Крилатий облишив роздуми, повернувся до перерваної розмови.

– Значить, за два роки жодного листа? – запитав він.

– Жодного.

– А ви не намагалися його розшукувати?

– В Сибіру багато будівництв. Де його знайдеш?

– Я вам допоможу, – закрив свій блокнот Крилатий.

ОБМОВКА ВІТКОВСЬКОГО

Мати Чилікіна мала рацію. Сибір – великий край, і будівництво там розгорталося широко. П'ядь за п'яддю відвойовували люди у тайги її неосяжні землі, споруджуючи електростанції та греблі, прокладаючи через глухі нетрі шосейні дороги й залізниці, будуючи нові заводи, селища, міста. Знайти сина, не маючи його точної адреси, Марії Сергіївні було дуже важко, майже неможливо. Адже всіх сибірських новобудов вона не могла знати.

Не знав їх, звичайно, й Крилатий. Мав надію, що, можливо, Вітковському пощастило налагодити переписку з своїм другом чи хоча б встановити, де він. Але Вітковський у визначений день не приїхав, а відтягувати побачення з Чилікіним Крилатий не міг. Тому старшому слідчому довелося звернутися по допомогу до працівників розшуку Російської Федерації.

Чекаючи цих повідомлень та прибуття з Май-копа Вітковського, Крилатий ще раз з'їздив до Євпаторії, опитав майже всіх мешканців будинку № 82 по Роздольній вулиці, відвідав сестру двірнички фізкультурного технікуму. На жаль, її племінника не застав: той завербувався на шахти і виїхав до Кузбасу.

Пройшло вже понад місяць з дня відновлення розслідування євпаторійської справи № 3-172 (г), а блакитно-сіра папка з білими шнурками за цей час не побільшала. І це засмучувало Крилатого. Добре знаючи пунктуальність прокурора області, він з години на годину чекав, що той викличе його і попросить дати докладний звіт про хід повторного слідства. А Крилатий поки що не мав потрібних фактів і в душі побоювався цієї зустрічі.

Та вона все ж відбулася. Правда, не у великому прокурорському кабінеті, а в Піонерському скверику.

Якось вранці Крилатий сидів на своїй улюбленій лавці під розлогим каштаном і проглядав свіжі газети.

Біля нього зупинився його шеф, який ішов на роботу.

Прокурор області був у світлому просторому костюмі, солом'яному капелюсі, як завжди акуратно поголений, напрасований.

– Що цікавого, Сергію Дмитровичу, на міжнародній арені? – запитав він по-дружньому, подаючи Крилатому руку.

– Подій чимало, тільки встигай за всім стежити, – склавши газету, піднявся Крилатий з лавки.

Не поспішаючи, вони попрямували до виходу із скверика. На кущах бузку маленькими перлинами іскрилася ранкова роса. Крилатий розповідав прокурору, який ще не встиг прочитати свіжі газети, про міжнародні новини. Той жваво запитував, із знанням справи коментував окремі події.

Біля пам'ятника танкістам прокурор несподівано сказав:

– А тепер, Сергію Дмитровичу, доповідайте про справу, яку я вам доручив. Що вже зроблено?

Не поспішаючи, Крилатий коротко, стислими фразами змалював хід слідства, виклав своє припущення щодо смерті Ключини, розповів, як вестиме далі слідство. Прокурор слухав мовчки, низько схиливши голову і злегка примруживши праве око.

– А взагалі хвалитися нічим, – скромно закінчив свій звіт Крилатий, приготувавшись в душі до серйозного розносу.

Густі брови прокурора заворушилися, що означало його найбільше розчарування.

– Справді, успіхи невеликі!

Крилатий не виправдувався. Він взагалі не мав звички вигороджувати себе, вважаючи, що замазувати свої промахи може лише безпринципна, безвільна людина. А до таких людей Крилатий себе не зараховував.

Проте явних недоглядів чи серйозних помилок в розслідуванні євпаторійської справи прокурор області поки що не бачив. Може, через те він лише нагадав Крилатому:

– Тільки не забувайте, що я вам казав раніше про чуйність. Адже ви маєте справу з молоддю, з комсомольцями. Дивіться, будьте обачні в своїх висновках. Допуститися помилки набагато легше, ніж потім її виправити.

– Я це розумію…

– Дійте наполегливіше. Москва чекає відповіді.

Крилатий знову цілий день перечитував протоколи, складені слідчим Туляковою, вдумуючись в кожне формулювання, співставляючи старі факти з новими. Адже він мусив знайти й виправити її помилку, напевне сказати, чи не відноситься справа із смертю Івана Ключини до завуальованих вбивств. Повертаючись з роботи, пін вдруге послав у Майкоп виклик свідкові Вітковському.

Той приїхав до Сімферополя теплого суботнього вечора, коли Крилатий не чекав на нього. Збираючись провести вихідний день на озері Базар-Чалга, найкращому в Альмінській долині, Крилатий вирішив зайти в гастроном, щоб дещо купити. Виходячи з кабінету, він ледве не зіткнувся в дверях з високим сірооким хлопцем. Це й був Володимир Вітковський Довелося відкласти поїздку на мальовниче озеро.

Вечір і весь наступний день слідчий і свідок вели бесіду у суворо-тихому приміщенні прокуратури. Крім них, тут не було нікого.

Крилатий, розслабивши вузол галстука і розстебнувши комір сорочки, чітким каліграфічним почерком записував у бланк протоколу свідчення, поволі ставив Вітковському нові запитання. Той зовні тримався спокійно і невимушено, хоч це вдавалося йому нелегко. Крилатий відчував внутрішню настороженість свідка і не міг зрозуміти, чого побоювався майкопський викладач фізкультури, колишній друг Ключини й Чилікіна. Повної відвертості домогтися не пощастило, незважаючи на те, що Крилатий весь час поводився дуже просто.

«Щось не виходить у нас відвертої розмови, ні…» – подумав старший слідчий.

Після короткої перерви вони зустрілися знову. І Вітковський відповідав на питання так само скупо, уникаючи подробиць, говорив все те, що й на допиті у Тулякової. Де зараз Чилікін, він не знав, хоч і намагався налагодити листування. Того, що був з ним у спецбудинку і разом звідти тікав, не приховував. Не запере чував також своєї ролі ініціатора при вступі до технікуму. Так, він загітував на це Ключину й Чилікіна. Про підроблений атестат чув уперше. Чилікін здавав документи, коли ні його, ні Ключини в Євпаторії не було. Племінника двірнички він не знав. Чув від Чилікіна, що той сидів у тюрмі за якісь афери. Можливо, той хлопець і підробив атестат.

Поступово спадала денна спека. Вікна в кабінеті слідчого спалахнули рожевим полум'ям вечірньої зорі. Втомився давати свідчення Вітковський, втомився вести протокол Крилатий. Час було закінчувати допит, який нічого суттєвого для розслідування не дав.

Причина смерті Ключини залишалась нерозкритою.

Тоді Крилатий вирішив свій здогад з цього приводу висловити вголос. Зав'язуючи шнурки блакитно-сірої папки, він скоса глянув на Вітковського і глухо промовив:

– А знаєте, Вітковський, все ж Ключина не сам забився, його вдарили у скроню.

– Я не бив, – злякано стрепенувся Вітковський і зразу осікся… – Я…

– Що ви? – пильно глянув на нього Крилатий.

Вітковський поклав ногу на ногу і роздратовано сказав:

– Я вже говорив вам і повторюю знову: Ключина вдарився сам, у сінях. На стіні навіть вм'ятина зосталася.

– Ви ж не бачили, як він падав, – зауважив Крилатий, – а стверджуєте.

– Так, це правда. Але я бачив, коли він, увійшов в кімнату, тримаючись за голову.

– І що, скаржився на біль?

– Так, сказав, що вдарився об стіну.

– Але ж раніше ви цього не говорили. Вітковський знизав плечима:

– Можливо… Хіба все втримаєш в пам'яті?

– Більше нічого ви не забули?

– Ні, розповів усе.

Крилатий, ховаючи в сейф папку, глянув на Вітковського і з ноткою образи в голосі сказав:

– Шкода… А я думав, що ви як комсомолець допоможете мені краще розібратися, що й до чого. В цій справі багато неясного, недомовленого. Ви знаєте, що мати Ключини не вірить вашим свідченням про смерть її сина? Вона не згодна з висновком слідчого Тулякової. От і доводиться вести повторне слідство. Звичайно, ми докопаємось до істини. Але навіщо ця гра в піжмурки, коли можна обійтися без неї.

Вітковського, видно, вразили слова Крилатого. Він відкинув із спітнілого чола пасмо русявого волосся і вже зовсім іншим, ворожим тоном відказав: