тридцять секунд (жерстяний, придбаний за поштовим каталогом годинник їх відрахував) вона знову скинулася, цього разу вигнувши спину так енергійно, що ледь не зіштовхнула мене геть. « Тримайся верхи, ковбою», — подумав я. Чи, либонь, навіть промовив це вголос. Я того не пам’ятаю, ховай Боже. Все інше, але не це.

Вона затихла. Я відрахував ще тридцять жерстяних цоків, а потім ще тридцять, для певності. На підлозі поворушився, застогнав Генрі. Почав сідати, потім передумав. Він поповз у найдальший куток кімнати і згорнувся там клубком.

—  Генрі? — погукав я.

Ані знаку від скорченої фігури в кутку.

—  Генрі, вона мертва. Вона мертва, і я потребую допомоги.

Так само нічого.

—  Генрі, пізно вже задкувати. Справу зроблено. Якщо ти м е хочеш потрапити до в’язниці, а свого батька заслати на електричний стілець, тоді підводься на ноги і допоможи мені.

Він, хитаючись, рушив до ліжка. Волосся звисало йому на очі, котрі блищали крізь спітнілі кучері, немов очі якогось звірка, що ховається в чагарях. Він безперервно облизував со- оі губи.

—  Не ставай у кров. Нам тут і так вистачить прибирати бруду — більше, ніж мені б хотілося, але ми з цим упораємося. Якщо не наслідимо по всьому дому, тобто.

—  А я мушу на неї дивитися? Татуню, чи мушу я подивитися ?

—  Ні. Ні ти, ні я.

Ми загорнули її в ковдру, перетворивши постіль на саван. Щойно це було зроблено, як я усвідомив, що ми не зможемо пронести її таким чином через дім; у своїх напівпланах і мареннях я бачив не більше, як скромну цівочку крові, яка забруднить край ковдри прямо під її горлом (її акуратно перерізаним горлом). Я не передбачав, ба навіть не уявляв реальності: біла стьобана ковдра виглядала пурпурово-чор- пою у притемненій кімнаті, насичена кров’ю, немов розпухла від води губка.

У шафі лежало клаптикове покривало. Я не зміг задавити коротку думку: що могла б подумати моя мати, якби вона побачила, яким чином я використовую цей з любов’ю вишитий нею весільний подарунок. Я розстелив покривало на підлозі. Ми скинули на нього Арлетт. І загорнули її в нього.

—  Швидко, — сказав я. — Поки й це також не почало протікати. Ні... зачекай... сходи по лампу.

Він ходив так довго, що я вже почав боятися, що він утік. І Іотім побачив світло, воно дрижало, наближаючись коротким коридором повз його спальню до тієї, яку ми ділили з Арлетт. Були ділили. Я побачив сльози, що ручаями стікали по його восково-блідому обличчю.

—  Постав її на комод.

І,

Він поставив лампу поряд з книгою, яку я тоді читав: Сін- клер Люїс «Головна вулиця» Я її так ніколи й не закінчив; мені нестерпно було дочитувати цей роман. При світлі лампи я показав на бризки крові на підлозі і калюжу прямо під ліжком.

—  Протікає навіть крізь покривало, — промовив він. — Якби я знав, як багато в ній крові...

Я витряс подушку з наволочки і натягнув наволочку на торець покривала, наче шкарпетку на кровоточиву ступню.

—  Тримай її ноги, — сказав я, — нам треба це зробити зараз же. І не зомлій знову, Генрі, бо я сам не впораюсь.

—  Хотілося б мені, щоб це було сном, — промовив він, проте нахилився й обхопив руками протилежний кінець покривала. — Як ти гадаєш, татуню, це може виявитися сном?

—  Ми будемо вважати це сном десь за рік від сьогодні, коли все вже буде далеко позаду, — у глибині душі я почасти в це вірив. — А тепер давай швиденько. Поки наволочка не почала протікати. Чи заразом і все покривало.

Ми понесли її по коридору, через вітальню і крізь передні двері, як ото бува переносять якийсь предмет з меблів, загорнутий у чохол для відвезення деінде. Опинившись на сходах ґанку, я врешті почав дихати вільніше; кров надворі легко можна буде присипати.

З Генрі було все гаразд, поки ми не зайшли за ріг корівника, звідки вже видно стало старий колодязь. Його колом оточували дерев’яні кілки, щоб ніхто випадково не наступив на дерев’яну ляду, якою він був накритий. Кілки ті виглядали похмуро й лячно в зоряному світлі, Генрі, побачивши їх, видав задавлений скрик.

—  Це не могила для ма... ма... — тільки й спромігся він, а відтак зомлів і впав у бур’ян, що буяв позаду корівника. Рап-