— Югино, Югино! — потім пальцями пробує колупати штукатурку, до м'яса обриває пучки і, втомлена, мовчки сідає на брудні нари…

Викликали на допит не поодинці, а невеликими групами За довгим чорним столом сиділи два офіцери, поруч них, як вартові, стояли Крупяк і перекладач, біля дверей примостилася за друкарською машинкою якась подоба жінки з накрученими, здибленими жмутками переспілого волосся і такими очима, начеб їх поставили навсторч. З машинки перехилився бланк вироку, зачорніли літери, зверху німецькі, знизу українські.

— Рік народження? — гавкнув і подався наперед фашист, коли до нього підійшла мати Олекси Слюсаря.

— Тисяча вісімсот вісімдесят п'ятий, — рівно відповіла жінка. І озвірілий каратель, блиснувши очима, перехилився дугою і через стіл ударив жінку важким кулаком.

— Треба говорити повністю: день, місяць і рік, — пояснив перекладач.

— Партизанка?

— Ні.

— Брешеш! Партизанка! — затупотів ногами Крупяк.

— Брешуть собаки та ви, пане начальнику, — відповіла тихим твердим голосом. — Жалкую, що не партизанка. Стара дуже. Зате син мій і за мене вам відплатить.

В кімнаті настає така тиша, що запізнілий удар по клавішу машинки пролунав неначе постріл. Зразу ж посинів, вивертаючи очі назовні, Крупяк, а з рота вирвався хриплий посвист. Обережно підвівся навшпиньки і з розмаху, ребром долоні, з протягом до себе, рубанув жінку по шиї. І Докія з жахом побачила, як почала у Слюсар валом підійматися шия, а потім сильно, неначе вибух, в усі сторони бризнула кров. Після цього спітнілий і розкуйовджений Крупяк та німецькі офіцери кожну жінку місили кулаками. Дійшла черга і до Докії.

— Родичка Дмитра Горицвіта?

— Мати, — відповіла гордо.

— Он як! — неначе крізь сон, чує свистяче шипіння, і не встигла одхилитися од тіні, що заслонила світло, як їй на руку бризнули в червонім шумовинні власні зуби і кров.

«Невже тебе земля прийме? — так подивилась на перекошеного поліцая, що і в нього здригнули і заховалися за віями кривавоблискучі очі… — Не прийме вас, мізерних покручів, і ніхто вас не згадає на зеленому полі, де будуть очишені од крові протікати ріки, і сонце огріватиме ясні людські очі, не лукаві і не злі».

Вона уже чула, як її тіло прощалося з землею. І не було на серці ні болю, ні тривоги, тільки усе ставало на диво легким і дзвінким…

Проте більше не били — вивели в довгий коридор.

В камері сіла на дерев'яні нари, охопила руками нахилену голову, притиснула лікті до колін. Іще перед натомленими очима війнуло загратоване віконце, що починало просвітлятись, майнула чиясь чорна тінь, а потім це все відплило, віддалилось у глибоку безвість…

От у неділю сидить вона на призьбі, радісними очима слідкує за Дмитром, що зіпнеться на ноги і знов упаде на зелений моріжок. Потім з натугою, опираючись на манюні рожеві ручки, підводиться і такий поважний, ну прямо тобі невеличкий дядько, прямує в її обійми. Торкнувшись її напрацьованих рук, чогось сміхотливо морщиться, і в чорних чоловічках, за якими навіть білків не видно, відбивається промінь веселого червневого сонця.

— Ти ж моє щастя, ти моє сонце ясне, — притискає свого одинця до грудей і високо підводить на руках, — рости великий!

Із Великого шляху прямує додому її Тимофій, високий, ставний, над лобом повис важкий русий чуб; степовим спокоєм 'і духом віє од нього, тільки глибокі очі якісь сумовиті, начеб прожили значно більше, ніж усе гнучке і міцне тіло.

І раптом через якийсь тривожний провал часу вона розуміє, що Тимофій уже мертвий, навіки віддаливсь од неї, а це шляхом прямує її Дмитро, а на її руках сидить Андрій, діловито перебирає ручками торочки чорної тернової хустки. Он і Югина наздоганяє Дмитра. Буйне склепіння Великого шляху звелося над ними, і так любо бачити своїх дітей, простих та щасливих, що йдуть до неї, до матері, з широкого щедрого поля.

— Тітко Докіє, — хтось розвіває згадки, і вже вона чує біль покаліченого тіла, тяжко віддаляється від того світу, де лежить її материнське серце… Для чого відірвали од того видіння? Приходить невдоволення.

Чиїсь руки охоплюють її, вона з подивом і радістю чує сказане, напевне не устами, а душею, дороге слово: «Мамо». Докія підіймає вгору обважнілі очі.

— Мамо, би про нього, про Дмитра весь час думаєте? Заплакана і якась просвітлена, неначе сльози обмили, оновили її, біля Докії сідає Марта. І мати, що раніше, напевне, образилася б, почувши од неї таке, зрозуміла усе, що робиться в душі молодиці… Вона ж так любила, так любить її Дмитра!

— Про нього ж і про людей всі гадки, моя дитино…

І зразу вони зблизились, начеб вік прожили разом. І в обох на очах з'являються сльози, добрі і чисті від того глибокого прояснення, яке проймає тільки міцних та правдивих людей.

— Про що не передумаєш, і найбільше — про дочку і Дмитра… Отак, неначе й на світі не жила, а вже смерть встоїть на порозі… Пам'ятаєте, як до мене на Великдень підійшов Дмитро?.. Ви тоді із тіткою Даркою стояли.

— Пам'ятаю, дитино. Тоді ви разом у танець пішли. Якої ж це співали, не пригадаю.

— І я забула, — зітхнула молодиця. — Тільки знаю, що так мені добре було, начеб з самим сонцем зустрілася, — і провела краєчком хустки по очах.

— І він за тобою побивався. Та. от… — витирає кров на устах.

І вони, забуваючи про катування і смерть, так щільно притуляються одна до одної, що кожна в своїх грудях чує стукіт двох сердець.

XXІX

Дмитро відчуває, як тремтять його губи, болять корені волосся, і знову біль усередині натягується, як струна, і коли розітнеться (це розуміє зовсім ясно), буде небуття, темінь. Уперше в житті з острахом відчуває, як можуть раптово старітись, сивіти, умирати люди. Так, він зараз в цю мить старіє. А в його русий чуб починає вплітатися сивина.

Ні! Він не може бути стороннім спостерігачем свого руйнування, старості. То далі прийде, закономірно, як після літа настає осінь. А поки він володар свого тіла, і воно повинно коритися. Не для себе він, Дмитро, тепер потрібний. Його життя інших рятує. І неймовірним зусиллям кожної клітини тіла, кожною кровинкою він починає скидати із себе той тягар. який у слабших людей може скинути тільки тривалий, і то спопеливши частину тіла і мозку, час. Увесь у напруженні, фізичному і духовному, підсвідоме розгадуючи ще не вивчені закони людської снаги, він спочатку почуває, як звично твердіють його холодні уста, стягується розм'якшене обличчя і стає відчутним усе тіло. Тільки ще нервово стрибають і заплутуються іскорки в його поріділому чубі. Поволі і вперто оволодіваючи собою, приводячи в строгу ясність думки, він одначе ніяк не може позбутися одного образу, що пригадався в лісі, коли Хмара засмутив його тяжкою звісткою. То був образ човна, що по саму обшивку вмерзає в льодах посеред річки. Тільки весна розморозить його, теплою хвилею приб'є до рідного берега на жовтий пісок та на зелене зілля.

«Іще твоя весна попереду», — хоче заспокоїти себе і вчуває фальш, бо ж — не маленький — розуміє, що йому не вирвати рідних людей, сім'ї із лапищ смерті.

До болю закушує уста; до болю, відхиляючись назад, поводить усім тулубом, знову оволодіває собою і пірнає в роздуми. От тільки чортів човен десь аж із краєчка мозку висовується…

«Чому ж ти не можеш вирвати родину з фашистських лапищ? Бо сили у тебе нема. Ворогів тисячі, а в тебе шістдесят партизанів… А як ти тепер глянеш у вічі бойовим друзям? Вони ж на тебе так надіялися»…

Позад нього гримлять артилерійські розриви, вищить шрапнель. А то знову б'ють по лісах. Бийте, гатіть по ще теплому місці!.. Звісно, завтра, позавтра вся ворожа сила буде блукати по лісах. Ну, от почнуть наступ. Підірвуться один-два танки на мінах. Знову зупиняться. Бо їм нічого спішити. А потім почнуть обшукувати усі лісові закутки, палити, громити землянки, табір… Чиї це слова: «У партизана тисяча доріг, у фашиста дві: одна — в землю, в могилу, друга — на небо до чортів».

Майнуло життєрадісне обличчя Гоглідзе і десь зникло за човном.