— Угробив свого, — хотів твердо промовити, але голос дрогнув, і партизан, махнувши рукою, відійшов до річки, прислухаючись, як б'ється і стогне в баговинні його дебелий кінь.

Один за одним летіли вершники в глибину ночі і, заболочені, обважнілі, перебираючись від зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало під копитами і стогнало, немов умираючи. Тільки берег затих — ні один партизан, крім Дмитра, не промовив ні слова.

Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелій Жолудь на своєму легкому білокопитому красені і мовчки заплакав, востаннє притулившись до гриви Шпака. Добрався до річки, ліг на землю, охоплюючи голову руками. Іще далі сягнув Тур і, повернувшись на берег, не підійшов до Дмитра.

— Прощайте, коники… дорогі наші… — зітхнув Олекса Слюсар.

Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! — обзивалась ніч, і тонке іржання, схоже на плач, розтікалося по невидимій темені. Дмитро, припадаючи до сідла, пустив Орла. «Може перескоче», — зажевріла в серці надія. Як птиця, влетів Орел у болото; розстелюючись і витягуючись, він минає навскісну живу вервечку, вилітає на середину болота і тільки тут починає осідати. Але, могутніми стрибками звиваючись вгору, вискакує із твані і знову грузне, і знову виривається.

Ось уже берег. Іще кілька стрибків! Та раптом Орел глибоко осідає, іще звивається свічкою на диби, та вже не може вирватись із болота.

— Орел, Орел! — не чуючи власного тіла, зіскакує Дмитро на траву і, тримаючись за повід, сковзає уперед. Він загрузає тільки по коліна — далі під ногами твердий грунт.

Гаряче хропучи, б'ється кінь, обдаючи Дмитра болотянистою водою.

— Переправляйсь! — командує Горицвіт.

Заворушився протилежний берег. Обережно, по живому мосту, почали перебиратися партизани до свого командира. І коли коні пізнавали своїх господарів, що по них переповзали далі, до берега, на мить завмирав хрипотливий стогін, і гнітюче передсмертне іржання врізалося в неласкаву ніч.

— Припав я до свого, а він мого лиця губами шукає. А з очей сльози, як квасолини, течуть, — кусаючи губи, промовляє Пантелій Жолудь.

— Да. Кінь, як людина, плаче. І голос в нього перед смертю людський, — погодився Слюсар.

Останнім переправився Тур і зупинився біля Дмитра.

— Веди, Туре, загін. Я наздожену вас, — не чуючи своєї ваги, Дмитро підійшов до коня, охопив руками його голову і почув, як гаряче защеміли долоні: густі сльози двома струмками текли по м'якому ворсі, а очі Орла блищали, мов огники. Поцілував Дмитро свого товариша в лоб і кинувсь на берег.

Уже з гони пройшов, наздоганяючи загін, і раптом у тиші високо задзвеніло тоскне, таке знайоме, тривожне іржання.

— Орле, мій Орле, — стиснув картуз в руці і знову обважнілим зором побачив перед собою сім'ю, близьких, що прямували у невідому темряву, мовчазні і похилі… А він наздоганяв їх на своєму коні.

XXVІІ

З тривогою прислухались на Білому озері до нестихаючої стрілянини. Навіть худоба перестала пастися, а коли кілька снарядів розірвалися біля табору, люди не кинулися врозтіч, а, навпаки, почали тісніше збиватися в одне місце. І раптом високий переляканий голос якоїсь жінки:

— Ой, горенько! Фашисти!

З усіх боків до табору бігли, стріляючи, вороги. Кілька жінок підсвідоме кинулись тікати, але зараз же й впали, продірявлені десятками куль.

Андрій зрозумів, що єдиний можливий порятунок — це бути із всіма, триматися купи. Він підійшов до скам'янілої матері, що охопила обома руками Ольгу, мовчки став біля сестри. Швидко і млосно калатало дитяче серце, але думки працювали чітко. Надіявся, що зараз не будуть розстрілювати: треба ж мати живі трофеї, видати жінок за партизанів. І справді, фашисти, охопивши юрбу щільним кільцем, погнали її на лісову дорогу. Попереду, похнюпивши голову, пішов рудобородий зрадник.

На дорозі солдати розбилися на дві групи. Одна, більша, знов повернула до Білого озера, друга, вправно орудуючи прикладами, погнала полонених до міста. Поспішали, бо вже за хмарами заходило сонце і тільки червоний пояс мерехтів між деревами, як згасаюча надія. Чорніли трепетні ліси, і лише одні берези сяяли, немов блискавиці у хмарному небі.

— Ольго, спробуймо тікати. Все одно уб'ють, — прошепотів Андрій, нахиляючись до сестри.

— Мені страшно.

— Не страшись, треба вирватись.

— Добре, — тихо відповіла дівчинка і стисла братову руку, немовби шукаючи в ній порятунку.

— Мамо, бабусю, ми тікаємо з Ольгою, — притиснувся до матері.

— Куди ж? — подивилась очима, повними сліз.

— У ліси. Спробуймо разом.

— Тікайте самі. Так легше буде… — перехилилась мати до нього; незручно в тому людському тискові поцілувала сина і заточилась на людей від сильного вдару прикладом. Докія підтримала її, схвально і жалісно кивнула головою внучатам.

Щось погрозливо зашваркотіла чужинська мова, і постріли вдарили поміж деревами, осипаючи на людей дрібні галузки.

— Наказано не говорити, — пошепки пішло по юрбі.

І стихли люди, тільки нервовий схлип душив якусь жінку та важко гупали залізом по корінню ковані чоботи чужинців.

І зараз, зовсім забуваючи про себе, Югина тільки одного просила кожною своєю клітиною, кожним подихом: коли б пощасливилось дітям утекти від видимої смерті. І мало не вмлівала при одній думці: «А що як уб'ють тут же, біля неї? Ні, ні! Вони утечуть, будуть жити. А як?..» — І знову тягнулася і обривалася та сама незмінна основа, обдаючи молодицю то жаром, то морозом… Коли б її Дмитро знав, що ведуть оце лісами… Хіба б він не вирвав із кігтів смерті усіх людей? «Не знаєш ти, Дмитре, яке горе чекає тебе…»

Уже небо стало темносинім, а ліс чорним, неначе налитий смолою. Осторонь зубчастою стіною вирізьбились чагарники, над ними другим поверхом підводились крони дерев.

Андрій з Ольгою витиснувся на край дороги і пильно стежив за охоронником, що йшов біля нього. Ось солдат підвів гвинтівку, пролунав постріл; хлопець легенько пхнув дівчину в чагарник, а сам зразу ж скочив за нею, неначе в темну воду. Це сталося так швидко, що навіть охоронник в здивованні застиг на місці, а потім ударив з гвинтівки по кущах. Безладно затріщали постріли, і Югині здавалося, що то кулі січуть не кущі, а її серце.

Згодом фашисти почали виливати свою злість на полонених, збиваючи крайніх ногами і прикладами. І несподівано світліше дивної музики лісова гучна далечінь обізвалася до молодиці:

— Мамо, ми живі!..

І не витримала жінка — заплакала, нахиляючися до Докії.

XXVІІІ

Було тяжко і досадно до сліз, коли зі всього міста почали збігатися осатанілі німці, мадьяри і поліцаї. Не дуже їх було багато — ліси оточували, але кожен норовив ущипнути словом, копнути ногою, вдарити кулаком чи прикладом, ригнути лайкою.

Ледь нагнувшися, в спокійній скорботі йшла Докія, неначе не на смерть, а за чиєюсь домовиною. Що їй може зробити ця мізерна купка брудного смердючого шмаття? Найбільше — убити. Та смерті їй нічого було боятися — пожила на світі, наробилася ділечка, якого сина викохала, яких внучат дочекалася. Тільки одного вона хотіла б: побачити перед смертю Дмитра, поцілувати його в уста, попрощатись, як прощається матір із сином. І нічого більше не треба їй. Проста людина живе чесно, працює чесно і вмирає просто: отак подивиться на свою рідню сумовитим і розумним поглядом, попрощається з усіма та й попливе у небуття, неначе човном по одвічній ріці.

Повз проржавлене плетиво колючого дроту їх ведуть на бруковане подвір'я в'язниці. Прогнутими скрипливими східцями підіймаються на другий поверх. У вузькому коридорі, тьмяно освітленому закуреними лампами, застигли в гумових плащах гестапівці і поліцаї. Дзвякнуло залізо, розчинилась камера, і потекли туди люди, мовчазні, мов каміння. Зникає в темному отворі Мартина Ніна, Катерина Прокопчук, Югина, і на Докію летять оббиті бляхою скрипливі двері. З в'їдливим скреготом швидко закриваються і замикаються на величезний замок. Знову лязгає залізо, відчиняється друга камера, і гестапівці заганяють решту людей у якесь затхле лігво, що віє смородом онуч і перепрілої соломи. Докія підходить до облупленої стіни і починає тихо гукати: