Сиділи один проти одного в глибоких кріслах з пологими спинками, що були покриті товстим коричньовим плюшем. Лампи вгорі були погашені. Лише на столі під матовим абажуром горіла велика лампа.
Спершу говорили про поточні справи, Степаничев не розумів, чому начальство гає час. Та ось розчинилися масивні двері, оббиті чорним дерматином, і ад'ютант простягнув Степаничеву кілька десятків листків ї машинописним текстом. Він почав читати. Коли годинник пробив одинадцять мелодійних ударів, Степаничев гортав останні сторінки, Справа, з приводу якої він був викликаний, з прочитаних матеріалів уявлялася йому досить невиразно.
Насторожував трюк з «приватним дорученням». Зрозуміло, що ворожа розвідка розробляє масштабну операцію, якщо навіть перед власною агентурою намагається приховати свою роль в ній. З цього погляду показовий той факт, що такий «номенклатурний» диверсант, як Омелько — «Глухонімий», переправлений за кордон без самостійного завдання. Тоді що ж за постать його начальник? Чи він тут, в наших тилах, і чекає лише на сигнал, чи буде переправлений з заходу? Його поява, слід чекати, стане лакмусовим папірцем: проявлять себе старі, добре законспіровані гнійники колишнього бандерівського підпілля, що причаїлося в західних областях України. Очевидний і район, де вони діятимуть, — Прикарпаття, Карпати. Адже саме там введені в гру лісник Ярема і саме туди посланий Омелько.
— Ось який все це має вигляд, Юрію Кириловичу. — Генерал дістав цигарку і за кілька затяжок розкурив її.— Як бачите, фактів і здогадів майже однакове число.
Жилавою, трохи набряклою рукою Степаничев розвіяв димок і глянув у очі співбесідникові.
— У нас в селі жив колись одноногий коваль. Золота людина. Все говорив, що з підкови і леміш можна викувати. Як? — Здогад потрібен. Розум, мовляв, без вигадки і гроша не вартий.
— Ну що ж, віддаємо вам всі факти й здогади, якщо так, — посміхнувся заступник голови і, відставивши крісло, звівся. — Є рішення призначити вас, Юрію Кириловичу, керівником особливої опергрупи Комітету. Візьміть офіцерів з свого відділу. Хай вилітають разом з вами. На місцях, якщо в цьому буде необхідність, залучайте працівників обласних управлінь, міліцію і прикордонні війська. Не забувайте, звичайно, про зв'язок з нами. Ну, й… бережіть себе.
Вони потиснули один одному руки, як уже не раз бувало в цьому кабінеті, і генерал Степаничев вийшов.
8 липня, ледь світанок доторкнувся до високих непорушних хмар, пасажирський літак з Москви доставив в одне з крупних міст, недалеко від Карпат, оперативну групу Степаничева. Генерал вийшов з літака. Морозно повівши плечима, він подивився на рожевозелені гори, звідки сповзав холодок ночі. У вушах потріскувало від різкої зміни тиску, — здавалося, що вони набиті ватою. Хотілося широко, до хрусту, позіхнути, щоб позбутися дратівливої глухоти і шуму. Брезкле, посіріле від недосипання обличчя Степаничева було похмуре. Ноги, немов чужі, непевно переступали по низькій побурілій траві, Треба було підтягнутися.
Генерала зустрічав начальник місцевого обласного Управління і моложавий полковник-авіатор. Вони були трохи схвильовані, і Степаничев зрозумів, що і новини. Сіли в машину.
Полковник кинув шоферу:
— В Управління.
— Розповідайте, — кивнув генерал авіаторові— Бачу, що не терпиться. Але спершу відчиніть віконце. З вітерцем краще та й диму менше. Та ні, куріть, куріть, куди вас подінеш, запеклих! Якщо кидати, то назавжди, а не випадку ради.
Льотчик двічі глибоко затягнувся, викинув недокурок і всівся якомога зручніше.
— Вночі, о 2 годині 51 хвилині, — почав він сухо і по-військовому лаконічно, — з постів повідомили, що на великій висоті невідомий літак перетнув повітряний простір над державним кордоном. Курс — південний схід. В З години 15 хвилин наші винищувачі за 250 кілометрів на південь від кордону виявили реактивний бомбардувальник. На накази винищувачів слідувати за ними з бомбардувальника повели вогонь. Наші відповіли тим же. Порушник задимив і почав знижуватися. Він досить вдало приземлився на кукурудзяному полі колгоспу «Шлях до комунізму».
Степаничев слухав авіатора, не перебиваючи, лише іноді поглядав на нього, її — Колгоспниками і працівниками місцевого райвідділу, — продовжував льотчик, — затриманий екіпаж: два офіцери — пілот і штурман, і сержант — стрілок-радист. Сержант поранений в плече і зараз в лікарні…
Машина вже наближалася до великого будинку, в якому містилося Управління, коли Степаничев скомандував:
— Ану, давайте до літака!
Круто розвернувшись, «Побєда» помчала за місто.
Біля підбитого бомбардувальника чергували працівники державної безпеки, ходили авіаційні експерти.
Після поверхового огляду генерал поцікавився;
— Як поводять себе наші «гості»?
— Спокійно, наскільки дозволяв їхне становище, — посміхнувся полковник з обласного Управління, — В один голос твердять, що заблудилися.
— Де ви їж розмістили?
— В райвідділі.
— Так, так… Ну, що ж, поїдемо спершу до пораненого. Подивимось.
Сержант-стрілок після переливання крові отямився. Блідий і ослаблий, лежав він на високо збитих подушках. Спершу налякано, а потім винувато і збентежено дивився на рожеві пальці медсестри, яка спритно перев'язувала йому плече.
Страх ще не залишив його, і на кожен рух в коридорі сержант тривожно повертав голову, прислухався, але, нарешті, заспокоївшись, втомлений, заплющив очі. Він розумів: попереду має бути важливе, велике, що, безумовно, визначить його подальшу долю. Він думав, як поводити себе в цій чужій, незнайомій країні, але думки плуталися і збивалися. Врешті-решт, він, Герберт Деніс Прейс, виконував наказ, а не сам поліз в цю найнеприємнішу історію. В його становищі краще говорити правду.
Постукавши, зайшов Степаничев. Генерал досить добре володів мовою тієї країни, підданцем якої був поранений, щоб обійтися без перекладача.
— Як ви себе почуваєте, сержанте?
Почувши рідну мову, той здригнувся. Але вгадавши під білим халатом погони, опустив очі й обм'як.
— Дуже добре, сер.
Степаничев не квапив його. Сів поруч на білу табуретку, подивився в історію хвороби, подану лікарем.
В халаті він відчував себе незвично. Генерал відкинув полу і тут же перехопив переляканий погляд сержанта, що зупинився на широких лампасах.
Мовчанка тривала хвилин п'ять. Потім, переборюючи біль, з твердою рішучістю поранений звівся і сів.
— Я хочу говорити, сер.
— Ну що ж, це дуже добре, — посміхнувся генерал. — Скільки вам років, сержанте?
— Двадцять, сер.
— Молоді, а встигли багато. І постріляти, і кров за батьківщину пролити, і в полон потрапити.
В сержанта почервоніли вуха.
Степаничев продовжував:
— А знаєте, в нашій пресі, напевно, не сьогодні-завтра появиться ваше прізвище. Так і так, мовляв, — Герберт Прейс — повітряний пірат, Потім, звичайно, буде спростування ваших газет. Відмовляться від вас, сержанте; заявлять, що це наша пропаганда. Ну, добре, відмовляться, А вам то як? Мабуть, у вас і мати є? Уявляєте собі, що з нею буде?
— Не знаю, сер. Я покладаю надії на вашу шляхетність, — тихо відповів поранений.
— Тоді давайте говорити щиро. Всю правду. Брехня не допоможе. У нас, в росіян, є прислів'я: брехнею ввесь світ обійдеш, та назад не повернешся.
— Я буду говорити лише правду, сер, — пожвавішав сержант.
— Слухаю вас, — підсів Степаничев до ліжка.
— Я служив, — почав Герберт Прейс, — стрілком-радистом середнього бомбардувальника 1-ї ескадрильї, 6-го полку, 3-го з'єднання авіації стратегічного удару групи окупаційних військ в Західній Німеччині.
Все це поранений випалив за одним подихом, і Степаничев зрозумів: сержант хвилюється і надіється, що оця точна довга фраза повинна засвідчити про його повну згоду відповідати на всі запитання.
— 7 липня, тобто вчора, — продовжував Прейс, — мене викликав командир ескадрильї і наказав іти в нічний польот для випробування якихось приладів на машині номер 7 штабної ескадрильї; стрілок сімки сержант Фредерік Пассад ж захворів, Я ж добре знав, що за хвороба у Пассаджа. В барі «Мальва Рейна» він перебиті весь посуд і з-за якоїсь рудої дівки поліз у бійку з хлопцями з морської піхоти. Власник бару сумнівався потім: везти Пассаджа відразу в морг чи, може, армійські медики ще повернуть його клієнта до життя. Але, пробачте, сер, я трохи збочив. Летіти повинні були дуже високо, і командир сімки, цей, високий, з бородавкою на щоці, наказав зодягнути хутро. Йшли без вогнів на висоті 10–11 тисяч над хмарами. Уже в повітрі, виглянувши з свого ковпака, я помітив у машині пасажира — плечистого, зодягнутого в такий же комбінезон, як і ми. Мабуть, хтось з інженерної служби, — подумав я. Зв'язок з землею по радіо не підтримували. Мені з самого початку не подобалася оця нічна прогулянка. Хотів був запитати в штурмана, куди летимо, але в шоломофоні у відповідь пролунала така лайка, на яку здатний лише наш штурман. Перевіривши локаторний приціл, я ще раз, але вже обережно, поглянув на пасажира. Через нього, мабуть, і затівалася вся оця катавасія. Щоб він провалився! І він, дійсно, провалився, сер. Але я забігаю вперед.