— Допит Яреми продовжується, товаришу генерал. Карпейка я поки що не чіпав.

— Негостинний ти господар, Яків Ілліч. Коньячком пригостив би. Чи кинув пити?

— Та ні, чому ж кидати. Іноді воно й не гріх. Так що, зорганізувати, Юрію Кириловичу?

— Чого ж, по одній можна. І за зустріч — давно ми не бачились — і для бадьорості. Втомився я щось.

Кулемін доповів більш детально про затримання Яреми і Карпенка. Від Степаничева не приховалася задоволена посмішка, що пробігла попід гусарськими вусами, коли Кулемін повідомляв про шрам на руці Карпенка.

— Інженер Замбахідзе дуже допоміг нам, — говорив полковник. — Він був колись великим приятелем цього Карпенка. Уявляєте?

— Уявляю. А ви, товаришу полковник, уявляєте, що довелося пережити Замбахідзе, перш ніж піти й заявити, що його друг — зрадник?

— Колишній друг, Юрію Кириловичу!

— Що ж, Яків Ілліч, значить, спіймав ти «Начальника»? Молодець! А я спеціально з-за цього Москву покинув. Виявляється, даремно. Тут без мене справились. Кажеш, що Карпенко-«Начальник» зустрівся в поїзді з другом, пиво пив і молодість згадував. Необережно, необережно. Ану, дай я на нього гляну. Та ти не бійся, я його не відберу! Мені твою славу красти ні для чого.

Кулемін вгадував іронію, але не розумів її. Він подзвонив. Двері прочинились, і конвойний пропустив наперед Карпенка. Кулемін, кивнувши головою, відпустив конвойного і з цікавістю поглянув на затриманого. Як не дивно, але Карпенко був спокійний. Він стояв біля дверей, випроставши хвору ногу. Полковнику незручно було в присутності гостя першому починати допит.

Начебто підкреслюючи, що Степаничев тут повновладний господар, він з байдужим виглядом підійшов до невеликої шафи. Дістав пляшку нарзану й таблетку соди: його ще з вечора мучила згага.

Степаничев звернувся до затриманого:

— Що у вас з ногою? Підвернули?

— Аж ніяк! — Карпенко рівними кроками підійшов до Степаничева, клацнув по-військовому закаблуками і завмер перед ним.

— Товаришу генерал-майор, під час виконання завдання я був затриманий прикордонниками в будинку лісника Яреми. Капітан Лосько пішов на місце, вказане Яремою, де буде чекати «Начальника».

Степаничев краєчком ока впіймав розгублене обличчя Кулеміна і, вже не стримуючись, — дуже вже сумно повисли гусарські вуса! — розсміявся.

— Знайомся, Яків Ілліч. Мій помічник, підполковник Карпенко. Накажи, будь ласка, звільнити його з-під варти. На нього, певно, за дверима конвойний чекає.

Кулемін намагався бути спокійним. Він міцно потис руку Карпенку, а в голосі його вчувалася образа.

— Ну, помилилися мої люди — буває. Але й ви трохи винні, товаришу генерал; адже не повідомили. А я йшов по гарячому сліду. Військовий пошук не припиняли.

— Так, трохи не скоординувалися. Думали ми все провести поза, прикордонною зоною, а вийшло так, що Карпенко самодіяльність проявив: побував у Клуші.

Ще в Москві генерал поставив перед Ігорем завдання: прийти з паролем «Глухонімого» до лісника Яреми і дізнатися від нього, де має бути зустріч з «Начальником».

Степаничев вважав, що «Начальник» навряд чи рискне піти на явку до Яреми. Омелько-«Глухонімий» зовсім не знає, в чому суть операції, що мала відбутися. Отже, господарі не зовсім певні, що він благополучно перебереться через кордон: можливо, боялися, що він прийде до Яреми з «хвостом». Що ж, передбачливо. Візит Карпенка до лісника повинен був проконтролювати вірність цих нехитрих передбачень Степа- ничева.

І підполковник Карпенко, прибувши з генералом у Вишгород, прямо з аеродрому відправився у Стопачі. На допомогу йому був відкомандирований працівник обласного Управління капітан Станіслав Лосько.

— Що ж у вас вийшло, товаришу Карпенко? Наплутали? Чому ви опинилися в Клуші?

— Справа в тому, товаришу генерал, що в Стопачах Ярема вже не живе. Місяць тому, як хороший працівник, він був переведений на самостійну роботу в Клуш — лісничим, але про цю радісну подію він чомусь не вважав за потрібне нам повідомити, — сяйнув очима Ігор. — Я ще з Москви домовився з капітаном Лоськом, що він відразу ж виїжджає в Стопачі, дізнається що і як і буде там чекати на мене. Але Лосько зняв мене з поїзда в Клуші і повідомив про оцю несподівану перестановку кадрів у лісгоспі.

— Отже, в усьому винен директор лісгоспу? — Посміхнувся Степаничев. — Спритний ти від шишок захищатись! Ну, що ж далі?

— Капітан пішов до Старого схрону у Воронячу ущелину. Ярема показав це місце. З ним у нас обійшлося все гаразд. Треба думати, бункер — очевидне місце побачення Омелька з «Начальником». Домовились, що Лосько викличе туди по рації працівників Стопачннського райвідділу. Одному йому буде важкувато. Ну, а мені довелося «зашкутильгати»: треба було перевірити зв'язки лісника: побути з ним, завоювати його прихильність. — Ігор посміхнувся, пригадавши, як подобрішав Ярема, коли побачив гроші.

— Ну й що ж ви вияснили?

— Небагато, Юрію Кириловичу. З уривчастої його розмови з дружиною я зрозумів, що хоче він мене сплавити комусь в Стопачах. Йому наказано нікого у себе не тримати. Можливо, що встиг би й більше, та от прикордонники поспішили.

— Ну, що ж, Ігоре Олександровичу, тепер слухай мої новини, — ї генерал детально передав зміст своєї бесіди з стрілком-радистом Гербертом Прейсом.

Ігор занепокоївся. Минуло вже більше доби, як у Воронячу ущелину прибув ворог. Очевидно, той, що повинен іти в схрон. Не діждавшись підтримки, капітан Лосько може сам спуститись в бункер і зустрітись з парашутистом, який, безумовно, знає Омелька в обличчя, хоча б по фото. Сутички не минути. І невідомо, хто буде переможцем. Карпенко поділився з генералом своїми побоюваннями.

— Може, зв'яжемося з капітаном по радіо? — запропонував Кулемін.

— Сенс є, вірно, — погодився Степаничев.

В ефір поснувався пискіт морзянки. Але черговий радист доповів, що «Рубін» — позивний Лоська — не відповідає.

— Я подзвоню в Стопачі,— сказав Карпенко, охоплений тривогою за долю товариша. — У них, можливо, є якась вість.

Степаничев мовчав. Розстебнувши кітель і заклавши великі пальці за помочі, він ходив по кімнаті. Кулемін смикав себе за вуса.

Ігор сидів біля столика й чекав, доки комутатор з'єднає його з Стопачами. Його насуплене обличчя здавалося зараз дуже сердите. В трубці щось клацнуло.

— Говорить підполковник Карпенко. Мене цікавить капітан Лосько. Давно? Скільки чоловік? Добре, до побачення. — Він обережно поклав трубку. — Товаришу генерал, годину тому за викликом Лоська до схрону пішло шість працівників. Більше ніяких даних…

— Погано. Все це дуже повільно. Ану, ще раз по рації спробуйте…

Карпенко зрозумів, що на душі генерала не так уже спокійно, як це здалося б з першого погляду.

Біля чотирьох годин ранку нарешті принесли шифровку від капітана. Генерал, що дрімав саме в кріслі, прочитав її і простягнув Кулеміну. Карпенко спав, схилившись на телефонний столик кучерявою головою. Кулемін торкнув його за лікоть.

Ігор розплющив очі і відразу ж схопився. На щоці червоною плямою темнів слід від нарукавного ґудзика. Він прочитав радіограму, полегшено зітхнув, але відразу ж стурбовано поглянув на генерала.

Капітан повідомляв, що дочекався підмоги. Удвох з офіцером райвідділу він пробрався І схрон. Решта залишилася вгорі в засідці. Схрон порожній, але слідів багато: парашут, консервна банка, свіже ломаччя. В бункері недавно була людина. Схрон фундаментальний. Має запасний хід вздовж підніжжя гори і виводить назовні в густі кущі за 170 метрів ліворуч від люка. Цим запасним ходом той, що приходив, не скористувався. Пішов він тим же шляхом, що й прийшов. Лосько терміново просить собаку-шукача.

Степаничев обурився:

— Недотепи! Чому відразу не взяли з собою собаки! Це ще дві години втратили. Дві години! Ну, я їм дам, цим стопачинським пінкертонам!

Кулемін пройшовся по кабінету, заклавши руки за спину. Він зупинився біля карти, потім різко закрив її шторкою.

— Ущелину й гори прочісувати вже безнадійно, Юрію Кириловичу. Він прийшов у схрон раніше від нас і вибрався звідти теж раніше. Зараз біля п'яти. Пішов він, коли йшов дощ. Порахуйте! За цей час він міг піти і в бік Клуша і в бік Стопачів.