Серед людей, які знали Вокульського, зчинився лемент, посипались плітки, інсинуації, особисті образи… А Шуман у розмові з Жецьким так оцінив цю подію:

— Про запис для вас я знаю давно. Охоцькому він подарував майже мільйон злотих, бо знайшов у ньому такого самого божевільного, як і сам… Ну, я розумію і подарунок для доньки красуні пані Ставської, — додав він, усміхаючись. — Інтригує мене тільки одне…

— Що ж. саме? — спитав Жецький, кусаючи вуса.

— Відкіля серед обдарованих узявся отой стрілочник Висоцький?

Шуман записав його ім’я та прізвище і вийшов задуманий.

Дуже занепокоївся Жецький: що сталося з Вокульським?

Навіщо він зробив заповіт і чому звертався до обдарованих, немов перед смертю? Проте незабаром сталися події, що запалили в Жецькому іскру надії і до якоїсь міри пояснили дивну поведінку Вокульського.

Насамперед Охоцький, повідомлений про заповіт, негайно повідомив з Петербурга, що даровизну приймає і хоче мати її всю готівкою на початку листопада, та ще й з процентами від Шлангбаума за жовтень.

До того ж він іще запитав листовно Жецького, чи не дасть йому старий з свого капіталу двадцять одну тисячу взамін суми, яку він, Охоцький, має одержати в день святого Яна з іпотечного банку? «Мені надзвичайно важливо, — закінчував він листа, — мати на руках весь мій капітал, тому що в листопаді я неодмінно повинен виїхати за кордон. Все це я поясню вам в особистій розмові…» «Чого це він так раптом виїжджає за кордон і навіщо збирає всі гроші?.. — питав сам себе Жецький. — Чому кінець кінцем відкладає пояснення до зустрічі?..»

Звичайно, він прийняв пропозицію Охоцького; йому здавалося, що в цьому раптовому виїзді та недомовках криється якась надія. «Хто його знає, — думав він, — чи Стах справді поїхав в Індію з своїм півмільйоном?.. Може, вони обидва з Охоцьким зійдуться в Парижі у того чудака Гейста?.. Якісь метали… повітряні кулі!.. Мабуть, їм треба, щоб до певного часу все це залишалось таємницею».

Але на цей раз його розрахунки поплутав доктор Шуман, що сказав з якогось приводу:

— Я довідувався в Парижі про того славнозвісного Гейста, бо думав, чи не до нього попрямував Вокульський.

Виявилось, що той Гейст, колись відомий хімік, остаточно з’їхав з глузду. Вся академія сміється з його вигадок.

Те, що вся академія глузувала з Гейста, дуже захитало надії Жецького. Вже хто-хто, а французька академія спроможна була оцінити як належить ті метали чи повітряні кулі… А коли мудрі академіки вирішили, що Гейст зсунувся з глузду, то що ж би Вокульський у нього робив? «Куди ж він і чого в такому разі поїхав? — думав Жецький. — Мабуть-таки, він поїхав подорожувати, бо тут йому було дуже погано… Якщо Охоцький міг залишити квартиру, де йому обридла тільки грецька граматика, то Вокульський тим більш міг виїхати з міста, де його так мучила жінка. Та й не тільки вона! Чи цькували ще кого-небудь так, як його? Але нащо він написав майже формальний заповіт та ще й натякав у ньому про смерть?..» — ніяк не міг збагнути пан Жецький.

Ці сумніви розвіяв приїзд Мрачевського. Він прибув у Варшаву несподівано і з’явився до пана Ігнаца дуже заклопотаний. Розмовляв уривчасто, а потім натякнув, що пані Ставська вагається, приймати їй даровизну Вокульського чи ні, та й самому йому здається, що тут не все гаразд.

— Та ти що — дитина? — обурився пан Ігнац. — Вокульський відписав їй чи Гелюні двадцять тисяч тому, що був прив’язаний до цієї жінки; а прив’язався тому, що в її домі знаходив спокій у найтяжчий для себе час… Ти ж знаєш, що він любив панну Ізабеллу?..

— Це я знаю, — відповів уже трохи спокійніше Мрачевський, — але знаю також, що пані Ставська не була байдужа до Вокульського…

— Ну та й що?.. Зараз Вокульський для нас усіх майже вмер, і бог його знає, чи побачимо ми його коли-небудь…

Обличчя Мрачевського прояснилось.

— Це правда, — сказав він;— це правда! Пані Ставська може прийняти подарунок від небіжчика, а мені нема чого боятись нагадувань про нього…

І Мрачевський вийшов, дуже задоволений тим, що Вокульський, можливо, вже помер. «Добре зробив Стах, — думав пан Ігнац, — що надав такої форми своєму заповітові. Він позбавив клопоту своїх, обдарованих, а надто шановну пані Гелену…»

В магазин Жецький заходив раз на кілька днів, і єдиним його заняттям, до речі безплатним, було оздоблення вітрин, що він робив звичайне в суботу вночі проти неділі. Старий дуже любив цю роботу, а Шлангбаум і сам його просив про це, потай сподіваючись, що пан Ігнац вмістить свій капітал у його конторі за невисокий процент.

Але й не часто відвідуючи магазин, пан Ігнац міг помітити, що в ньому зайшли зміни на гірше. Товари були гарні на вигляд, трохи знизилась їх ціна, але знизилась і якість; продавці нахабно поводилися з покупцями й дозволяли собі дрібні зловживання, яких не проминув своєю увагою Жецький. Нарешті два нових інкасатори розтратили понад сто карбованців.

Сказавши про це Шлангбаумові, пан Ігнац почув таку відповідь:

— Що ж нам робити? Покупцям подобаються дешеві товари, а чи вони доброякісні — то їм байдуже… А щодо розтрат, то воци трапляються скрізь. Та й де його знайти чесних людей?

Шлангбаум тільки удавав, що йому байдуже, а насправді мучився. Шуман же не проминав жодної нагоди, щоб не познущатися з нього.

— Правда ж, пане Шлангбауме, — казав доктор, — якби в країні залишились самі євреї, нам довелося б піти з торбами! Бо одна половина населення обшахровувала б нас, а друга не давалася б нам її обшахрувати…

Маючи багато вільного часу, пан Ігнац все думав та дивувався, що тепер його цікавлять питання, яким колись він не надавав ніякого значення. «Чого наш магазин занепав? — думав він. — Бо господарює в ньому Шлангбаум, а не Вокульський. А чому не господарює Вокульський?.. Та тому, що, як казав Охоцький, він задихався тут мало не з дитинства й нарешті мусив вирватись на свіже повітря…»

І він пригадував найяскравіші моменти з життя Вокульського. Коли він ще працював у Гопфера й хотів учитись, всі йому заважали. Коли він вступив в університет, від нього зажадали самопожертви. Коли повернувся додому, йому навіть не дали роботи. Коли він розбагатів, на нього посипались підозріння, а коли закохався, обожувана жінка якнайпідлішим способом зрадила його… «Треба визнати, — думав пан Ігнац, — що в таких умовах він зробив усе, що міг».

Та коли вже сталося, що Вокульський мусив виїхати за кордон, то чому ж магазин перейшов не в його, Жецького, руки, а в руки Шлангбаума?

Бо він, Жецький, ніколи не думав про те, щоб мати власний магазин. Він воював за інтереси угорців або дожидав, поки нащадки Наполеона перебудують світ. А що з того вийшло? Світ не поліпшився, рід Наполеона вичах, а власником магазину став Шлангбаум. «Страх, скільки у нас ні за що пропадає чесних людей! — думав він. — Кац пустив собі кулю в лоб, Вокульський поїхав світ за очі, Клейн бог його знає де, а Лісецький також мусив податися в чужі краї, бо для нього тут не знайшлося місця…»

Думаючи та гадаючи про все це, пан Ігнац дознавав докорів сумління, під впливом яких у нього починав складатися певний план на майбутнє: «Пристану до спілки з пані Ставською та Мрачевським, — міркував він. — Вони мають двадцять тисяч, я — двадцять п’ять, от і можна відкрити пристойний магазин хоч би й під боком у Шлангбаума…»

Цей план так захопив його, що він аж відчув себе здоровим. Правда, йому все частіше докучав біль у плечах, все частіше мучила ядуха, але він на це не зважав. «Поїду полікуюся, хоч би й за кордон, позбудуся цієї дурної ядухи та й візьмуся по-справжньому до роботи…

Хіба тільки Шлангбаумові у нас багатіти?..»

Він почував себе молодшим і бадьорішим, хоч Шуман не радив йому виходити надвір і наказував не хвилюватися.

Але сам доктор часто забував про свої поради.

Одного разу він забіг до Жецького зранку такий збуджений, що забув зав’язати галстука.

— А знаєте, пане Жецький, — закричав він, — гарну історію мені розказали про Вокульського!