Да, хороші, чесні люди були. Нелукаві, нехитрі. Прості, роботящі і добрі. Чи зустрінемось іще колись, чи тільки в згадках будуть приходити до тебе, як отой сад, що квітнув і одцвітав…

Шкутильгаючи, скриплячи зубами, він виходить з двору, перепиняє підлітка-їздового, що навстоячки жене коні на шлях.

— Завезти на пошту. Тільки обережно їдь! — довго вмощується і ніяк не може вмоститися на возі.

— Поїду так, що й води не схлюпнув би, — з готовністю метушиться на возі проворний хлопчак, а потім гукає:

— Тітко Югино, винесіть дядькові Дмитрові подушку…

Телефоністка ніяк не може додзвонитися до секретаря райпарткому, і Дмитро, кривлячись, мовчки лягає на лаві. Коли ж йому передають трубку, од хвилювання не може промовити слова, тільки важко і голосно дихає.

— Я слухаю, — чує до болю рідний і чіткий голос Кошового.

— Доброго дня. Це я, Дмитро Горицвіт.

— Як почуваєш себе? Одужуєш?

— Потроху.

— Гаразд. Чимсь допомогти треба?

— Да. Недавно поїхали Мірошниченко і Кушнір. І почув я себе тепер відрізаною скибою… Куди мені приткнутися?.. Коли б не нога…

— Я подумаю, Дмитре Тимофійовичу. Пізніше подзвоню. Але Іван Васильович не подзвонив. Увечері, коли вже на вулицях вляглася за худобою курява, під'їхав на машині до самого двору.

— Здоров, здоров, Дмитре Тимофійовичу, — згинаючись, увійшов до хати. І Дмитро побачив, як змінилось — почорніло і схудло — довгасте обличчя Івана Васильовича. Розкішний кучерявий чуб тепер був скуйовджений, збитий, потоншала вся кремезна постать, на вилицях з-під туго натягнутої шкіри різко окреслились м'язи, тільки очі так само світились ясно і з доброю насмішкою. Повечеряти Іван Васильович відмовився навідріз — часу нема. Але говорив з Дмитром більше години.

— Боротьба нелегка буде. Чув промову товариша Сталіна?

— Чув. Тому і звернувся до вас, бо тепер і визначається чоловік. В горі, в біді. Хоч і покалічили мені, Іване Васильовичу, ногу, так серце ж не покалічене. В темну нору я зашиватися не думаю.

— Знаю, Дмитре, тебе… На підпільну роботу не візьмемо — гарячковитий, а в партизанський загін приймем. Там ти себе, думаю, зразу проявиш.

— Спасибі, Іване Васильовичу.

— З Віктором Сніженком, здається, ти добре знайомий?

— Знаю голову Супрунівського колгоспу. Вірний чоловік. Старий член партії.

— Справжній більшовик. Тримай із ним зв'язок. Я попереджу його. Він уже почав нову працю, тяжку і відповідальну… Роботи хватить і тобі.

— Гаразд, Іване Васильовичу, — повеселішав Дмитро. — І найтяжча робота, коли вона межи люди йде, не згинає, а вгору підносить.

— Ну, одужуй скоріше. Всього доброго тобі. Давай попрощаємось, бо хто знає, чи скоро побачимося. — І Дмитро, хвилюючись, міцно цілує солоно-гіркуваті уста Івана Васильовича. — А щодо відрізаної скибки, то дуже невірно думаєш. Пригадай, Дмитре, кобзаря Івана Запорожченка. Він сліпий був, а бачив більше за іншого зрячого. Сліпий партизан! — Це достойний приклад для кожного бійця. Справжня людина ніде і ніколи не стане відрізаною скибкою, бо сміливий шлях і серце її… Може навіть прийдеться тобі і самому на свій розсуд і риск діяти. Так завжди повинен відчувати, що тебе вся радянська земля, наші люди, наша велика партія підтримують. Не почуєш цього — здичавієш, пропадеш. Почуєш — найдеш у непрохідних хащах вірну дорогу, її серце підкаже. Видужуй скоріше, — ще раз повторив і вийшов з кімнати.

ХІІ

Над незвично тихим селом місяць розплескує прозорі потоки; блакитна повінь, здається, розколихує землю, і вона от-от попливе в далечінь, напинаючи темні паруси молодих садів. На фоні неба, наче висічені, різко окреслюються самотні дерева, і Сергій Олексієнко ловить себе на тому, що він і природу сьогодні вже бачить по-іншому — очима розвідника. «Вночі треба спостерігати знизу вгору», — пригадує слова командира партизанського загону Олекси Дмитровича Недремного і, враховуючи особливості темені, прикидає віддаль до великих і дрібних орієнтирів.

На леваді форкнув кінь, згодом до нього підійшов чоловік, на якусь хвилину дві тіні злилися в одну, і вже вершник помчав до шляху.

«Орієнтир номер один експлуатує технічні можливості орієнтира номер два», — усміхнувся Олексієнко.

Покоротшали тіні дерев, над ними, погойдуючись, проповзали обважнілі хмари, плямили зволожену землю.

З хати Горицвіта вийшов Іван Васильович, на подвір'ї попрощався з Югиною та Докією. Спросоння зітхнула хвіртка, і уже Іван Васильович, приминаючи живкий подорожник, підходить до машини.

— Сергію, повний!

— Єсть, повний! До бази?

— До бази.

За селом — пшениці, пшениці. Хвилююча привабність іскристої далини і невпинний строгий рух на шляху, без огнів, без гомону, без пісень. За сірим павуком доріг розпластався протитанковий рів. Швидко, з розмаху наближається ліс, як наближається тільки вночі. Машина в'юнить трав'янистими просіками, розмелює галузки сухостою, обсівається синіми ягодами роси. І раптом:

— Стій!

Дві постаті з рушницями перегородили тісну кривобоку дорогу. Іван Васильович вискакує з кабіни.

— Товариш Новиков тут?

— Тут, наш комісар.

— Машини приїжджали?

— Приїжджали, і Генадій Павлович, хоч скільки було роботи, не пустив їх у ліси — на узліссі розвантажували.

Один партизан веде Івана Васильовича в глибінь лісу. їх ще раз перепиняють, потім на стежці з'являється постать Генадія Павловича Новикова, його смагляве обличчя усіяне краплинами поту, чорний чуб крилом нависає на вперто підібрану брову.

— Чаклують полуночники? — вітається Іван Васильович.

— Чаклуємо і, здається, непогано.

— Побачимо.

— Це як сказати…

— Сумніваєшся? Бачу, хвалитися умієте.

Іван Васильович упевнено йде до того місця, де було закладено додаткову матеріальну базу. Ось і граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а вростає в землю: ось і зарість вовчого лика; ось і чарівна завіса беріз, яка зупиняє чорнолісся перед низиною. Але де ж база? Іван Васильович нахиляється, проводить рукою по траві. Навіть грудочок землі нема. За ним пильно стежать очі кількох партизанів господарського взводу.

— Місце бази не змінили?

— Такого розпорядження не було.

— Справді, начаклували, — Іван Васильович ще раз кружляє навколо невеличкої ділянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.

— На коні їду і коня шукаю, — не приховує радості Новиков. — На самій базі грибом стоїш, Іване Васильовичу.

— Ну, от бачиш, а казав — не відшукаю, — виправдовується, і короткий сміх викочується на галявину. Навздогін за ним прямують Новиков і Кошовий.

— Обласне аптекоуправління підводить нас.

— Завтра неодмінно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко розмовляв з управлінцями.

— Він теж на підпільній роботі залишається? — прошепотів Новиков, начеб хтось міг почути.

— Так.

— Багатющий досвід має людина.

— В нього на що не кинь — має досвід.

— Книги б чоловікові писати.

— І що його останнім часом, перед самою війною, зацікавило — це проблема огрівання Сибіру внутрішнім теплом самої землі «Північ більшовики гак укриють велетенськими теплицями, як наш лісостеп укрито лісами».

— Підривники повернулися з міста?

— Прибули.

На дереві спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гілки, зашаруділа листям, знову знайшла гніздо і втихомирилась.

— Толу привезли?

— Дуже мало. Сьогодні, Генадію Павловичу, не приїжджай провадити політінформацію. І так роботи в тебе хватає, поки малярія трясе нашого господарника.

— Ні, приїду. Ніч яка… Наче пісня. І на фронт тягне.

— Так і мене тягнуло. А тепер — нова робота, нові турботи Всією душею входиш у неї, і вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодості вибирають життьовий шлях.

— Пізнаю тебе, Іване Васильовичу, — коротко засміявся Новиков. — Дорога ця риса в людині. Підійшли до машини.

— Їхати по азимуту шістдесят градусів? — відділився від дерева Олексієнко.