Їх посадили в кузов закритої брезентом вантажної машини. Сюди ж вскочили прикордонники, клацнули дверцята кабіни — і машина рвонула з місця.

Розділ IV

ТРИВОЖНІ ДНІ

Степаничев зі своєю оперативною групою розмістився в одному з кабінетів обласного Управління.

Було вже за північ, а генерал ще працював. Хто добре його знав, відразу зрозумів би, що недаремно вночі сидить генерал. Лише дуже важливі справи могли примусити його працювати в цю пору. Не любив він нічних недосипань і відучав від них своїх підлеглих. «Вночі треба спати, — говорив винному, — а працювати вдень. Ми не сови. А якщо не вмісте планувати свою роботу — йдіть в нічні сторожі. Я вам допоможу влаштуватись в найближчому універмазі Ага, Дзержинський? По-перше, не забувайте, що жив він в інший час. Так. А по-друге, ви не Дзержинський, І подібні порівняння намагайтесь робити не при мені».

Педантичний до дрібниць, генерал не любив метушні і нерозпорядливості, що іноді передували якій-небудь операції. Під час підготовки до неї він був подразливий і жовчний, квапив підлеглих, намагаючись якомога швидше розпочати найголовніше. В цьому, можливо, проявлялася перейнята від батька-селянина любов до порядку в своєму господарстві і довгі роки праці в такому апараті, де приблизність і хаос нетерпимі.

З сусідньої кімнати лунав безперервний дріб друкарських машинок, Секретарка приносила Степаничеву віддруковані сторінки. Прочитавши чергову сторінку, він товстою червоною рискою щось підкреслював і, повертаючи секретарці, робив зауваження.

Ось і зараз секретарка подала генералові кілька сторінок. Проглянувши їх, він похитав головою.

— Передрукувати ще раз. Скажіть друкарці, що по-російськи слово «сума» пишуть з деяких пір через два «м». А є ще «сума», пам'ятаєте, як в пісні співається, — і він, на немалий подив секретарки, впівголоса заспівав: — «Бродяга, судьбу проклиная, тащится с сумой на плечах». Ото так. А друкарці передайте, що я їй словник куплю. Він допоможе.

Збентежена секретарка вийшла. Два співробітники, що сиділи за сусіднім столом за картою, перезирнулися і схилилися ще нижче. Ввійшов полковник-авіатор і звернувся до генерала, продовжуючи, очевидно, перервану раніше розмову:

— Ваше припущення, товаришу генерал, підтвердилось.

Степаничев пригладив йоржик сивуватого волосся і з цікавістю подивився на льотчика. Пальці його машинально вертіли товстий олівець.

— За даними постів повітряного спостереження, цей літак перетяв наш кордон в 14-му квадраті, тримаючи курс на південний схід.

— Значить, він ішов прямо в гори? — запитав генерал.

— Так точно. В горах локатори його загубили. Він ішов, очевидно, нижче хребта. Повертаючись, різко повернув на південний захід, хоч це набагато збільшувало шлях назад.

— Чи могла тут бути навігаційна помилка?

— Виключено. Порушники дуже добре знали курс. Мої винищувачі перехопили літак учора в З години 15 хвилин, а вперше він був помічений в 2 години 51 хвилину.

— Заждіть, — генерал зупинив жестом полковника. — Авер'янов, давайте сюди карту. Ось вам, товаришу полковник, червоний олівець і лінійка. Намалюйте всю вашу розповідь. — Схиливши набік голову, Степаничев слідкував за упевненими помахами руки авіатора, що наносив дані на карту. — Так, — похвалив генерал. — Так. Отже, вони перебували над нашою землею 24–26 хвилин?!» «Єрої»!

— Так, доки ми їх не приземлили. Якщо врахувати швидкість бомбардувальників цього типу, кут між польотом в глиб країни і зворотним курсом, то можна гадати, що вони були в цьому місці.— І полковник ткнув олівцем в ту частину карти, де було написано «Вороняча ущелина».

— Ну що ж, припустимо. Тимчасово. Логіка тут все ж є.— Генерал звівся з-за столу. — А на ваших пілотів, полковнику, будемо разом писати листи для нагородження. Дякую вам.

Ввійшла секретарка і поклала на стіл віддруковані аркуші.

— Все закінчено, товаришу генерал-майор. Це останні сторінки.

— Помилок багато? — посміхнувся Степаничев.

— Немає, я сама перевірила, — серйозно відповіла вона.

— Ось як, самі? — жартома перепитав він. — Тоді викликайте Васю. Нехай розвезе машиністок по квартирах. Адже пізно вже. А словник я все ж їм куплю. Ви теж ідіть відпочивати, Клавдіє Петрівно. На добраніч.

— До побачення.

Генерал повернувся до столу, подивився в блокнот. Зав'язавши папку з паперами, він поклав її у величезний, на всю стіну, сейф. Коли на столі був наведений порядок, тобто кожен папірець ліг на наперед відведене місце, генерал сів на диван і, ляснувши долонею по його тугій оббивці, запросив полковника присісти поруч. Під міцним збитим тілом полковника зойкнули й осіли пружини.

«Здоровий хлопець!»

— Як вас величати, товаришу полковник?

— Гліб Артемович.

— Я думаю, Глібе Артемовичу, що «пора б уже й щось поїсти. Вітю, — звернувся генерал до ад'ютанта, — роздобудьте, будь ласка, нам чайку і бутербродів.

Принесли чай і бутерброди. Полковник не чекав повторного запрошення.

— Скажіть, Глібе Артемовичу, чи можливий нічний прицільний стрибок у Воронячу ущелину? Враховуючи, звичайно, швидкість літака, ну, скажімо, такого типу, як цей наш вчорашній порушник? Тут треба взяти до уваги і досвідченість парашутиста, і прекрасну обізнаність з місцевістю. Це, так би мовити, ідеальний варіант.

Льотчик відставив склянку, витер хустиною губи, підборіддя і подивився на Степаничева.

— Вночі у вузьку ущелину?

Генерал кивнув:

— Так, саме вночі.

— Це дуже небезпечно. Навіть при всіх тих умовах, що ви маєте на увазі. Але якщо потрібно, то можливо.

— Ач який ви! Афоризми починаєте вживати! Але треба в нім зробити невелику правочку — замість слова «потрібно» вставити «необхідно».

Тихо задзвонив апарат «ВЧ». Степаничев взяв трубку.

Доповідав начальник 7-го прикордонного загону полковник Кулемін. Щойно йому повідомили з Клуша, що в хаті лісника Яреми прикордонники затримали якогось Карпенка Ігоря Олександровича. Намагався вчинити опір, але був обеззброєний, В Яреми виявлена портативна рація. Обох затриманих незабаром доставлять в штаб загону.

Степаничев нетерпляче й сердито заворушив бровами.

— Значить, в Клуші? — перепитав він. — Гаразд. Затриманий лише один Карпенко? Я вже чув, що заарештований і Ярема. А крім них? Ага, Карпенко прийшов до Яреми сам. І ви в цьому впевнені, товаришу полковник? Не впевнені? А я наполягаю, що з Карпенком був ще один… Ні І Ні в якому разі не шукати другого!.. Коли затримані будуть у вас?.. Ага, он як! Без.

Мене Карпенка не допитувати! Все! — Степаничев поклав трубку і повернувся до льотчика: — Ви, полковнику, зможете зараз підкинути мене в 7-й загін?

Вертольот ланки зв'язку у вашому розпорядженні, товаришу генерал-майор! Накажете готувати до вильоту?

Генерал ствердно кивнув. Полковник швидко вийшов з кабінету.

Зодягаючи плащ, Степаничев наказав:

— Авер'янов, лишайтесь за мене. Всю оперативну інформацію відправляйте негайно на моє ім'я в загін Кулеміна. Ви, Боков, — звернувся він до іншого офіцера, — опрацюйте свідчення членів екіпажу літака. Додайте до них висновок технічної експертизи, фото пошкоджених навігаційних приладів. Здається, все… — і він, твердо ставлячи ноги, пішов до дверей.

Вертольот був Схожий на вгодовану сарану. Степаничев з підсвідомим почуттям неприязні зайшов до кабіни: він взагалі не любив літати, тим більш неприємною була ця машина, на яку він сів уперше. Генерал заплющив очі. Але він не спав. Кололо в серці, давило в скронях. Він просто втомився. Врешті під одноманітне гудіння вертольота Степаничев задрімав.

Через деякий час вертольот, стрекочучи, сів на широкий двір прикордонного загону.

Полковник Кулемін провів генерала до себе.

Слухаючи, як видзвонюють шпори полковника, генерал посміхнувся про себе. Яків Ілліч Кулемін до цих пір, і в свято, і в будні, не розлучався з атрибутами хвацького кавалериста: шпорами ї пишними красивими вусами. Генерал знав, що в загоні Кулеміна кавалерійською була лише одна високогірна застава — якраз на межі з сусіднім загоном. Жартівники з Управління прикордонних військ, траплялося, не раз казали йому, що цю заставу він повинен передати сусідньому загонові, а разом з нею і шпори та вуса. «Іч, гусар!» помітив Степаничев і бронзового коня на письмовому столі.