— Генадію Павловичу… Генадію Павловичу!

— Сподобалось повторяти? — радісно і трохи насмішкувато обзивається Новиков.

— Сподобалось, — усміхається Дмитро. — А ми вас розшукували.

— Знаю.

— Звідки?

— По докладних записках… на шосе…

— Не докладних, а коротких, — діловито поправляє Гоглідзе.

— Тоді навантажимо вас довшими.

— Не суперечимо. Пішли до нас.

— Пішли. Як Тур, Созінов?

— Живі-здорові, чого фашистам не бажають.

— Видно. — Обличчя Генадія Павловича, вибілене першими холодами, майже не змінилося з часу останньої зустрічі, лише дві коротенькі рисочки підрізали знизу його уста. — Ольга Вікторівна з вами?

— З нами. Сестрою стала, а зовуть її всі матір'ю. Скільки нашого брата од смерті відтягнула!

— Як Соломія?

— Воює! — відповів Дмитро.

— А як Марко Григорович? — запитав Гоглідзе.

— Теж воює…

В штабній землянці після перших привітань і схвильованого гомону всі схилилися над помережаною картою Генадія Павловича; зосереджені погляди спочатку зупиняються на в'юнкій лінії залізниці.

— Тут справжній ребус намальовано, — похитав головою Созінов, налягаючи обома руками на карту.

— Ребус вже розгаданий, залишилось тільки розмінувати його, — нахиляється над столом секретар райкому.

— Розмінуємо, Генадію Павловичу, — невеличкий Тур уже примостився боком на краю широкого саморобного стола, щоб зручніше вивчати поле всього району.

— Бачите, як навчили партизани фашистів, — завзято мерехтять темні очі Генадія Павловича. — Ліс навколо залізниці вирубують, проїзди огороджують їжаками, обочини мінують, скрізь виставляють варту — словом, трудяться вдень і вночі.

— Ми їм дамо спочинок! — пообіцяв Горицвіт.

— Чого ж, можна, — погодився Генадій Павлович. — Зараз наша основна робота повинна зосередитися на комунікаціях. Починати треба з мостів, бо потім, як опам'ятаються гітлерівці, — за мости зубами вчепляться. Що начальник штабу скаже?

— Зараз же засяду за вироблення плану.

— Засідай. Виробляй такі плани, щоб паніка увесь час трусила фашистів. Тоді їх і шарпати зручніше — то з одного, то з другого боку.

Розкрилися двері, в землянку, радісно вітаючись, почали сходитися на збори комуністи і комсомольці. Зброя їхня зразу ж почала пітніти, як і свіжі стіни немудрої будови.

ІІІ

Стривожене навальними диверсіями, німецьке командування пустило по залізниці два бронепоїзди, що тепер курсували всю ніч на улюбленій партизанами дільниці, освітлюючи прожекторами широку смугу небезпечної землі.

Вперше прийшли воїни з нічим, вдруге привезли трьох поранених і одного вбитого.

— Коли не знищимо бронепоїзди, то вони нас знищать. Така невесела діалектика. — Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сів поруч з Созіновим, люто тручи задубілі руки.

— Попробуєм, — відповів Созінов.

— Нема чого пробувати. Це тобі не борщ. Треба діяти, діяти і ще раз діяти. Сповна відплатити за партизанську кров. — Тур, що натомився, намучився, переболів душею за ці дні невдалих наскоків, був сердитий, як огонь. Аж позеленіло його біле обличчя, окреслене тонкими рисами, а округлі куточки тонких вуст пересмикувались дрібно і часто. На щоках перекочувались м'язисті жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим і роздратованим.

— Сердишся, Туре? Це добре. Чим зліший будеш, тим більш гітлерівцям перепаде, — засміявся Созінов.

— Не розумію, чого тут сміятися. Ти хоч і начальник штабу…

— А сміятись не смій, бо Тур сердиться, — невинно додав начальник розвідки Симон Гоглідзе, слідкуючи чорними іскристими очима за комісаром.

Тур нічого не відповів, тільки незадоволено повів чубатою головою.

— Так, може, відкладемо операцію на деякий час? — запитав Дмитро, бажаючи вивідати настрій товаришів.

— Як відкладемо? Так це, виходить, ми даремно чотири ночі мучилися! Чотири ночі пропало!..

— У природі за вічним законом зберігання матерії нічого не пропадає, — примружився Созінов.

— Помовч, Михайло, бо я, здається, твої наукові доводи разом із тобою викину із землянки… Неодмінно треба зірвати бронепоїзди і пустити під укіс іще з пару ешелонів, бо як випаде великий сніг — нелегко буде до тієї залізниці добиратись.

— Це правда, — погодився Дмитро. — Так, кажеш, бронепоїзди не жаліють набоїв?

— Чого їм жаліти? Що їм — з бою, як нам, доводиться добувати? — простягнув Тур червоні руки до вогню. — Заливають землю свинцем.

— Ну, а коли нікого не бачать — теж стріляють? — допитується Дмитро.

— Сиплять і наобум. Але зрідка.

Созінов пильно з доброю усмішкою стежить за Горицвітом:

«Випитує, значить, уже щось придумав. От колгоспне село».

— Зрідка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всім підривникам запастися ряднами і халатами для маскування.

Тур аж підскочив:

— Ідея, Дмитре Тимофійовичу!

— Яка там ідея, — незадоволено махнув рукою. — Прогавили не один фрицятник. Зараз же ходім до підривників. Розкажемо, як треба робити, щоб якась гарячковита натура не задумала заради сміливості голову на світ висунути, коли піде бронепоїзд. Ти, Михайле, якесь душевне слово знайди. Так, щоб і зборів не було, а дух в усіх піднявся. А Тур сьогодні хай спочине.

— Ні. Іду з вами! — підвівся Тур од грубки.

На операцію пішли наступної ночі.

Холодна, трохи просвітлена, темрява сікла обличчя пекучою крупою. Тоскно свистів північний вітер. На одежі шепотіли білі шротинки; сухо передзвонювали промерзлі гілки дерев, осипаючи на землю дрібні крижинки.

— Я, неначе циган, дві зими за одне літо віддав би, — затупотів важкими чобітьми дід Хмара.

— А я на вашому місці, діду, сидів би в землянці і не рипався у таку далечінь, — проворно, перехиляючись з одного боку на другий, витанцьовував Олекса Слюсар.

— Оце вірно, — погодився Пантелій Жолудь, — сиділи б, діду, біля вогнища та й майстрували б щось собі.

— А я таким хитрим, як ти, барило заткнув би. Ото був би чіп — і на людей горілкою не дихав би, — добродушно відповів Хмара Пантелію. — Ти б краще Соломію не пускав у таку дорогу.

— Діду, за що така немилість? Хіба я вам не вгодила, — промовила нарочито зобидженим голосом Соломія.

На станції прогудів паровоз, і з півночі неначе пожежа піднялась. Ось вона, прориваючи небо, почала напливати на гайок; димчасте сяйво прожекторів заколивалося хистким шатром, з кожною хвилиною наближаючись і збільшуючись. З темряви двома розплавленими стрілами чітко зметнулися рейки, настирливий перестук уже будив луну. Незабаром затанцювали, закружляли в лісі переплетені тіні, і партизани попадали на землю. Кілька кулеметних черг вдарило по ліскові, і кулі, просвистівши, як дятли, застукали по стовбурах дерев.

Коли бронепоїзд пройшов, Кирило Дуденко зскочив з землі і, ставши біля авіабомби, для чогось пригрозив йому кулаком. Потім звернувся до Дмитра:

— Товаришу командире, пустіть мене! Я зараз проголосую йому авіабомбою.

— Почекай. Не гарячись. — Дмитро пильно вдивлявся в далечінь. Він перший побачив, як з півдня блиснув синім лезом другий вогонь. Незабаром два сяйва на мить злилися в одно, роз'єдналися велетенською вісімкою, і знову по рейках пішов ритмічний перестук.

— Жаль, але за двома зайцями нема чого гнатись. Зараз треба відрізати один бронепоїзд від другого і приступити до діла, — зосереджено промовив Тур до Дмитра.

— Ти наче у моїх думках побував, Туре… Пантелію, чи не можеш зі своїм підсвинком пробігти до самого роз'їзду? — напівжартома звернувся до Жолудя: полюбив цього дужого хлопця і за неперевершену сміливість і за веселу вдачу, що чимсь нагадувала Варивона Очерета. І ваду мав ту саму, що й Варивон, — любив випити.

— Єсть пробігти до самого роз'їзду! — з готовністю відповів Пантелій, витягуючись перед командиром. — Це що — треба шелесту наробити?

— Не догадався?.. Бери Дуденка, Слюсаря.

— Біжу, біжу! Це так перепитав, а догадався зразу. Ви ще не знаєте мене! — І, підхопивши на плечі мішок з п'ятдесят кілограмовою бомбою, швидко мчить на північ. За ним з автоматами напоготові біжать Слюсар і Дуденко.