П'яний від поту, утоми й радості, Дмитро щасливими очима оглядав своїх вояків, кожного вітав добрим словом. Це було справжнє свято і для нього, і для всіх партизанів.

— З перемогою, товаришу командире! — підійшов Тур із Созіновим.

— І вас з перемогою…

— Ох, і дали жизні фашистам! — уже десь в сутінках хвалився дівчині молодий партизан, і щасливий дівочий сміх зливався з грубішим парубочим.

— Кажете, позбулись карателі і техніки і гонору?

— І життя! — повчально поправляє хлопець.

А вже з хати в хату летіли надійні звістки про битву під: Москвою, живою естафетою передавалися в лісові хутірки і навколишні села. Листівки, передруковані Туром, як найдорожчий скарб, переходили з рук до рук; вивчались напам'ять, як вивчаються поезії, і звільнені підмосковські міста сузір'ями надій сіяли подільським селам.

Коли Дмитро, оточений групою партизанів, вийшов на майдан, до нього враз, наче з далекої давнини, озвалась щедрівка. Розгонистий парубочий голос аж дзвенів, стелячись до ріки.

«Дайте вареник, — додав у думці Дмитро, пригадуючи своє дитинство. — Та це ж сьогодні новий рік стрічають». І раптом уважно з цікавістю почав прислухатися до щедрівки, навіть зупинився посеред майдану і Тура притримав рукою. Парубочий голос обізвався ближче, задиркувато і радісно:

— Оце щедрівка!

Дружно засміялись партизани. А потім попідвіконню задзвеніли вже дівочі голоси, і серед них Дмитро ясно почув баритон Олекси Слюсаря і тенор Пантелія Жолудя.

обізвалась друга вулиця.

Співало та іскрилося морозне повітря, розписане прямими стовпами пахучих димів; солодко співали під ногами сніги; скрипіли ворота, розчинялись двері, і селяни запрошували своїх оборонців на вечерю.

— Яка сила — народ, — задумано промовив Тур. — Як його ломить, трощить ворог, а народ сміється над ним, б'є його. Оця пісенька, Дмитре Тимофійовичу, теж може дечим пояснити настрої нашого колгоспника, що тимчасово попав у неволю. Не впав він на коліна, у відчай, у всяку чортівщину і попівщину, як падають слабодухі. Він сміється над ворогом, бореться з ним Вже й забуло село, коли щедрувало, а от тепер не в одному селі такі пісні ходять. Ходять і там, де нас нема, де ворог із автоматом оцей вечір стереже. Защедрує так молодь, почує якийсь посіпака, а йому і скажуть: «Ми ж співаємо щедрик-ведрик, дайте вареник, а не інакше». Вір мені, Дмитре Тимофійовичу, що так воно і є.

Кружляли пісні і сміявся зимовий вечір. Співали і сміялися партизанські серця, окрилені і надіями, і перемогою, і сердечною зустріччю з селом.

Коли Дмитро, пославши мінерів на шлях, увійшов з морозу в простору теплу хату, його незвичайно радісними і урочистими поглядами стріли Тур, Созінов і Гоглідзе. Вони стояли біля столу, опоясані важкими пістолями, командирськими сумками, на високих грудях Созінова висів масивний бінокль. З-під гімнастьорок біліли смужки свіжопідшитих комірців, на важких чоботях коливалися пучки світла.

«Коли й вспіли причепуритися? Щойно патрулі виставляли, обоз із харчами спроваджували в ліс».

— Приготувалися новий рік стрічати?

— Приготувалися, Дмитре Тимофійовичу. Свято яке! — заграли веселі очі Созінова, і на підборідді заворушилась глибока, по-дитячому привабна ямка.

— Дмитре Тимофійовичу, — виступив наперед Тур, — сьогоднішня перемога, хоч і невелика вона, а дуже дорога для нас усіх. Це перша ластівка наших перемог над ворогом…

— Да, перша ластівка, — примружившись, не помітив, що перебив урочисту мову Тура. — А вона найдорожча. Ці танки, Туре, що їх підірвали сьогодні, дорожчі, ніж десять майбутніх. Велике діло перемогти в першому бою. Тут партизан переступає межу від звичайного воїна до героя. От узяти Свириденка — нічого не міг сказати про нього до бою. Сумирний, якийсь несміливий хлопець. Гвинтівку не в боротьбі дістав, а з могили солдатської викопав… Нарочито поставив його біля себе. Стежу зрідка за ним — чи не пішла душа хлопця в чоботи. Вдарили постріли. Свириденко піджак із себе, шапку з себе і прямо — в фашистську гущавину. А коли фрици кинулись тікати, навіть чоботи скинув — швидко доганяв ворога. Зустрічаю ввечері — іде мій воїн у верзунах, невеличкий, ну як пастушок, і аж похитується від радості.

— Свириденко, де чоботи?

— Нема, товаришу командире. Шукав, шукав — і не знайшов. А фрицівських на свої ноги не хочу надівати.

— І це «на свої ноги» так було сказано, що мені зразу стало ясно: такі ноги до Берліна і не охнуть… Велике діло перший бій. Дякую вам, товариші.

Тур значуще переглянувся із Созіновим, підійшов ближче до Горицвіта.

— І в цей день хай здійсниться мрія нашого командира… Дмитро вражено зупинився посеред хати: те, про що стільки думалося, зараз незабутнім хвилюванням переповнило його.

— Спасибі. Спасибі, хлопці! — навіть розгубився і командирів назвав хлопцями. — Це справжнє свято для мене. Словом, Новий рік…

— Ось, Дмитре Тимофійовичу, наші рекомендації. Будьте достойним сином комуністичної партії.

І не два листки, а своє велике щастя бере Дмитро з рук своїх друзів. Радісна, хороша хвиля проривається всім його тілом. Він міцно перехоплює невеликого підібраного комісара, нахиляється над ним. І в цей час погляд Дмитра в блискавичному коловороті картин охоплює все життя і всю свою землю, починаючи з сьогоднішнього поля бою і до стін Москви, яку він бачив тільки в кінокартинах, але відчуває її всім серцем.

Пізньої осені по першому сніжку повертались партизани у рідні ліси. І хоча втома валила з ніг воїнів, проте кожен проясненим зором оглядав переліски і ліси, поля і галявини, пригадуючи все, усе своє життя.

Із самотнього дуба, що гордовито, розмашисте вийшов погуляти з лісів у поле та так і залишився на пагорбі, скотився невеличкий, чубатий Кирило Дуденко. Він проворно побіг дорогою, що темніла свіжими слідами.

— Товариші партизани! Внизу наш Буг! Іще не замерз!..

Ці, здавалося б, прості слова щасливою усмішкою одзиваються на суворих обличчях воїнів, і всі швидше спускаються до широкої тужавої ріки; вона свинцевим плесом впевнено врізається в ріденьке полиняле небо.

Горицвіт зупиняється перед обважнілою жовтозеленою хвилею, що лащиться йому до ніг, підмиваючи тонкі окрайці хвилястого льоду. Понад берегом скрипливо проїжджає обоз; дзвінко цокнулися рогами воли; позаду заіржав кінь, і хтось простудженим голосом захоплено промовив:

— Навіть худоба пізнає свій край. Диви, як мій Воронець повеселішав. Розумний кінь.