— Нічого не треба. Пройде, — нетерпляче відмахнувся і зашкандибав на подвір'я.

На ніжному ворсистому полотні снігів розтікався і снував свої дивовижні узори малиновий відсвіт, а у виямці городу лід був такої чистоти, що на ньому трепетали блищики молодих зірок. Мимоволі зітхнулося, бо навіть подумати важко було, що цей вечір, і тиша, і золоті мости обрію були загратовані чужинськими багнетами. І серцем бачив не стільки ті багнети, як ті місця, де можна було розвести, обрубати кігті смерті.

— Де ж Олександр Петрович забарився? — в який раз питався сам себе, хоча й розумів, що ще зовсім рано.

Після поранення Іван Тимофійович побратався з Олександром Петровичем. Зблизило їх не тільки поранення і скорбна відрізана дорога, якою, наче на пожарину, поверталися, зблизила їх єдність думок, переживань і любові до того, що найдорожче в нашому житті. Іван Тимофійович спочатку давав невеликі доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно, неквапно і діловито. Це була діловитість і впевненість господаря землі. Він не згинався в окупації, як гусеницю з дерев, зривав оголошення і урядового радника, і генерального комісара Волині та Поділля, і самого райхскомісара для України. Замість чорних об'яв, начинених великими літерами 14 і вироками, він приліплював невеличкі листівки-ластівки, і вони співали по всьому селі таких пісень, від яких прояснювалися люди і синіли фашисти та поліцаї.

Але одного разу міцний, устояний спокій Олександра Петровича прорвався. Пізнього вечора, розкуйовджений, страшний, прибіг до Бондаря.

— Іване, усіх будівників на шляху перестріляли… Усіх до одного. Накидали в машини трупів, мов дров, і пустили під лід. Ополонка, наче рана, почервоніла.

— За що ж їх? — поблід Бондар.

З різних уривчастих відомостей він знав, що вздовж Великого шляху фашисти протягували від Берліна до Вінниці прямий броньований кабель. Ці відомості вже входили в план його дальшої роботи.

— Щоб не видали таємниці, не розповіли, де нерв Гітлера плазує, — задихався од горя Олександр Петрович. — Іване, поріжемо його на шматки, як гадюку ріжуть?

— Поріжемо, Олександре.

Після цих слів чоловік почав трохи заспокоюватися, голос його налився жагою:

— Іване, не тримай ти мене після цього на півділі — душа не витримає. Сам зірвуся, а тоді…

— Дурниць наробиш і себе загубиш, — строго обрізав Бондар. — Прибережи свої нерви надалі. Нам ще не один день боротися з ворогами.

— На всю силу хочу битися з ними. Моя сивина в тяжкому ділі іноді, дивись, більше поможе, аніж сама молодість… Труджусь я тепер, Іване, не на весь розгін, через це бушує, непокоїться серце, — воно даром не звикло битися. Чуєш, Іване?..

Тяжче завдання порадувало Олександра Петровича, але де ж він?

Іван Тимофійович знову накульгує до хати, щоб спровадити жінку до сусідів.

— Марійко, ти б пішла до Дарки — там уже посиденьки з усього кутка сходяться.

— Обійдуться без мене, — завагалася дружина.

— Кажуть, щось про наших парашутистів чувати.

— Про парашутистів? Тоді побіжу, — швидко запнулася хусткою, наділа кожушанку і вийшла надвір.

З морозним повітрям вдихнула тривогу німого зимового вечора; оглянулася навколо і попідтинню, зіщулившись, майже побігла до вдови. З бічної вулички, похитуючись, виходить Олександр Петрович Підіпригора; шапка його збита набакир, піджак розстебнутий, а ліва рука недбало метляє футляром від патефонних пластинок.

«Натягнувся, мов чіп. А перше не водилося цього за ним», — обережно обходить Олександра Петровича.

Вони розходяться в протилежні сторони. Марійка задоволена, що її не помітив підпилий чоловік, а Олександр Петрович хитро усміхається в обмерзлі вуса: знову його прийняли за п'яного.

— Олександре, це ти? — стоїть біля хвіртки напівроздягнений Бондар. В темені просвічується його сивина, надією горять непостарілі очі.

— Я, Іване.

— Ну, як? — тремтить голос од хвилювання.

— З удачею, з удачею.

Оглядаючись, ідуть до хати, сінешні двері запирають на засув.

— Де ж, Олександре?

— Зі мною.

— Як з тобою? — недовірливо обдивляється чоловіка.

— Правду кажу.

Олександр Петрович скидає широку, як гніздо лелеки, шапку, урочисто кладе на стіл футляр і обережно виймає з нього… радіоприймач. Двоє літніх людей, застигши, не можуть відвести поглядів від потемнілої скриньки, вони кожною клітиною відчувають хвилююче биття сердець.

— Спасибі заводським товаришам, — нарешті опам'ятовується Іван Тимофійович. — А упаковка яка! — стукає щиглом по футляру від патефонних пластинок і сміється.

— І саме головне — з різних шматочків складали.

— Товариша Данила бачив?

— Розмовляв із ним. Він же, виходить, у нас колись у райкомі працював. Правда, Іване?

— Правда.

— Сьогодні Москву почуємо?

— Ні. Тільки завтра.

— Завтра? — щиро запечалився чоловік.

— Сьогодні твоя п'ятірка жде тебе.

— Іване, а може? Я змотаюсь, щоб почекала п'ятірка… Ну, хоч би одне слово, півслова почути.

Жаль стає чоловіка, але Іван Тимофійович розрубає все одним ударом:

— Олександре, тебе чекають люди. А про радіоприймач запам'ятай: він у нас довго не побуде.

— Як? — насторожується чоловік, і непідроблений переляк застигає на його зморшкуватому обличчі.

— Віддамо партизанам. Він їм більше потрібний. І лише тепер Олександр Петрович чує велику втому тяжкої, небезпечної дороги.

— Що ж, коли треба, то треба, — одерев'яніло виходить із хати, несучи у серці жаль та розмивчасту радість.

Тільки темрява заховала чоловіка, як до Івана Тимофійовича почала сходитися його п'ятірка: Югина, Марта, Василь Карпець і Мирон Підіпригора. Почуття обережності та жалю продиктували Бондареві не вводити в одну п'ятірку обох братів.

Ці дні Іван Тимофійович ходив мов іменинник, голос його повеселішав, у хаті ожив розгонистий сміх. Марійка спочатку подумала, що чоловік потайки від неї потроху випиває, перевірила свої пляшки і задумалася.

«Не горілка веселить чоловіка. Значить, щось хороше робиться у світі», — і собі повеселішала.

Від сусідів вона почула, що Москва не взята німцями. Стрімголов, захекана, влетіла до хати.

— Іване, фашисти загрузли під Москвою! Навіки загрузли! — граючи очима, сповістила хвилюючу новину.

— Справді? Звідки ти це взнала? — хотів здивуватися і розсміявся.

— Усе село гомонить. Геть чисто все! Ти б пішов на люди — сам послухав би.

— Та доведеться піти. Коли всі гомонять, щось воно таки є, — погодився і знову розсміявся.

Марійка пильно поглянула на чоловіка, а коли той вийшов з хати, замислилася над тим самим і почала швидко нишпорити по хаті.

Зимовий день, розсіваючи тіні, пішов слідом за сонцем. На подвір'ї лунко загупала сокира, — Іван рубав дрова, а в хаті біля печі поралась Марійка. У великих казанах для худоби закипала вода, почорніла у ринці картопля, на припічку у макітрі попискувало гречане тісто. Усе було таким буденним і звичним, а от тривога не відходила від жінки.

Раптом глянула Марійка у вікно і обімліла: вулицею чорними тінями бігли поліцаї. Вони увірвалися в двір, клубком накинулися на Івана. Скрикнула жінка, відхилилася від вікна. Коли простоволосого Івана Тимофійовича увели до хати, вона, закам'янівши, стояла в рамці одвірка.

— Чого дорогу заступила? Розкарячилась на дверях! — штовхнув її кулаком поліцай.

Уся хата загуркотіла, загриміла, загупала, і понівечене добро полетіло з кутка в куток. Ось з-під ліжка поліцай викидає патефон.

— А де пластинки?

— А ти їх де положив? — злісно і твердо говорить Іван Тимофійович.

— Ось вони! — відповідає другий і з силою кидає на землю стос пластинок; ніжні, потріскані шматки пластмаси захрустіли під тяжкими чобітьми.

Нарешті запроданці добралися до тайника між грубою і пічкою. Калістрат Данько витяг звідти клуночок з сортовим зерном, кілька пластинок і футляр. Іван Тимофійович презирливо глянув на ворогів і поступився до Марійки: хотілось попрощатися перед арештом. В цей час Данько з силою рвонув свою здобич, і яке ж було здивовання Івана Тимофійовича, коли він побачив, що футляр був порожній…