Йшов додому і думав гірку думу, що тепер на заводі всі будуть тикати на нього пальцями, дражнитимуть гультяєм, а хлопці з бригади взагалі одвернуться. Навіщо їм потрібен п'яничка?

Проте нічого цього не сталося. Наче й не було тієї розмови в директорському кабінеті. Члени бригади, як і раніше, привітно розмовляли з ним, майстер Червонцев охоче розкривав йому секрети слюсарної справи, а голова робіткому, зустрічаючись з ним, привітно вітався, тиснучи руку. Тільки один бригадир дивився суворо, допитливо: йому доручили перевіряти, як витрачатиме Дімка зароблені гроші.

Йшов час. Але Дімка не забув неприємного випадку з першою зарплатою. Вулиця, яка раніше так манила до себе, втратила для нього всякий інтерес. Правда, час від часу за вікном розлягався знайомий пронизливий свист. Тільки Дімка не відгукувався на нього. Вечорами почав ходити в школу робітничої молоді, відвідував гурток баяністів, захопився спортом. Його дедалі більше вабило нове життя з усією його принадою і гіркотою. Йому подобалось бути робітником. І от, коли все у Дімки наче вирівнялось, стало на своє місце, його боляче вразили в саме серце. Якось, несучи ящик з готовими деталями, Дімка зупинився перепочити біля цехової конторки. Була обідня перерва, верстати не гули, і все, що говорили за фанерною перегородкою, він добре чув.

По голосах – один тихий, спокійний, другий нетерплячий і низький – Дімка впізнав, що розмовляли майстер участка Червонцев і комсорг Альошка Бунін.

– Пора вже, здається, Олексію, Чилікіна до комсомолу приймати. Хлопець показав себе добре, – сказав Червонцев.

– Але ж він неповнолітній злочинець, – заперечив Бунін.

– Був таким, – поправив його Червонцев. – А зараз він член нашої заводської сім'ї, передовик.

Що відповів комсорг, Дімка не чув. Він нехотя підняв з підлоги ящик з деталями, який раптом став дуже важким. Похнюпившись, пішов до виходу. Гірко міркував: «Так ось ти хто, Дімка Чилікін – неповнолітній злочинець! А таким, звичайно, не місце в комсомолі…»

РОЗМОВА З МАТІР'Ю

Крилатий, заклавши за спину руки, стояв перед комодом і розглядав на стіні портрет Чи-лікіна. З простенької, випиляної лобзиком рамки на нього дивився юнак у військовій формі з темними жвавими очима і густою чуприною. Обличчя Чилікіна сподобалось Крилатому: вольове, розумне, навіть красиве, якщо не брати до уваги трохи завелике міцне підборіддя. Значить, от яким був один з друзів Івана Ключини! Він зовсім не схожий на злочинця. Але з свого досвіду старший слідчий знав, що зовнішність часто буває обманлива.

Вивчати риси Чилікіна, сфотографованого більше двох років тому, Крилатий почав з двох причин. По-перше, його дуже цікавило, який на вигляд свідок номер один, щоб мати уяву про його характер, по-друге, у нього було кілька хвилин вільного часу, поки мати Чилікіна переодягалася з дороги. Вона тільки-но повернулась з Судака, де проводила відпустку в одному з приморських будинків відпочинку по профспілковій путівці.

Від погляду Крилатого не сховався страх, що промайнув на обличчі Чилікіної, коли він відрекомендувався їй як слідчий обласної прокуратури.

Чому вона так стривожилась? Адже без причин, як кажуть, пожару не буває. Значить, їй щось відомо про сина. Ще до свого візиту Крилатий зробив деякі додатки до складеного ним раніше плану повторного слідства справи № 3-172 (г). Хотів того Крилатий чи ні, життя вносило свої поправки і корективи в його роботу, наслідками якої він не міг похвалитись. Більше того, слідство явно затягувалось. Таким важким не було жодне з них. Просто якась напасть та й годі.

От і виклик в Сімферополь Ганни Загатченко, атестат зрілості якої опинився у Чилікіна, теж не допоміг Він майже нічого не дав Крилатому, окрім клопоту, зв'язаного з влаштуванням Загатченко в готель і відправкою її додому. Як потрапив атестат до Чилікіна. вона не знала. З Чилікіним особисто не була знайомою, бо навчалася тоді на останньому курсі і його майже не пам'ятала. Ключину знала трохи більше, але не настільки, щоб її свідчення помітно зрушили слідство. Разом з Ключиною вона входила в склад збірних команд технікуму і міста з легкої атлетики, бачилась з ним під час змагань. Ключина був дуже сильним бігуном. Казали, що у військовому окрузі, де він служив, не було кращого стайєра. На біговій доріжці мало кому вдавалося «дістати» його. Але одного разу, як він розповів Загатченко, його переміг на дивізійних змаганнях молодий солдат з сусідньої роти – Дмитро Чилікін. В тому ж полку служив і Володимир Вітковський, якого разом з Ключиною призвав Керченський військкомат.

Це він загітував Ключину й Чилікіна вступити до Євпаторійського технікуму фізичної культури.

От і всі свідчення Ганни Загатченко. З них Крилатий зважив на те, що дружба Ключини, Вітковського й Чилікіна зародилася ще до навчання в технікумі. Але цей факт не був тією ниткою, яку вперто шукав і не міг знайти Крилатий.

Роздуми старшого слідчого обірвала поява матері Чилікіна.

На ній було по-домашньому скромне вбрання – біла батистова блуза, спідниця вільного крою.

– Може, вип'єте склянку чаю? – просто запропонувала вона Крилатому. – Подала б сніданок, але ще не встигла зварити. Вибачайте. А чай я приготую швидко, з вишневим варенням.

Крилатий ввічливо відмовився, знову вловивши в голосі і в рухах Чилікіної приховане хвилювання. Його прихід стурбував її. В чому ж причина?

– Я не заберу у вас багато часу, – сівши до столу, почав розмову Крилатий. – Скажіть, Маріє Сергіївно, за що ваш син потрапив до спец-будинку?

У великих виразистих очах Чилікіної, що відверто дивилися на нього, майнула тривога.

– Він знову щось накоїв?

– Поки що цього стверджувати не можу, і вам не варто передчасно хвилюватися.

– Коли б це так, – важко зітхнула Чилікіна. – Якби ви знали, скільки мені довелося пережити за Діму… От і посивіла передчасно, бабусею стала. А мені всього сорок років.

Похиливши кучеряву голову Крилатий з щирим співчуттям слухав невеселу розповідь Чилікіної про сина.

Вона не приховала нічого: розповіла про дружбу Діми з Павкою Горіним, про викрадені картки, вуличні витівки в Сімферополі, про скарги сусідів та вчителів, про виклики в кімнату для неповнолітніх порушників, про Дімчину втечу із спецбудинку, його перебування в колонії та першу зарплату.

Говорила Марія Сергіївна стримано, навіть скупо.

Але ця скупість в словах пояснювалась не тим, що Чилікіна хотіла дещо приховати. Ні, вона сама багато чого не знала про сина, який з дитинства був дуже скритним. Та все-таки жінка сказала Крилатому чимало важливого. Тепер йому стало відомо, хто був найближчим другом Івана Ключини.

– На заводі до нього ставились дуже добре, допомогли стати на ноги, – після невеликої паузи знову заговорила Чилікіна. – Він одержав п'ятий розряд, почав добре заробляти, закінчив вісім класів вечірньої школи. Коли його призвали в армію, моє серце зовсім заспокоїлось. Служив він старанно і повернувся додому з грамотою. Ще трохи попрацював на заводі і поїхав в Євпаторію вступати до технікуму. Захотів стати викладачем фізкультури. Я не відраювала, хоч і знала, що у нього покликання зовсім інше. Не закінчивши й першого курсу, він раптом надумав їхати до Сибіру. Перед від'їздом забіг додому хвилин на п'ятнадцять, забрав свої речі, попрощався зі мною, з сестричками.

– Де він зараз? – раптово запитав Крилатий.

– В тому й біда, що не знаю…

– Хіба не писав вам?

– Жодного рядка не прислав… – тихо мовила Чилікіна, на обличчі якої таїлися і сум, і образа, і жалість. – Це йому не вперше грати зі мною в мовчанку. Коли був у спецбудинку, а потім служив в армії, теж нічого не писав, не відповідав на жоден мій лист. Мовляв, повернуся, тоді все й розповім. А приїде – слова з нього не витягнеш. Ви, діти, не розумієте, як важко переживати матерям вашу мовчанку. Забуваєте про нас, коли вилітаєте з рідного гнізда. А нам від цього дуже боляче…

Слухаючи Чилікіну, Крилатий згадав і свою матір, сиву, з добрим зморшкуватим обличчям клопітливу жінку, яка жила в селі під Костромою. Вона теж у своїх листах часто дорікала, що він забув про неї, хоч Крилатий майже щомісяця посилав їй звістку. Але його скупі, на сторінку-півтори, «життєписання», видно, не задовольняли матір. Їй хотілося через день, а то й щодня одержувати від. нього докладні повідомлення, чи здоровий він сьогодні, що снідав і обідав, чи не муляють нові черевики, скільки він випалив за день цигарок, як і з ким провів вихідний день. Мабуть, всі матері до кінця життя турбуються про своїх синів і дочок, як про малих дітей… ^{© http://kompas.co.ua}