За мотопіхотою посунули танки.

На допомогу шахтарям вчасно підоспів артилерійський дивізіон, командир якого вже на практиці успішно показав, що може зробити взаємодія артилерії й піхоти.

Кілька танків, стріляючи з гармат, таки прорвалися до окопів, круто розвернулися, щоб випрасувати їх. З щілин полетіли пляшки з сумішшю КС. Жалібно задзвеніло скло по броні, і найближчі машини викинули над собою мерехтливі полотнища вогню.

Останні танки ще розвернулись на тридцять градусів і, петляючи, метнулися назад. Поперед них, на синьому тлі смеркання, почали виростати чорні алеї здибленої землі.

Після цього бою зміцніла сила бійців, зміцніла і лінія оборони. Тепер щоранку над нею почав уїдливо, з старечим придиханням, бурчати «фокке-вульф». Покружлявши, він ліниво тягнув свою драбину на захід, звідки незабаром напливали одутлі бомбардувальники.

Сьогодні ж над покаліченим полем не з'явився ні «фокке-вульф», ні бомбардувальники. Вночі на переполовинені сили шахтарів кинулася свіжа танкова частина, прикриваючи навалу відбірних померанських стрільців, що з боями пройшли Польщу, Бельгію і Францію. Танки прорвалися і чорними вогнедишними вежами посунули до невеличкого біленького міста — тактичної глибини оборони.

Партизанський загін імені Сталіна залишився в тилу у ворога.

Після останнього донесення втомлених і нахмурених розвідників Генадій Новиков тихо виходить на узлісся. В імлистому вогкому світанні лежить прим'ята, розвержена і мовчазна земля. Над лінією окопів — туманний відпар і незвичний спокій. Але цей спокій тяжчий, ніж гуркіт бою з химерним перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мін, з фурчанням перегрітих осколків і клубами перемеленої коренистої землі.

Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так щемить, як може щеміти тільки раз на віку.

«Нема наших», — виривається зітхання, а зір ще марно відшукує в полі найдорожчі сподівання.

— Пішли, Генадію Павловичу! — Невелика міцна рука Недремного лягає на плече Новикова.

— Пішли, — труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, і командир загону бачить, що золотисті обідки очей комісара стали червоними.

— Гостей непроханих треба сподіватися. Наближається наш перший бій. — Недремний говорить неквапно. Провівши свою юність в боротьбі, він добре знає вагу слова «бій»: воно відриває сміливу людину від найтяжчих переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язків.

— Мінувати дорогу ще рано? — Новиков насуплює чоло, щоб краще зосередитися.

— Ранувато. Ще можуть десь наші прорватися.

— Коли б то.

Над головою, захекавшись, летять сірі обважнілі «хейнкелі», потім, обганяючи бомбардувальників, прозуділи два «мессери», і їхні поламані тіні замерехтіли по стовбурах дерев.

— Пора на політінформацію, — хмурим поглядом проводить Новиков знахабнілі самольоти.

— Яка тема сьогодні?

— Народна відповідь на промову товариша Сталіна.

— Тема всієї нашої боротьби, — задумливо говорить Недремний, і на його свіжовиголеній щоці ледь помітно ворушиться задавнений шрам.

— Всієї.

— Хороше б було після такої політінформації негайно дати наочний урок ворогам. Сьогодні ж.

— Поєднати теорію з практикою, — спалахнули очі комісара. — Треба щось придумати партизанське. — Враз вираз його обличчя стає спокійнішим: попереду стоять партизани.

Опівдні розвідка загону зустрілася з головними дозорами нашої військової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лісовій дорозі з'явилась і сама частина. Попереду йшли піхотинці, сапери і кілька пілотів, далі на підводах їхали поранені, а прикривали колону артилеристи, виставивши позаду рябу трофейну гармату.

Партизанський штаб нашвидку познайомився з армійськими командирами.

Молодцюватий капітан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не кваплячись, підійшов до партизанів.

— Загін імені Сталіна?

— Загін імені Сталіна.

— Самоперевіримося? — вийняв з гімнастьорки посвідчення. Уважно переглянув документи Сніженка. — Вахту приймаєте?

— Приймаємо.

— В добрий час. Дивуєтесь? — показав на колону. — Тепер ми стали «загальновійськовою» частиною — приєдналися до нас із різних родів військ. Хлопці бойові! Одне озброєння про щось говорить, — з неприхованим задоволенням глянув на своїх бійців.

Справді, більшість воїнів були озброєні автоматами, радянськими і німецькими, та ручними кулеметами.

Новиков виразно подивився на партизанів.

— В бою добули?

— В бою.

— Міни у вас є? — з надією поглянув Сніженко на капітана.

— Веземо. Небагато.

— Нам би хоч трохи.

— Протитанкових, протипіхотних?

— І тих і інших.

— Вахту приймаєте по всіх правилах, — засміявся капітан.

Сніженко полегшено перевів подих: значить, щось таки перепаде.

— Старшина Кузнецов! — гукнув капітан.

— Старшина Кузнецов! — пішло по колоні. Незабаром до обочини підбіг білявий вилицюватий боєць. Нижній пружок його пілотки темнів од поту.

— Товаришу капітане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! — уміло козиряє і хвацько пристукує закаблуками.

— Поділися мінами з партизанами.

— Мало їх у нас, товаришу капітане, — незадоволено витягується обличчя Кузнецова, і Сніженко в німому проханні не спускає очей з командира.

— Я знаю. Поділись по-братському.

— Це наполовину? — жахається старшина.

— Наполовину.

— Слухаюсь, товаришу капітане! — В голосі проривається явне незадоволення.

Сніженкові чогось здається, що Кузнецов неодмінно поскупиться, тому й пропонує свою допомогу старшині.

— Ходімо, — буркоче той, і вони через якусь хвилину починають на ходу розвантажувати віз.

Чорні, як черепахи, протитанкові міни зразу ж піднімають настрій начальникові штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи ніжні слова. Кузнецов спочатку дивується, потім сміється і добріє.

— Бери! Грабуй! — в пориві щедроти він дає начальникові штабу три зайві протитанкові міни. — Закладемо їх зараз? — по-змовницькому підморгує білою, надломленою посередині бровою.

— Закладемо, — в тон відповідає зворушений Сніженко і кличе до себе підривників. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, уміло опоряджує і маскує міни. За кожним його впевненим рухом, ніби зачаровані, затаївши подих, слідкують партизани.

— Товаришок, а на твоїх мінах підривалися фашисти? — таємничим шепотом запитує старшину молодий підривник Вадим Перепелюк.

— Підривалися. Я легкий на руку, — відповідає, не кидаючи роботи.

— То і на цих підірвуться? — довірливо питає Перепелюк.

— Неодмінно, — серйозно і пошепки запевняє Кузнецов. — Летітимуть, як з пушки.

— Вваак! — імітує вибух міни молодий підривник, і обличчя партизанів прояснюються.

— Противно ж вони крякають.

— Це дивлячись коли, — не погоджується старшина.

Його думка не доходить до партизанів.

— Прийомо-здаточні документи в порядку! — легко піднімається з землі Кузнецов, сердечно тисне руку Сніженкові і кидається наздоганяти колону. Партизани проводжають його вдячними очима.

— Разом посадили капусту, — з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. — Передали нам вахту, значить — і місто, і села, і ліси, і орну землю. А кому будемо ми передавати?

— Народові, — коротко відповідає Генадій Новиков, не спускаючи погляду з міцної постаті старшини. Все рідше і рідше з'являється вона поміж деревами і незабаром зливається з чорноліссям.

Командир загону залишає біля замінованого поля на всякий випадок двох розвідників і хоче відвести загін у ліси.

— Може побудемо трохи тут? — зупиняє його Новиков. — Зовсім добре було б, щоб фашисти напоролися на міни. А вони, фашисти, неодмінно повинні з'явитися.

— Гаразд, почекаємо, — згоджується Недремний, виставляє дозорців, а загін розташовує в гущавині обабіч дороги. На Сніженка знову нападає приступ скупості.

— Три міни закопали. Хватило б і двох, — говорить наче сам до себе і непомітно стежить за командиром та комісаром.