Стрімголов на дорогу вискакують танки.

Вогневики заколивалися біля гармат.

— Підпустити ближче! — лунає голос Тура. — Почнемо зараз розхитувати мозки фашистам.

Поволі з німою погрозою заворушилися гармати: навідники повертали чорні жерла на ціль.

Важке передгрозове затишшя нависло над батареєю. Строго застигли гармаші, вбираючи очима смужку рухливої далі, яку випрасовували важкі машини. Громом пролунала команда:

— Першому по головному! Огонь!

Птицею затрепетав, розкрилився вогонь навколо жерла, і гнівно, неохоче ворухнулось узлісся під ногами артилеристів.

І раптом сама земля, чорна і страшна, підіймає першу залізну потвору на диби і відкидає вбік.

Не спиняються інші. Гуде і перегойдується півколами ліс під ногами гармашів: то вниз, то вверх. А тупі жерла гаубиць, рвучко здригаючись, викидають і викидають із себе снопи вогню, неначе з наболілих розпечених грудей.

Ще дві потвори зупинились, піднімаючи вгору високі прямі стовпи диму. Та не спиняється решта. Клацаючи натертими до блиску траками, вони летять на батарею. Неначе буря вдарила біля Григорія. Гарячий гул розлігся по узліссі, і середня гармата злетіла вгору. На деревах повисли шматки закривавленої одежі, застогнала яруга.

— Дай в'язку! — блідність миттю розповзається по всьому темному обличчю Лавриненка. Хриплячи і лаючись, схопив гранати і поповз понад болотом вперед.

— Назад, Лавриненко!

— Комбате, інакше не можна! Дай умерти по-справжньому! — стрівся очима з командиром батареї; обливаючись кров'ю і потом, поповз далі.

Осколком збило панораму на гарматі Федоренка.

— Я й без приборів зможу, товаришу лейтенанте! — Федоренко з надлюдською силою і вправністю сам повернув гаубицю і наступним пострілом зупинив другий від головного танк.

— Добре, воїне! Дуже добре! — не втримався Тур, і зразу схопився за голову: ще одна гармата вибула із строю. Біля неї лежали вбиті; відповзали поранені, приминаючи і закривавлюючи траву.

Не проскочив і головний танк: із осоки висунувся Лавриненко і ліг на дорозі.

З розгону наскочила машина на нього, стрибнула вгору і нерухомо осіла в п'ятдесяти метрах від батареї.

За танками з'явились мотоциклісти; тиркочучи автоматами, звивисто мчали по дорозі. Бійці взводу управління погнали їх назад. Не встигли втекти автоматники, як кілька самольотів налетіло на рештки батареї, а з-за лісу знову посунули танки, врізаючись у вузький кинджал дороги, затиснутої болотом і яром.

Григорій, схопивши гранати, біжить уперед, бачачи перед собою рухливі білі кути роздвоєних хрестів на землистому танку.

— Куди летиш! До мене! — хрипить Федоренко. Григорій зупиняється. Біля навідника вже нема жодного бійця.

— Подавай снаряди!

Він з розгону кидає снаряд у сизодимчастий гвинтовий отвір і затуманеним зором бачить, як Тур із гранатами спішить до взводу управління.

— Накрився один! Давай іще снаряд! Повертай правило! Та скоріше! — і Григорій наче зливається в єдине з Федоренком, намагаючись розпізнати кожний його рух.

Іще постріл — і передній танк закрутився на одній гусениці, закривши вузьку дорогу.

— Повернули і прямо в болото! Зав'язли, як баби в глині! Ти дивись! Дивись, Григорію!

— Бачу, Петре, — стирає з чола кіптяву. Ревуть машини і не можуть вискочити з болота. До них уже спішать кілька бійців. Махнув рукою, неначе однокрилий вітряк, гармаш Петров — темінь охопила танк. Біля Тура підвелось кілька бійців. Воєнною розверженою дорогою ідуть вони вперед і залягають біля яру, готуючись стріти новий наступ автоматників…

— Давай, Григорію!

— Даю, Петре, — вивернув з ящика снаряди.

— Ех, закурити б…

— Навіть завалящого бичка нема, — ще раз перетрушує кишені Григорій.

І враз гарячий вітер підхоплює Шевчика, б'є його в груди і кудись підіймає…

«Невже відлітає голова? Невже відлітає?» Неначе сторонній, відчуває, що його голова, відірвавшись од затерплого; затиснутого болем тіла, летить в ліси і в шаленому розгоні має вдаритись в м'язистий окоренок дуба.

«Хоч би не в дерево — тоді розіб'ється навік…»

VІІІ

— Созінов, лейтенанте Созінов!

— Слухрю, товаришу капітане.

— Від Тура є якась звістка?

— Нема, товаришу капітане! Уже три голини минуло, як загубили радіозв'язок, — натягується голос лейтенанта.

За його скупими словами криється туга і тривога за своїм товаришем. Рік прожили разом, а потоваришували навіки. І капітанові передається настрій нахмуреного, зажуреного воїна.

— Созінов… Михаиле, невже загинув наш Тур?

— Не знаю, товаришу капітане… Пустіть розвідати.

— Тебе? їдь, Михаиле! Бери мою «емку». Тільки стережись. Бо знаєш — дорога небезпечна. Да. Дорога небезпечна. А ти мені дорогий… Звиклися.

— Спасибі, товаришу капітане! — легко вискакує з землянки; зачепивши ліктем вартового, бігцем летить покрученою лісовою стежкою до машини.

Коли влягається перша хвиля радості, знову з тривогою починає думати про свого друга, пригадуючи всі риси дорогого обличчя, звички товариша, його строгий усміх і щирий сердечний голос.

Машина вискакує на узлісся; незабаром перед нею починають рватися міни, підіймаючи попелясті султани землі.

— На лісову дорогу завертай!

Авто коливається між сонними деревами, поки не осідає у вузеньку, глибоко врізану в землю дорогу Мерехтить на землі сонячне сяйво, пробиваючись примхливими узорами поміж розімлілим листям; на черешнях прозорожовтий глей затягує свіжі рани; духмяними розпареними струмками віє невеличка, кругла, як озерце, прогалина, а дорогою, висунувши жало, звиваючись усім чорним, неначе плетеним тілом, повзе гостроголова гадюка. Зіщулилась, почувши гуркіт машини, скільцювалась, але переднє колесо з розгону налетіло на неї, і розчавлений гад безсило закрутився, скочуючись у глибоко витиснену вибоїну.

Десь осторонь гуркоче вибух міни; через голову, шелестячи, пролітає свій снаряд, а сонце розсіває жмурки і по стовбурах високих дерев, і по густих чагарниках, і по зелених галявинах, що червоніють то квітами, то суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кілька розчавлених ягід до болю нагадують згустки живої крові. Знову бачить перед очима Тура, невеличкого й рухливого, мов ртуть.

Ліворуч почалося болото, а далі означились контури глибокого яру. Тут повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розсїкає дефіле, і Созінов, вискочивши з машини, прямує дорогою, що вузько лягла поміж болотом та яром.

Прихилившись до дерева, примруживши вузькі очі, з автоматом на грудях стоїть боєць.

— Кірєєв! — пізнає командир бійця, — Де лейтенант Тур? Вітер війнув чубом бійця, розсипав чорний волос по широкому чолі, але навіть не ворухнувся воїн, прикипівши до де рева в останній варті…

Лежали нерухомі бійці, лежали покалічені шматки тіла, розвержені гармати; далі чорніли спалені і підбиті танки, понад болотом втиснулись вбиті німецькі автоматники, але ніде не було жодної живої людини.

— Туре, брате Type, — нахилився Созінов над шинеллю лейтенанта і притулив її до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах різко замерехтіло світло.

— Вибула третя батарея. Натиск стримала, — підійшов до командира шофер Данильченко.

— Натиск стримала, — механічно повторив. — Бо Тур нею командував. Радянський командир. — Клубком підійшов до горла різкий біль і довго не випускав з-під важкої лапи на-томленого боями і походами командира.

«Як зразу побілів чоловік, — похитав головою шофер. — Наче за найближчою ріднею запечалився». — І задумавсь, пригадуючи свою рідню, сім'ю і дітей в невеличкому українському селі, що вже теж, певне, підминалось копитами війни.

Вертаючись до машини, пішов не дорогою, а житом, що посіяв якийсь колгоспник на невеликій прогалині та й не прийшов жати. З-під ніг фуркнула пташка, і тільки по характерному співу крил догадався, що то була перепілка. Розгорнувши стебло, побачив біля навислої грудки невелике з сіна кубелечко, а в ньому кілька світлобрунатних, засіяних темними краплинами і ще теплих яєчок. Узяв одне в руку — воно озвалося сміливим тукотом. Невидиме пташеня клюнуло іще настирливо, різко, аж затріщала шкаралупина.