До останнього подиху він буде нищити нечисть, що ступила на землю його батьків і дітей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.

І дивно, що тепер, віддаляючись од села, від людської течії, він не чув себе самотнім. Із ним поруч стояли найкращі його вчителі і друзі, його невелика сім'я і його велика рідня. Бачив у боях і Маркова, і Кошового, і Мірошниченка, і Кушніра, і Очерета; не віддалявся, а наближався до них, — сподіваннями і відчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви клявся усім найдорожчим, що мав і матиме в житті: він не зміліє в ту годину, коли міліють ріки, він не стане скорботним мостом над висохлим мертвим руслом.

І для чого б йому, Дмитрові, було життя, для чого б йому була немеркнуча краса рідної землі і неба, коли б він хоч на хвилину забувся, що його дороги, живі і болючі, лежать тут, на тривожнім привіллі, що він є часткою своєї Вітчизни!

Насторожено тривожно гудуть ліси. Чорнолісся зведеною банею прикриває темноблакитну ріку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.

Раптом коні сполохались чогось, шарпнулися вбік і, задираючи високо голови, полетіли лісом. Сторожким поглядом побачив якусь постать під деревом. Щось було знайоме й неприємне в тій прищуленій тіні.

«Неначе Созоненко», — стукнула здогадка.

І в ту ж хвилину злісно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з розгону наскочило на пень, звело наниз воза і так брязнулось в землю, що все тіло занило в Дмитра, наче хто всередині провів терпугом. Кріпко, до болю в м'язах, натягнув віжки і знову виїхав на дорогу, сторожко вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого місця, сукровиця обпекла його пальці.

— Приїхав дідькові в зуби, — вилаявся про себе. Поміркувавши, вирішив заїхати на пасіку до Марка Григоровича, перебути трохи в лісі, поки сукровиця не перестане прихиляти його до землі. Доїхав до огорожі і незчувся, як підійшов старий пасічник.

— Це ти, Дмитре?

— Я, діду. Не спиться?

— Ет, хіба тепер заснеш? Безталання наше та й годі. Сидиш, як пень старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобі за череп задіває. Віриш, Дмитре, праве моє слово, що так і чую, як обертається, ворушиться він у голові.

— Соломія ж де?

— Соломія? — схрестив руки на палиці. — Пішла свій інститут доганяти. Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тільки на людське життя розпогодилось, аж на тобі гусінь фашистську.

Спираючись на костур, Дмитро ледве дійшов до хати. Вона віяла медом, воском і тими чистими чарами юності, що бувають лише у південних лісах, які стрічають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецеві прогалини.

— Поживеш зі мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого — я тебе в таку схованку впакую, що ніхто не знайде.

— Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.

— Знаю, вірю, Дмитре… Це поки кров угамується. Де ж моя маленька теперички в світі?

— Тільки, Марку Григоровичу, щоб нікому-нікому ні слова. Воза ж і коні треба в яру залишити.

— Ніби я не знаю, що робити. Не вчора на світ народився. Я тебе своїми ліками полікую. Куди там твої фершала виспіли.

XV

Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лісах і болотах, прислухалося до тяжкого подиху війни, що вже налягав чорною хмарою на хліборобські оселі і життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями — ніде ні живої людини, ні худоби. У вогкій землі знаходили притулок люди, сповнені лихим передчуттям, невгамовним болем.

А чутки проте і в землі знаходили колгоспників, передавалися під гарматний грім і квакання мінометів. Було відомо, що фашисти вже були в Кривому хуторі і на Гавришівці. На Гавришівці вони розташувались обідати, дітям дали по цукерці, а після обіду повиганяли всю худобу і погнали шляхом. Людей не зачепили, тільки побили кількох жінок — ті просили, щоб худобу повернули.

В Кривий хутір до вдовиці Фросини Дерев'янко заїхала машина з офіцером і двома солдатами. Лейтенант зразу ж пішов до хати, а солдати метнулися виводити тільну корову. Кинулася Фросина до корови, обнімаючи і обливаючи її слізьми. Водночас, мов два камені, гупнули по обличчі два кулаки. Захлинаючися від плачу, вибігла жінка з подвір'я. За нею по зачерствілій дорозі потягнулася кривава стрічка. В цей час вулицею проходив дід Хмара, кремезний гордовитий чолов'яга, він сам колись піднімав млинове жорно, а з японської війни приніс двох «Георгіїв». Увійшов дід у хату, підійшов до офіцера, який саме поспішно порався біля шафи, заговорив.

— Не жалій, діду, корови. Ми вам культуру несем, — кинув з-за плеча фашист і засміявся.

— Нехай ваша культура вам, а корова — господині.

— Ні, так не мошна, — похмурнів офіцер, сідаючи за стіл.

— Ага! — вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморі зерно в мішки загрібають. Схилився дід над ними сивою чуприною, схопив одного й другого за шию та як вдарить їх головами, раз і вдруге, так і не писнули вони. Дід у хату, спокійно так, наче нічого і не трапилося.

— Може повернете жінці корову?

— Ні, не мошна. Вона великій Германії потрібна.

— Увесь світ вам потрібний, та не з'їсте! — і Хмаравтовк голову офіцера в стіну, аж закривавлена глина обвалилась. Потім він сказав молодиці, що їй треба робити, попрощався зі своєю жінкою, почепив на груди георгіївські хрести, завів машину — і подався в ліс. Як він не розбився — диво: крутилася машина вулицями прямо як звір. Тільки й науки шоферської було в діда, що придивлявся, як його менший син їздив на полуторці…

Зранку небо обступили хмари, закипали брудночорним місивом. Зашумів, застугонів Великий шлях, а потім раптом затих, наче припав вухом до землі, прислухаючись до грому. А далі буря круто вдарила курним валом. Загупав яблуками сад, вистеляючи землю плодами і ламаючи гілля.

Шляхом пролетіло кілька автомашин, протитанкових гармат на кінному ходу, знову одна за одною проскочило кілька машин, і на дорозі, біля вигону, піднялися прошиті вогнями стовпи землі.

— Фашисти вповзли! — звідкись прибіг задиханий та блідий Андрій.

— Фашисти? — заточилась Югина і, низько нагинаючи голову, неслухняними ногами пішла до ями.

Під обвислим небом промчало дорогою кілька рябих забруднених мотоциклів; звиваючись, почали розповзатися вуличками; а потім загуділи машини, набиті сірозеленими настовбурченими постатями. Над селом останні просвітки затягувалися хмарами.

Незабаром у їхній двір в'їхала легкова машина. Шофер знайшов всю сім'ю в ямі і повів Югину до хати.

— Господине, приготуй поїсти панові офіцеру, — показав на високого худого німця, подзьобаного сірим ластовинням.

Молодиця застигла біля одвірка, не зводячи широкого погляду з твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя.

Офіцер гордовито посміхнувся, зацікавлено нишпорячи очима по стінах. Потім скинув чоботи і щось зашкваркотів до неї, тикаючи пальцем в розіпрілі смердючі ноги.

— Пан офіцер каже, щоб ти йому ноги вимила теплою водою, — шанобливо промовив шофер і поморщив носа.

— А не діжде він! — сльози образи, безсилля і злоби облили молодицю, і вона вибігла в садок, а далі городами, припадаючи до високої кукурудзи, подалася на леваду.

Позад неї заахкали постріли.

XVІ

Найтяжчі хвилини в житті.

Так, це були найтяжчі хвилини в житті Генадія Новикова. Дев'ять днів німці всіма силами ломили і корчували немудру лінію оборони, яку на ходу спорудили вчорашні донбасівські шахтарі, прямо з маршу втягуючись у бій. Спочатку це була навіть не лінія оборони, а покривлена в'язь наспіх викопаних незамаскованих окопів і щілин. На неї розмашисте і щільно ринула ворожа мотопіхота. Ринула, заметалась у власній плутанині трасуючих куль і відкотилася, залишаючи на полі бруднозелені купини убитих та безпомічні мотоцикли, які, сліпо описавши круг чи дугу, неприродно скручувались і здригаючись, верещали незаглушеними моторами.