Матрац виявився відкинутим убік. Перша думка моя була, це вона його відсунула, намагаючись вилізти назовні. Бо вона все ще жива. Вона дихала. Чи то так мені здалося спочатку. А далі, щойно крізь перший шок почала вигулькувати здатність мислити логічно — коли я запитав себе, від якого ж це дихання може здійматися й опадати жіноча сукня не лише на грудях, а вся, від шиї до окрайки подолу, — заворушилися її щелепи, немов вона намагалася заговорити. Втім, не слова виринули з її значно збільшеного рота, а пацюк, що ласував там її делікатесним язиком. Хвіст з’явився першим. А далі її нижня щелепа відслонилася ще ширше і він виліз задом, шукаючи собі пазурами задніх лап опору на її підборідді.

Пацюк ляпнувся їй у пелену, й відразу ж по цьому з-під її сукні потоком ринули його брати і сестри. В одного щось біле застрягло у вусах — шматочок її комбіне або, може, трусів. Я пожбурив на них валізу. Не міркував про це — в голові у мене гуло від жаху й огиди, — а просто кинув. Валіза потрапила їй на коліна. Більшість пацюків, та, либонь, усі, доволі легко її уникнули. А тоді кинулися до круглої чорної діри, котру до того був прикривав матрац (вони його, мабуть, і відвалили своєю масовою вагою), і вмент зникли. Я добре знав, що то за діра: жерло труби, по якій подавалася вода до лотків у корівнику, поки її рівень зовсім не впав і колодязь став зайвим.

Сукня на ній заспокоїлася, вляглася. Фальшиве дихання припинилося. Але вона дивилася на мене, а те, що здавалося

б

клоунською усмішкою, тепер виглядало жахливим вищиром Медузи Горгони. Я помітив сліди пацючих укусів на її щоках, і мі 11 ка з одного вуха пропала.

- Боже правий, — прошепотів я. — Арлетт, мені так жаль.

« Твої вибачення не приймаються, — здавалося, говорить її погляд. — А копи мене знайдуть отаку-от, з погризеним пацюками мертвим лицем і зжованою в мене під сукнею білизною, ти відразу ж блискавкою відлетиш до Лінкольна. І останні. що ти побачиш, буде моє обличчя. Ти бачитимеш мене, юній електрика буде смажити тобі печінку і вогнем палитиме твоє серце, а я усміхатимусь».

Я поклав на місце ляду і поплентався до корівника. Там ноги мене зрадили і, якби був на сонці, я майже напевне зомлів, як Генрі минулої ночі. Але я досяг тіні, і після того як посидів хвилин п’ять, похиливши голову майже до колін, її знову відчув себе самим собою. Пацюки дісталися до неї — ну то й що? Хіба не до всіх нас вони дістаються кінець- кінцем? Пацюки й хробаки? Рано чи пізно-найміцніша домовина розвалюється і впускає життя живитися смертю. Такий у світі закон, тож яка різниця? Коли зупиняється серце й задихається мозок, наші душі або відлітають десь деінде, або просто мерхнуть. Як би воно не було, нас вже нема на місці, нікому відчувати, як обгризається з кісток, як пожирається паша плоть.

Я вирушив до будинку і вже дійшов до ґанку, коли раптом мене зупинила думка: а як же те смикання? Що, як вона була жива, коли я закинув її у колодязь? Що, як вона була все ще жива, паралізована, нездатна поворушити нічим, окрім порізаних пальців, коли пацюки вилізли з труби і розпочали своє мародерство? Що, як вона відчувала того, котрий пробрався до її вигідно збільшеного рота і взявся...

—  Ні, — прошепотів я. — Нічого вона не відчувала, бо ніякого смикання не було. Не смикалася вона. Вона була вже мертва, коли я її туди вкинув.

—  Татуню? — погукав Генрі заспаним голосом. — Тату, це ти?

а

—  Так.

—  З ким ти балакаєш?

—  Ні з ким. Сам до себе.

Я увійшов у дім. Він у спідній сорочці й трусах сидів біля кухонного столу зі збентеженим, нещасним виглядом. Волосся в нього стирчало вихорами, це нагадало мені, яким він був колись пуцьвірінком, як, регочучи, ганявся за курчатами по двору, а його песик Бу (тепер давно вже померлий) за ним по п’ятах.

—  Хотілося б мені, щоб ми цього не робили, — промовив він, коли я сів напроти нього до столу.

—  Що зроблено, то зроблено, і не може бути переробленим, — відповів я. — Скільки разів я тобі це повторював, синку?

—  Та, либонь, мільйон, — він посидів кілька секунд із похиленою головою, а тоді підвів очі на мене. Почервонілі, налиті кров’ю очі. — Нас схоплять? Ми потрапимо у в’язницю? Чи...

—  Ні. Я маю план.

—  Ти вже мав план, що їй не буде боляче! І сам знаєш, що вийшло!

У мене аж рука засвербіла, так схотілося дати йому ляпаса, тому довелося утримувати ту руку другою. Не на часі були взаємні претензії. Крім того, він був правий. У тому, що все пішло неправильно, винен я. «Окрім пацюків, — подумалось мені. — Вони не моя вина». Втім, насправді моя. Звісно, моя. Якби не я, вона б зараз поралась біля печі, готувала обід. Мабуть, розводячись знову й знову про ту сотню акрів, авжеж, але натомість жива та здорова, замість того щоб сидіти там, у колодязі.

«Пацюки вже напевне повернулися, — прошепотів голос у глибинах мого мозку. — їдять її. Закінчать м’які частини, смачні, делікатесні, а потім...»

Генрі потягнувся через стіл торкнутися моїх зчеплених рук. Я здригнувся.

—  Вибач, — промовив він. — Ми в цій справі разом.

Я був йому щиро вдячний за такі слова.

б

—  Все з нами буде гаразд, Генку; якщо голови в нас залиша- і ймуться тверезими, все буде добре. А тепер вислухай мене.

Бін вислухав. З якогось моменту почав кивати. Коли я закінчив, він поставив мені єдине запитання: коли ми почнемо і а с и пати колодязь?

—  Поки ще рано, — відповів я.

—  А це не ризиковано?

—  Так, — кивнув я.

Через два дні, лагодячи ділянку огорожі приблизно за чверть милі від ферми, я побачив велику хмару куряви, що поволочилася над нашим путівцем від з’їзду на нього з шосе Омаха — Лінкольн. До нас прямували гості з того світу, частиною якого гак пристрасно бажала стати Арлетт. Заткнувши за пояс молоток та обв’язавши собі поперек теслярським фартухом, у довгій кишені котрого деренчала купка цвяхів, я вирушив назад до хати. Генрі ніде не було видно. Ймовірно, він спустився до ручаю скупатися; можливо, спав у себе в кімнаті. Коли я дістався двору і вже сидів на дровітні, я впізнав машину, що волочила за собою півнячий хвіст: «Червона Бейбі» ² , вантажівка Ларса Оль- сена. Ларс був ковалем у Гемінгфорд-Хоум і ще гуртовим молочарем. Він також, за відповідну плату, міг прислужитися як шофер, і саме цю функцію він виконував того червневого дня. Машина заїхала на подвір’я, змусивши спурхувати в неї з-під коліс Джорджа, нашого дратівливого півня, разом з його курячим гаремом. Раніше навіть, ніж устиг докашлятися до смерті мотор, з пасажирського боку кабіни вибрався якийсь дорідний чоловік, закутаний у довгополий сірий пильник. Він зняв з обличчя окуляри-консерви, оголивши великі (й комічні) білі кола навкруг очей.

—  Вілфред Джеймс?

«Red Baby Service Truck» — невеличка бортова вантажівка, що випускалася компанією «Інтернешнл Харвестер».

—  До ваших послуг, — відповів я, підводячись. Почувався я доволі спокійно. Можливо, почувався б інакше, якби він прибув на казенному «Форді» з зіркою на борту. — Ну, а ви?..

—  Ендрю Лестер, — назвався він. — Юрист.

Він простягнув руку. Я свою не подав.

—  Перш ніж ручкатися, ви би краще сказали мені, чий ви юрист, містере Лестер.

—  На даний час я є найнятий тваринницькою компанією «Фаррингтон» з філіями в Чикаго, Омасі та Де-Мойні'.