— Жалієш, Вікторе Івановичу? — сміється Недремний.

Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жаліти.

— Не скупися, Вікторе Івановичу. Коли на цих мінах щось підірветься — вони велику бойову роль відіграють для цого загону, — Новиков заспокоює Сніженка.

— Тільки це й спиняє мене.

Повільно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навіки застигло в полинялому, полатаному білими хмарами небі, відається, небо те й робить, що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотів. І раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щільно прикладає вухо. до присушеної трави. Ніколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.

«А може наші?» — аж у холод кинуло.

З-за дерев з'являється розвідник…

— Їдуть! — повідомляє Недремний.

— Хто?

— Дві п'ятитонки з фашистами.

— З фашистами, — зашипіло навколо.

Партизани ще раз перевіряють зброю. Хтось із нетерплячих виривається вперед, але його повертає назад слово командира.

Гул наростає. Він озивається в долинці і в серці. Щось замерехтіло, і на дорозі з'являються землисті трьохосьові машини. Тепер у рев моторів вплітаються автоматні черги — фашисти, приклавши автомати до животів, навмання поливають свинцем мовчазний ліс.

І враз вибух, огонь, розпухла темінь, неймовірні крики, скрегіт тормозів, дружне «ура» і суміш пострілів.

Новиков не пам'ятає, як він кидається за рослим солдатом і з усього розмаху б'є прикладом рушниці по голові. Фашист падає в один бік, а його автомат — в другий. Хтось біжить до зброї.

— Не чіпай!

— Це ж я для вас, товаришу комісаре! У мене є. Роздобув.

— Все одно не чіпай.

— І не буду…

— Таки вислизнула жменька.

— Краще рисаків поперли…

— Генадію Павловичу, з перемогою! — підбігає Сніженко.

— А ти міни шкодував!

— Моя залишилася, — і усмішка самозадоволення грає на тонких устах начальника штабу.

— Ніколи, братці, не думав, що міни можуть грати! — захоплено пояснює комусь Перепелюк. — То так противно грюкали…

— А це кларнетами обізвалися? — дивується голос другого підривника. — Іще й краще.

— Правду старшина говорив.

Новикову хочеться підбігти, обняти всіх підривників… І найтяжчу годину життя освітлюють, огрівають немеркнучі просвітки.

XVІІ

Через кілька днів після вступу німців у село з поліцаями прибув Карпо Варчук.

— Навоювався? — розгладжуючи для поцілунку чорні, уже посолені сивиною вуса, задоволеним усміхом стрів його Сафрон.

— За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.

— Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, діло, — похмурнів старий.

— Чому? — здивовано поглянув на батька.

— Чому, чому! Залізяку на пузяку, — ткнув пальцем на автомат, — надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обійшлося, а то покладеш голову десь, що й ворон кості не знайде.

— Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?

— Знаю чого. Бач, Ліфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий — розумніший за тебе викрутився: вернувся додому і вже рознюхує, чи не можна якоїсь комерції відкрити.

— Так то природний спекулянт, а ми за самостійну соборну Україну і індивідуальну землю стоїмо.

— Ат, покинь мені про Химині кури торочити. І в своїх місцях при батькові тобі хватило б самогону, землі та баб. Знаю твою вдачу.

— Ну, ну, так уже й знаєте, — примирливо посміхнувся Карпо: «Старого дідька не проведеш ніякими ідеями, зразу в корінь дивиться».

— Що, воювати будеш?

— Ні, думаю в поліцію піти.

— Це другий вопрос, — повеселішав Сафрон. З городу прибігла мати, потім прийшли родичі і кілька в опереткових жупанах, з нагаями націоналістів. Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити — увесь той безлад, що буває при несподіваних зустрічах і п'янках.

Батько і старий Созоненко сіли поруч на одній колоді, простоволосі і сутулі.

«Неначе коршаки», — не втримавсь від насмішкуватого порівняння Карпо, повертаючись із саду з начальником районної допоміжної української поліції Омеляном Крупяком.: За ці дні надокучив йому балакучий начальник, як парена редька. Своїми широкими планами він просто замучив Карпа. Молодий Варчук на своє служіння в поліції дивився просто, ясно: тепер настав його час пожити. Над Бугом він з м'ясом одірве з колгоспних масивів найкращі лани, захопить луги і млини. І, будьте певні, не один активіст згорбиться від роботи на його землі і млинах…

Ох, ті млини двоповерхові, ті питлі на димчастих, із сльозою, гранітних підмурках, ті колеса у зеленаво-синьому зітханні спіненої води! Вони і заколисували і в снах шуміли Карпові. І прокидаючись, ще довго наяву бачив чудесні видіння; м'яким гулом одзиваються важкі крупчасті жорна, струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а поміж тими потоками зерна, як живі, проскакують, двоячись в очах, веселі червінці. Він, Карпо, не дурний у великі чини лізти — досить із нього і начальника кущової поліції.

Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором, не приваблювало молодого Варчука. Він хотів такого, щоб його можна було побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк — інша річ. Той тільки про своє підвищення думав і весь час нарікав на якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у націоналістичного «провода». Крупяк в товаристві групи націоналістів якось їдко висміяв полковника, а хтось з послужливих доніс про це. І «блискуча» кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замість начальника окружної допоміжної поліції його посадили тільки на район.

Раз навіть вирвалося в нього:

— Дурний, що не з того кінця вчепився за свою долю. Треба іншого було «батька» підшукати… Проторгувався. — Але вчасно спохватився: — Ти, Карпе, забудь ці слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. І так у нас чого-чого, а гризні вистачає. Мало того, що «батьки» не миряться, так ще пішла колотнеча між нами і тими, що на заході відсиджувалися. Ці західники, повір і помовч, справжні єзуїти, вони тільки язиками таляпали, а тепер починають відтирати нас від влади.

Карпо ще одне помітив і в Крупяка, і в усіх націоналістів: були вони всі на один кшталт начинені однаковою начинкою.

«Не люди, а прямо тобі ковбаси одного заводу», — слухаючи різних ватажків «з проводу» та «батьків», насміхався в душі.

В перші дні не міг зрозуміти, чи то вони лукавлять, чи просто по-дурному вірять, що й справді фашист дасть їм самостійну державу. Не треба було і великого розуму мати, щоб зрозуміти, що їм тієї самостійності, як сліпому світу, не побачити. А от трублять про неї без угаву.

«Держи кишеню ширше. Такий уже німець дурний, щоб від такого багатства відмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх із Гітлером одним мотузочком». Але своїми думками ні з ким не ділився: на різні доноси націоналісти були чималими майстрами.

«Поживемо — розкусимо, що й до чого», — думалось. Навіть самому Крупякові не довірявся.

Другого дня з дозволу німецького коменданта села до школи повиганяли на збори селян. Прочитали кілька наказів, і кожен із них закінчувався одним — смертю. Потім довго і красномовно говорив Крупяк про «нові порядки», які заводять вони, націоналісти, при допомозі німців на Україні.

— Слава тобі, боже, слава тобі, боже. Недаремно двадцять років ждали, — похитував головою Созоненко.

— А землю нам, хазяїнам, скоро будуть наділяти?

— Скоро, скоро, — усміхнувся Крупяк. — Будете жити, як і жили колись.

— Ура! — не витримав Созоненко. Але перестарався — не догодив. Крупяк поморщив тонкого носа і строго обірвав:

— Не «ура», а «слава Україні, бо…»

— А вже тепер можна свою землю орати? — перебив хтось, і Крупяк знову поморщив носа і скривив губи: яка, мовляв, невдячність…

— Ні, панове, не можна.

— Чому?

— Іще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого друга — німецької держави.