Вдарили постріли. О, навіть не довели. Розстрілюють серед дороги.

Падають люди. Чого ж вона не падає? Хтось застогнав, і вартовий, — чи це, може, здається? — перегинаючись, осідає на землю, випускає гвинтівку із рук. Знову лунають постріли. Вона падає посеред дороги, але ж зразу, неначе її струмом пересмикнуло, зривається на ноги. Чи вона божеволіє, чи й справді чує суворий голос Дмитра?

Із землі теж підводяться люди, яких вона вважала мертвими, і кудись біжать.

— Наші, наші прибули! — чує голос Катерини Прокопчук, в якому бринять і радість і сльози. — Югино! Наші прибули! Наші! — цілує її вуста, і сльози пересмикують обличчя молодиці.

— Югино! — охоплюють її дужі руки Дмитра. — Югино, де мати, діти?

Вона навіть не пам'ятає, що говорить. Тільки Дмитро зразу ж кудись відбігає, а її якийсь партизан бере за руку, підводить до приглушених машин, підсаджує в кузов, звідки вже тягнуться до неї вогкі руки Катерини Прокопчук.

Нашвидку відкопали напівзасипану яму, і Дмитро першою з острахом побачив Марту. Її очні западини були засипані вогким, тьмяно мерехтливим піском. Пісок густо притрусив і хвилясту лінію крові, що з лівої скроні покрутилася над вухом і зникла десь на шиї, прикритій розсипаним волоссям. Поміж обвуглених губів м'яким синюватим сяйвом іскрилися чисті зуби, а руки, сплетені на грудях, неначе притримували неживе серце. Обличчя було строгим і задуманим. Тільки навскісні дві борозенки, що, звужуючись, спускались з лоба до надбрів'я, відтіняли печаллю її риси.

Дмитро нахилився до могили, востаннє поцілував Марту ї відчув на своїх устах кілька вогких піщинок.

Його мати, невелика, задумана, рівно лежала біля стінки ями. Увесь в неспинному трепеті, він руками позмітав пісок з її обличчя, заправив під хустку чорні, з сивиною, пасма волосся і, охоплюючи руками легке тіло за ноги і шию, поніс його, притискаючи до грудей, в тривожний світанок. Так, певно, колись і мати, притискаючи до грудей, носила його, Дмитра, коли він був дитиною. Напівзаплющені очі матері, поблискуючи вузькими смужками білків, спокійно дивились на сина, і так само спокійно біля її закривавлених уст невеликими зірочками вгніздились скам'янілі зморшки, її смагляве чоло тепер просвічувалось восковою блідістю, і тому різкіше окреслювався некрутий вигин чорних брів.

«Прощайте, мамо, дорогі мої. Так і не прийшлося вам дожити до радісної години — стрічати день людського свята. А скільки думалось про це, коли просвітки заповнювали всю душу… Уже і вас нема, і Марти нема, може і дітей ніколи не побачу… Чом же ви, мамо, не дочекались мене?»

Сльози падають на зморшки матері, розходяться по них м'яким теплим сяйвом. І міцніше притуляв до грудей спокійне холодне тіло, свою рідну матір. І не чув, як м'якшали у нього складки біля роту, м'якшало усе тіло, як він увесь поринув у своє горе, і воно тепер без перешкод непомітно старіло його обличчя, вплітало суху сивину, і то не в русий чуб, а в колосся покучерявлених брів. Сам подав матір у кузов і тихо скомандував:

— По машинах!

Незабаром міцніше задвигтіли мотори, і партизани помчалися назустріч світанкові. Біля кабін стояли з гвинтівками або автоматами напоготові ті, хто мав німецьку форму, а решта причаїлася на дні машин.

Позаду, у місті, збільшувався гамір і стрілянина. На сході ж, над лісом, заграли передвісники безсмертного сонця.

XXXІ

Ніну силоміць відтягнули од матері. Забилася дівчина в дужих руках, напружилась усім гнучким тілом і знову кинулась до ями, яку поспіхом засипали партизани. Ліктями і пальцями розгребла могилу і припала до холодної голови своєї рідної. Тепер пісок щільно забив Марті уста, і тому її обличчя набрало більш скам'янілого виразу. Кілька мускулястих рук схопило дівчину, і як вона не відбивалась і не голосила, рвучи на собі волосся і одежу, понесли до машини. Невблаганний час підганяв партизанів виїжджати якнайшвидше.

Тільки тепер дівчина зрозуміла, що таке смерть. І раніше не раз чула похоронні дзвони, бачила, як проносили вулицями важкі домовини, бачила, як ховали у братській могилі червоноармійців; зрештою смерть в дні окупації щоднини гостювала в селі, стискала підступною тугою дівоче серце, але ця страшна гостя ні разу не переступала їхнього порога, і тому уява про неї була неповна. Так неповно, душею, а не фізично, ми відчуваємо біль близької людини.

Охопивши руками голову, Ніна забилася в куток кузова, не бажаючи слухати слів утіхи, скидаючи з пліч нервовими рухами чиїсь жіночі руки. Вона хоче, щоб ніхто не чіпав її, бо від цього так боляче, неначе хтось пальцями вовтузиться у рані.

Які слова можуть утішити, коли нема, ніколи більше не буде матері, її відради, любові і в якійсь мірі за останній час старшої товаришки. З одного погляду, з одного півслова її могла зрозуміти тільки мати. І от більше не побачить… живої. А дорогий образ, такий сумовитий і рідний, неясним контуром стає перед очима. І дівчині бракує повітря, і запухають почервонілі од сліз повіки, а всередині палить млосний, недобрий вогонь.

Заціпенілий мозок вже не колише думками, а якось боляче вириває з темряви несподівані образи й видіння і раптово розмелює їх на чорні клуби пилу або вганяє в землю…

Яке то було щастя! Восени, в неділю ранком, вони завжди ходили в ліс по гриби. Нахилиться мати над нею:

— Вставай, доню, час іти.

За вікном в блідосиньому небі плещеться зірка, на лаві стоять плетені з червоної лози кошики, накриті білим шорстким полотном. На столі шумовинням грає у кухлях парене молоко.

— Ні пуху вам, ні пера, — скаже тітка Дарка, і мати всміхнеться доброю, трохи зверхньою усмішкою.

Росистими городами вийдуть на колгоспне подвір'я, де біля стельмашні біліють нові, іще не вковані залізом вози, а навколо пахне анисимівка, пепінка, червоний джонатан — сад розрісся, як гай. А мати її працює в садово-городній бригаді.

І неодмінно їм дід Терентій винесе на дорогу доспілих яблук і грушок.

— Спасибі, діду Терентію, у нас свої є, — скаже мати, здоровкаючись.

— Їж, поки рот свіж, а як зів'яне — і сова не загляне, — роблено хмуриться. — На гриби старого попросиш…

І вже більше нема ні матері, ні діда Терентія, ні саду — усе, усе винищує проклятий фашист.

І вже ця згадка про людовбивців є тою першою ниточкою, що поєднує її горе з навколишнім буттям…

Чиїсь руки накидають на схолоднілі плечі якусь одежину, і щось у тих неквапних м'яких руках є таке, що властиве тільки її матері. І дівчина з подивом одводить свої пальці від очей. Біля неї порається, теж заплакана, Югина.

— Накрийся, дитино. Наші принесли трохи одежі… із тої, що поздирали душогуби із нас.

Дівчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати із грудей. І знову заливається плачем, але не відкидає з плеч теплих неквапних рук, бо вони їй ще більше нагадують образ матері. І в гіркоті холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.

Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили постріли, а потім чийсь радісний голос полегшено сказав:

— Проскочили.

Чий же це голос? Він так схожий на голос Михайла Созінова.

Непомітно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з навколишнім життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осіннім кущі, не раз обірветься, але знову і знову натягнеться, а до неї приєднаються інші — закономірно і міцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а потім і рубці відслоювати від живого болючого тіла, робити менш примітними.

В інших умовах, може, її горе рубцювалося б місяцями, вибило б надовго дівчину із звичайної колії, але тепер життя вимагало від неї повної напруги, від якої не можна було ухилитись, як від граду на голому полі…

В глухих лісах поховали Докію. Недалеко від свіжої могили покинули партизани машини, бо невистачило пального, і, майже не відпочиваючи, пішли точно на південь, в надії наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен розумів, що від цього залежало все. Голодні, почорнілі від втоми, поту і пилу, рухались лісами вдень і вночі. Спали по три-чотири години. Похуділий і постарілий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тільки невблаганне одне: