«Бач, війна, а йому хоч би що. І коли їх виводить матір? Пізня пора… Ну, живи собі», — обережно поклав яєчко в гніздо.

Кілька перестиглих зернин упало біля самої грудки, прикриваючись сірим пересохлим пилом. А бризни дощ — і зійдуть вони, підіймуться вгору, виглядаючи свого хлібороба…

Не більше трьох кілометрів проїхала машина, як раптом сипнуло їй в радіатор деренчливим металом, неначе градом по вікні.

— Приїхали! Чорту в зуби! — вилаявся шофер і вискочив з машини, хапаючись за зброю.

Рідким півколом, з автоматами, в тьмяноземлистих касках, до них бігли фашисти. Кулі відщеплювали шматки живого дерева, глухіш, наче дятел, стукотіли по стовбурах.

Припавщи на коліно, короткою чергою з ППД вдарив Созінов у найближчого автоматника; той незручно, животом, наліг на залізне держално автомата, що в'ївся в землю, а далі скрутився, підбираючи ноги під себе. Чомусь блискавично пригадався розчавлений гад на дорозі, а око вже вибирало іншу ціль — і другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнілий, видно наскрізь протрухлий пень, бо каска до половини врізалася в дерево, і над нею війнув жовтий пил порохна.

Біля самого Созінова зашльопали кулі; пробуравлена смужка сухої землі одночасно зметнула вгору кілька димків, запорошила йому очі. Відскочив назад і заховався за дуба — в цю ж мить з двох боків од стовбура відвалились грубі червонясті шматки підопрілої кори, і одна куля прошила рукав лейтенанта.

Почуття несподіванки минуло. Розум працює напружено, все тіло натягнулось, як струна, а очі не тільки зором, а й відчуттям бачать, де небезпека. Легким стрибком перескакує до другого дерева, падає на коріння й швидко, в два прийоми, веде автоматом по правому флангу, що обходить його. Ще один фашист падає, а другий, незграбно пританцьовуючи, перехиляючись всім тілом на правий бік, кидається бігти назад.

— Тримайся, Данильченко! — кидає шоферу.

— Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.

А ворог насідає уперто, і здається Созінову, що навіть посвітліло в лісі — сонячними плямами сяють поранені стовбури, свіжо біліють на травах відщеплені шматки дерева. Він втискає в автомат третій і останній чорний диск, і в цей час бачить, як на обличчі Данильченка блискавично перемістилося кілька темних плям і зразу ж з них бризнула кров.

— Добийте, товаришу лейтенанте… Добийте, щоб не знущались гади.

— Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! — намагається підбадьорити, хоч ясно розуміє, що вже не врятуватися їм обом.

«І я просив би, щоб добили. Та хіба ж підніметься рука на свою кров».

Нова черга прошиває шофера; він, відкинувшись вгору головою, довго витягається, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнім зусиллям підкладає руку під голову. Так і засинає навіки на стривоженій пахучій землі, вдивляючись незаплющеними очима у високу прогалину блакитного неба.

Скільки впало вже від його куль — Созінов не пам'ятає, де легко встановити потім; в пам'ять гостро врізалось, як падав кожний ворог: кожен інакше йшов у безвість. По цьому безпомилково…

«Оце тобі за Тура!..»

Пролунав самотній постріл — більше нема набоїв… Одну за одною кидає гранати і, ніби тінь, вислизає у вечорові тіні, зливається з ними, знаходить в них притулок… Неначе з іншого світу б'ють ще автомати, але так далеко, що зовсім не можуть пошкодити йому…

Перехитується земля. Чого ж кров на руці? Ага, то рана. Добре, що кість ціла. Нашвидку виймає з кишені індивідуальний пакет і перев'язує руку. І далі прямує в ліс, над яким вже тремтять великі зорі.

«Де ж твоя зоря, брате Type?» — і знову біль охоплює серце і роз'їдає очі, а ноги самі підкошуються, наче їх притягає сумовита, вся у росах земля.

ІХ

Обважнілі від утоми, останні гурти Новобугівського колгоспу прямували на схід.

В хмарах пилу клубочилися чорні хмари овець, пропливали, цокаючись рогами, розкішні корови, і нездоєне молоко пунктирами сочилося на курні дороги.

Широкими смугами перегойдувалися поміж хлібами череди, і в тяжкому ритмі перегойдувалася земля, глухо стогнучи серединою.

Ці дні Іван Тимофійович та Олександр Петрович не злазили з коней. Навколо широко розкинулося дозріле листя полів, їхній одсвіт навіть на лінію небосхилу лягав щедрою хвилею золотого прибою, і в далекому мареві, здавалося, поблискували де сонячні прожилки, а зерна пшениці.

— Стікає добро, — часто зітхав Олександр Петрович. — Дурно-пусто землю устеляє. От повіриш, Іване Тимофійовичу, навіть чую, як, нива плаче… Куди, куди побігла? — раптом кричав на корову, що втискалася в жита.

За найменшу безгосподарність нападав Олександр Петрович на гуртовщиків, а одного разу, коли ті почали розкладати на лузі вогонь, — люто пританцьовуючи, затоптав його чобітьми.

— Не найшли гіршого місця? Хочете на сіножаті лисину випалити? Хочете, щоб і вздовж і впоперек більма світилися?

— Залишайте, залишайте фашисту чистенький луг. Він фашист, якраз цього жде не діждеться, — знизав плечима розгніваний літній табунщик з почорнілим котелком у руці.

На обличчі у Олександра Петровича різкіше виділилася луска вітряних лишаїв, голос його поглухішав.

— Ти про що розбалакався? Луг — це тобі не хліб, який зараз треба на корені палити… Ти думаєш: фашист буде нашу траву косить? Хворобу, дідька і двісті п'ятдесят болячок він викосить.

— Та нехай і всю тисячу — хіба мені шкода для нього? — раптом прояснився табунщик. — Хай його смерть навіки скосить.

— Ну, от я й кажу, — прохолола гарячність Олександра Петровича, — щоб і подумати ніхто не посмів, що ворог утримається на нашій землі. Мій старший синок, який в Ленінграді вчився, вірно з армії написав: «Ми — це історія, а фашизм — прикрий епізод».

— Олександре Петровичу, що воно таке — епізод?

— Епізод? — задумався чоловік, вертячи плетеним батогом. — Епізод — це все одно, що жаба, яка хотіла порівнятися з волом, роздулася, поки не репнула.

Старші табунщики вислухали це визначення з діловитою серйозністю, а підлітки аж тупцювали на місці, ледве стримуючись, щоб не розреготатися.

Увечері Іван Тимофійович, обходячи з Олександром Петровичем розташування своїх нічліжан, мимохідь вловив шматок розмови:

— Хороша вода в степовій криниці?

— Свіжа, міцна.

— А епізоди там є?

— Репнули. Черга за Гітлером.

І дзвінкий сміх покотився в чутливій темряві.

— Найшли час реготатись, — ніяковіючи, промовив Олександр Петрович.

Під зоряним небом, розкручуючи гул, обважніло пролетіли бомбардувальники.

— Наші, — повідомив Іван Тимофійович.

— Наші, зразу видно, — погодився Олександр Петрович. — Звук у них людський. Чуєш: перепілка западьпадьомкала. А коли фашистські стервятники летять, прислухаюсь — птиця не співає. Ягнятка підбиваються. Перепочинок би дати якийсь.

— Не можна, Олександре Петровичу.

— Не можна. Сам знаю, — аж зітхнув і підійшов до воза, де клубочками лежали підбиті, з закривавленими ніжками ягнята.

Тільки перші смуги світанку заворушились на сході, а вже Іван Тимофійович підіймав у дорогу зморених людей.

Тяжко підводилася худоба, жалібно мекали ягнята, уперто насторожувалися барани, і їхні закручені, різьблені роги мерехтіли зернами свіжої роси…

І знову тягнулися без краю золоті простори, і знову перегойдувалася земля, тяжко стогнучи серединою. Іноді між хлібами піднімався насип залізниці. В дві протилежні сторони розходилися ешелони.

Бійці і мирні люди довго махали табунщикам, і це маяння рідних рук хвилювало до сліз.

— Заводи пішли на схід, — задоволене відмічав Олександр Петрович, коли зеленими смугами пролітали замасковані платформи з верстатами. — Сам Сталін посилає їх на схід.

— Скоро їхня сила на заході обізветься.

— Обізветься, Іване Тимофійовичу. Мій старший синок, що в Ленінграді вчився… — і Олександр Петрович, дивуючись собі, іноді говорив зайве слово.

Іван Тимофійович розумів старого: тривожився він, хотілося частіше згадати сина. Тому іноді Бондар і сам що-небудь говорив Олександру Петровичу про старшого…