— Знати його було легко. Бо це був, коротко кажучи, чоловік широкої душі.

— Саме так! — підтвердив Жецький, постукуючи по столі пальцем і дивлячись на Охоцького, як на ікону. — Але, скажіть, будь ласка, що ви розумієте під тією широтою?.. Прекрасно сказано! Але поясніть мені докладніше.

Охоцький усміхнувся.

— Бачите, — почав він, — люди з маленькою душею дбають тільки про свої справи, не сягають думкою далі сьогоднішнього дня і ненавидять усе незнане. Аби самим прожити спокійно і в достатку. А така людина, як Вокульський, піклується про інтереси тисяч, іноді дивиться на десятки років наперед, його непереборно ваблять незнані й нерозв’язні речі. І це навіть не їхня заслуга, а необхідність. Як залізо само собою тягнеться до магніту або як бджола ліпить свої щільники, так ця порода людей кидається на великі ідеї або незвичайний труд…

Тремтячи від хвилювання, Жецький потиснув йому обидві руки.

— Шуман, — мовив він, — розумний доктор Шуман каже, що Стах божевільний, польський романтик.

— Шуман дурний з своїм єврейським реалізмом, — відказав Охоцький. — Він навіть не догадується, що цивілізацію створили не обивателі, не гешефтмейстери, а саме отакі божевільні… Якби розум полягав у вмінні наживати прибутки, то люди й досі залишилися б мавпами…

— Святі слова… прекрасні слова! — повторював пан Ігнац. — Але поясніть мені, будь ласка, яким чином такий чоловік, як Вокульський, міг отак… заплутатись?..

— Прошу вас, я тільки дивуюсь, що це сталося так пізно! — відповів Охоцький, здвигаючи плечима. — Я ж знаю його життя, знаю, як він майже задихався тут з дитинства. У нього було прагнення до науки, та не було можливості його здійснити; був потяг до громадської діяльності, але до чого б він не взявся, все розвалювалось. Навіть та нещасна торговельна спілка принесла йому лише нарікання та ненависть…

— Правду кажете… Правду кажете… — повторював Жецький. — А тут ще й та панна Ізабелла…

— Вона могла його заспокоїти. Якби він мав особисте щастя, то легше помирився б з навколишнім оточенням і спрямував би енергію в тих напрямках, які у нас можливі. Але… зробив невдалий вибір…

— Що ж буде далі?

— А хто його знає?.. — тихо мовив Охоцький. — Тепер він подібний до вирваного з коренем дерева. Якщо знайде сприятливий грунт, а в Європі він може його знайти, і як має ще снагу, то порине в якусь роботу і, можливо, почне по-справжньому жити… Та коли він виснажився, що в його літа теж можливе…

Жецький приклав до губів пальця…

— Тс-с-с… Нічого не кажіть… У Стаха ще є снага… О, є! Він ще вирине нагору, ви…

Він одійшов до вікна і, спершись на підвіконня, почав хлипати.

— Я такий хворий… — говорив він, — такий розбитий… У мене, здається, порок серця. Але це минеться… минеться… Тільки чого ж він утікає… ховається… не пише?..

— Ах, як я розумію огиду змученої людини до всього, що нагадує минуле!.. — вигукнув Охоцький. — Як мені все це відомо, хоч би й з невеликого досвіду! Уявіть собі, коли я складав екзамени на атестат зрілості, мені довелося за п’ять тижнів вивчити курс латинської і грецької мов за сім класів, бо я не любив цих предметів. Ну, на екзамені я якось викрутився, але для цього мені довелося так працювати, що я перевтомився.

Відтоді я не тільки не міг дивитись на латинські та грецькі книжки, а й думати про них. Не міг дивитись на будинок гімназії, уникав товаришів, з якими готувався до екзаменів, навіть змушений був перебратися з квартири, де я сидів над книжками день і ніч. Це тривало місяців кілька, і я заспокоївся аж тоді, коли… Знаєте, що я зробив? Спалив к чорту в грубці всі латинські і грецькі підручники!.. Диміли вони та смерділи з годину, а тоді я сказав вигорнути й винести попіл на смітник і одразу видужав… Хоч, правда, ще й тепер, як побачу грецьку літеру або латинські винятки — panis, piscis, crinis[139] = у мене починає дужче битися серце. Тьху, хай тобі чорт, яка гидота!.. Отже, не дивуйтесь, пане Жецький, що Вокульський утік відціля аж у Китай. Довге пригнічення може довести людину до сказу… Хоч і таке минається…

— А сорок шість років, пане? — нагадав Жецький.

— А сильний організм? А могутній розум?.. Але я заговорився… Прощавайте!

— Що, може, ви виїжджаєте?

— Ага, в Петербург, — відповів Охоцький. — Мені треба довести до кінця виконання заповіту пані Заславської, бо вдячна рідня хоче зробити його незаконним. Просиджу там, мабуть, чи не до кінця жовтня.

— Як тільки матиму якусь звістку від Стаха, негайно напишу вам. Тільки пришліть мені свою адресу.

— Я теж дам вам знати, коли що-небудь почую… Хоча навряд… До побачення!..

— Швидше повертайтеся!

Розмова з Охоцьким підбадьорила пана Ігнаца. Старий наче набрався сили, поговоривши з чоловіком, який не тільки розумів його любимого Стаха, а багатьма рисами й нагадував його.

— І він був такий самий, — думав Жецький. — Енергійний, розумний, а крім того, завжди сповнений ідеальних поривань…»

Можна сказати, що з того дня почалося одужання пана Ігнаца. Він залишив ліжко, змінив халат на сюртук, бував у магазині й навіть частенько виходив на вулицю. Шуман захоплювався своїм методом лікування, завдяки якому серцева хвороба у пана Ігнаца перестала прогресувати.

— Що буде далі, невідомо, — казав він Шлангбаумові, — але факт, що вже кілька днів, як старому легше. У нього поліпшився апетит і сон, а головне — зникла апатія. З Вокульським було те саме.

А насправді Жецького підтримувала надія, що він рано чи пізно одержить від Вокульського листа. «Може, він уже в Індії, — думав старий, — значить, наприкінці вересня повинна надійти звістка… Звичайно, в таких випадках можлива затримка, але в жовтні — обов’язково!..

Саме в ці строки про Вокульського справді з’явились чутки, але дивні.

Наприкінці вересня пана Жецького відвідав Шуман і, сміючись, сказав:

— Ви тільки подумайте, скільки людей цікавиться тим божевільним. Орендатор з Заславка казав Шлангбаумові, що фурман покійної Заславської недавно бачив Вокульського недалеко біля її маєтку в лісі. Описував навіть, як той був одягнений та яким конем їхав…

— Може бути… — охоче погодився пан Ігнац.

— Авжеж! Де Крим, а де Рим; де Індія, а де Заславек!.. — заперечив доктор. — Тим більше, що майже одночасно другий єврей, який торгує вугіллям, бачив Вокульського в Домброві. Навіть більше, він нібито дізнався, що Вокульський купив у одного п’янички шахтаря дві динамітні шашки… Ну, я думаю, що в таку дурницю вже й ви не повірите?..

— Але що б же це означало?..

— Нічого. Мабуть, Шлангбаум оголосив жидкам, що видасть нагороду за відомості про Вокульського, — от тепер кожен і бачить Вокульського мало не в мишачій норі.

А святий карбованець творить ясновидців, — закінчив доктор, глузливо сміючись.

Жецький мусив визнати, що ці чутки не мають ніяких підстав, а пояснення Шумана логічні і правдоподібні.

Проте він ще більше став непокоїтись за Стаха.

Цей неспокій незабаром перетворився просто в тривогу, і ось чого. Першого жовтня один з нотаріусів викликав до себе Жецького й показав йому акт, підписаний Вокульським перед виїздом в Москву.

Це був формальний заповіт, в якому Вокульський розподілив свої гроші, що зосталися в Варшаві, — сімдесят тисяч в банку і сто двадцять тисяч у Шлангбаума.

Для сторонніх людей цей заповіт був свідченням несамовитості Вокульського. Але Жецький вважав його цілком логічним: в ньому було відписано цілих сто сорок тисяч Охоцькому, двадцять п’ять тисяч Жецькому і двадцять тисяч Геленці Ставській. Решту п’ять тисяч він поділив між колишніми службовцями свого магазину та деякими знайомими йому бідними людьми. З цієї суми одержали по п’ятсот карбованців: Венгелек — заславський столяр, Висоцький — варшавський фурман і другий Висоцький, його брат, — стрілочник із Скерневиць.

Зворушливими словами Вокульський просив обдарованих прийняти ці гроші як від померлого, а нотаріуса зобов’язав не оголошувати заповіту до першого жовтня.