— Нічого, лейтенанте, не переживайте!

Прикордонник сприйняв це як пробачення і відразу ж повеселішав.

— Хто ж це вас так подряпав, товаришу підполковник?

— Один знайомий, — невиразно відповів Ігор і знову пригладив волосся.

Розмова не вийшла. Лейтенант подумав, що підполковник все ще гнівається на нього. Але Карпенко не гнівався, він пригадував…

…Розгромлені в 1945–1946 роках бандитські загони української повстанської армії розвалювалися. Прості українські селяни, обдурені оунівцями, прозрівали. Цілими групами покидали вони банди і з'являлися в райвідділи МДБ з повинною, «захоплюючи» часто-густо і своїх главарів.

В лісових хащах, в непролазних гірських ущелинах, в спеціально викопаних і старанно замаскованих сховищах-схронах залишалися лише люди, які в своїй ненависті до Радянської влади дійшли до певної межі: «втрачати вже нічого». За вказівкою Центрального проводу ОУН вони організовували невеликі терористично-диверсійні групи «боївки» в 7—15 осіб.

Найбільш передбачливі, наплювавши на наказ «Центра», збиралися в загони і робили відчайдушні спроби прорватися через Карпати і Чехословаччину на Захід. Один з таких загонів в 120 осіб на чолі з досить відомим генерал-хорунжим УПА — «Вітром» був оточений чекістами.

Головорізів «Вітра» не так легко було взяти. Зайнявши кругову оборону, бандити' повели ураганний вогонь в той час, як сам «Вітер» з десятком охоронців кинувся на прорив і скотився в порослий кущами глибокий яр. Не вагаючись, Карпенко кинувся за ним. І там, на дні яру, де пахло пліснявою і тлінням, вони зіткнулися лице в лице, та так близько, що діставати пістолети вже було ніколи, а автомати були кинуті ще раніше обома.

Карпенко лише встиг помітити, як в руці «Вітра» блиснув ніж. Швидко повернувшись боком, він підставив лікоть лівої руки, а правою вихопив з піхов штурмовий тесак. Бандитів кинджал, зустрінутий ліктем, ковзнув донизу, розпанахавши до кисті руку. В ту мить Карпенко навіть не відчув болю. Знизу вверх, не розмахуючись, але різко розвернувшись на одній нозі усім корпусом, він викинув наперед праву руку з тесаком. Це був майже невідпорний каталонський удар. Але «Вітер» чекав на нього. Передпліччям напівзігнутої руки він зустрів тесак, але не затулившись — це не врятувало б його — а ризикуючи нанизати свою руку, помахом вниз погасив удар. Втративши рівновагу, Ігор упав.

«Заколе! Кінець!» блискавкою промайнула думка. Стиснувшись, як пружина, він кинувся назустріч ворогові, але «Вітер» зник…

Машину труснуло на повороті, Карпенка хитнуло на лейтенанта.

— Ну і дорога!

— Горе — не дорога! Голови двох сільрад сперечаються, кому з них ремонтувати, та ніяк до згоди не дійдуть.

— А нам страждати, — посміхнувся Карпенко і ледве не прикусив язика: машина вистрибнула з вибоїни і з гуркотом вскочила в іншу.

Розділ V

«25 КАРБОВАНЦІВ»

Залишивши «газик»«біля сільради, лейтенант пішов до будинку Яреми. Карпенко вийшов з машини і присів на свіжу траву, покутуючи зірвану стеблину. Село давно проснулося. Пройшла череда. З-за рогу вийшли жінки з сапками. Їх наздогнав на велосипеді якийсь сердитий дядько в солом'яному капелюсі і став підганяти. Карпенко поглянув на годинника: було пів на сьому. Нарешті, прийшов лейтенант. Він повідомив, що дружина Яреми вже передала 25 карбованців своїй далекій родичці Марині Кравчук — Кравчисі. Дружина лісника дещо розповіла про свого чоловіка, але, мабуть, знала вона дуже небагато, Кравчук живе з дочкою біля правління колгоспу.

До неї Карпенко пішов сам. Двері йому відчинила висока дівчина, з відкритими засмаглими руками і смішливими сміливими очима.

— Добридень, — вклонився Ігор.

— І вам добридень! — весело відповіла дівчина.

— Мені б… — почав Карпенко.

— Квасу? Є з хліба. На похмілля якраз.

— Ні, дорога, — посміхнувся Ігор, мимоволі впадаючи в жартівливий тон.

— Дорога, та не ваша.

— А ось візьму та й украду тебе!

— В нас злодіїв судять!

Йдучи до Кравчихи, Карпенко аж ніяк не розраховував на таку веселу розмову. Йому здавалося потішним несподіване знайомство з оцією смаглявою дівчиною, і коли б не справи, з приводу яких він постукав в оці пофарбовані суриком двері, Ігор охоче поговорив би з нею годину-другу. Але діло є ділом.

— Так що ж вам треба?

— Мені потрібна Марина Кравчук, — сказав Карпенко і вже серйозно подивився на дівчину.

— А її немає вдома. Може, поїхала в райцентр на базар. Сьогодні ж базарний день.

— А коли повернеться?

— Коли їй заманеться! Вона ж в мене, як молодий місяць. Скрізь побуває, все узнає.

— Ти що ж з такою неповагою про матір говориш? Адже рідна вона тобі.

Дівчина лише здвигнула плечем. Очі її враз посуворішали, а повні вуста склалися в ледь помітну зневажливу посмішку.

«Не в ладах ти, видно, з матір'ю своєю», подумав Ігор. Він і сам не знав чому, але ця думка втішила його.

Присівши на ґанок, Карпенко дістав цигарку, але так і не закурив. Дочка Кравчихи сіла поруч і, дивлячись прямо перед собою кудись через дорогу, суворо промовила:

— Буває, що гірша мачухи…

А що Карпенко мовчав, лише подивився на неї теплим, співчутливим поглядом, вона продовжувала, вже не соромлячись оцього приємного сіроокого хлопця.

Три роки тому мати вигнала її з дому за те, що подала заяву до комсомолу. А коли дізналася, що дочка добре заробила протягом року в колгоспі, забрала додому. Та вже видно, що їм не жити разом, Мати тільки й знає, що пропадає на базарах, продає, перекуповує і знову продає, а працювати в колгоспі не хоче. Стид-срам! Все село на неї пальцями тикає… А він хто і навіщо йому Марина Кравчук? Не з райфінвідділу? Ні? А-а, уповноважений по заготівлях. Новий чи що? — вона його вперше бачить. Ну, пробачайте, а їй вже на роботу час, он дівчата з її ланки пішли. Мати ж, мабуть, буде аж надвечір.

І дівчина побігла слідом за подругами. На розі вона зупинилася, пустотливо гукнула, що ввечері теж буде дома, і розсміялася. Ігор посміхнувся, махнув їй рукою і пішов геть. Але час від часу повертав голову в той бік, де лунав низький грудний голос його нової знайомою Голоси затихли, Карпенко повернув за ріг і пішов швидше.

Треба було поспішати: Марина Кравчук встигла одержати 25 карбованців і поїхала в Стопачї. Ігор вийшов на дорогу і побачив «газик». Сівши поруч з водієм, Карпенко, нарешті, закурив. На задньому сидінні вмостився дільничний міліціонер, що його, за вказівкою Ігоря, захопив лейтенант «на всякий випадок». Вируливши за село, машина, брязкаючи на вибоїнах ключами, що валялися в ногах водія, зникла в густій куряві путівця.

За кілька хвилин доїхали до роздоріжжя, де стояв стовп з покажчиком: ліворуч вело шосе на Стопачі, Машина повернула ліворуч. За широкою смугою перестиглого жита, що шелестіло під вітром, виднівся залізничний насип, а за ним — станція Стопачі.

Попереду, в бік переїзду, повільно їхала колона автомашин з дошками на прицепах, а біля самого переїзду вже стояло кілька возів з макухою.

— Давай в обгін, — запропонував Карпенко.

— Тут не можна, — заперечив шофер. — Все рівно шлагбаум перекритий.

Біля шлагбаума зібралися водії, їздові і кілька пасажирів, що їхали на «попутних».

— Надовго цей перекур, товариші? — гукнув Карпенко, не вилізаючи з машини.

— Доки курива вистачить, — відізвався хтось.

— Ти он у кого запитай, — один з водіїв кивнув в бік чоловіка в формі воєнізованої охоронім — вохрівця, як їх тут називають, що зупинився прикурювати у їздового.

Вохрівець підійшов до шоферів.

— Ставте по сто грамів, хлопці, — пожартував він. — Піду до будочника, слово замовлю, щоб сперщу нас пропустив, а потім уже поїзд.

— Ти тільки з мене не бери, я сам добрий пияр, — сміючись, підморгнув йому один з водіїв.

— Він, браття, в спромозі і поїзд втримати, доки ми через рейки проскакувати будемо, — кивнув їздовий на вохрівця.

Карпенко не бачив тих, що розмовляли: їх не видно було за кузовом вантажної машини.