Навіщо зловживати його довір'ям?

Вийти із скрутного становища Дімці допоміг зовсім несподіваний випадок. Якось, ідучи по місту, побачив натовп людей, а в центрі заплаканого малюка. Він розтирав брудними кулачками сльози і не міг відповісти, де його дім. Хлопчик або загубився десь у магазині, відставши од матері, або сам непомітно пішов з дому і заблудився.

– Треба його відвести в дитячу кімнату, – порадив якийсь громадянин, – та немає часу. Поспішаю на нараду.

– І де та міліція? – обізвалась городянка в солом'яному капелюшку, що стояла поруч з ним. – Коли треба, то її і вдень із свічкою не знайдеш.

– Я його відведу, – обізвався Дімка, пробираючись до хлопчика крізь натовп. Він знав, де міститься дитяча кімната, в ній не раз доводилось бути й самому.

– Відведи його, відведи, – підбадьорив Дімку чоловік, – не можна, щоб дитина залишалася на вулиці…

– Пішли, – взяв юнак за руку хлопчика і вивів його з натовпу. Той, довірливо пригортаючись до Дімки, задріботів поряд по тротуару.

Інспектором дитячої кімнати працював той же добродушний старший лейтенант з чорними вусиками, який добре знав Дімку. Він похвалив колишнього колоніста за виявлену чуйність до хлопчика і навіть запропонував Дімці стати позаштатним помічником. Від такої честі Дімка стримано відмовився і, користуючись випадком, виклав старшому лейтенантові те, що накипіло на серці.

– Ви краще допомогли б мені влаштуватись на роботу. А то вже он скільки виходив по різних відділах кадрів…

– Що, ніде не приймають? Є ще в нас перестраховщики, це вірно, – поспівчував йому інспектор. – Але ти не падай духом, все зробим! Треба було зразу прийти до нас. Хто ти за фахом?

– Слюсар.

– По якому розряду працюєш?

– По четвертому.

– Слюсарі скрізь потрібні, влаштуємо відразу.

Старший лейтенант комусь подзвонив, назвав Дімчине прізвище.

– Ну, от і домовились! – сказав, повісивши трубку. – Підеш на завод «Крымметровес».

Дімці було байдуже, де працювати.

– А які там заробітки? На штани та черевики зарплати вистачить?

– Ти про одяг? – старший лейтенант уважно оглянув Дімку з ніг до голови. – Допоможуть тобі, не турбуйся. Директор там людина чуйна, депутат міськради, і голова завкому теж. Я поговорю з ними. Влаштуємо це питання.

Зустріли Дімку на заводі добре. Призначили до майстра передового участка Червонцева, який добре знав Дімчиного батька. Виявилось, ще до війни вони разом працювали в паровозному депо станції Сімферополь, а на фронті були в одному стрілковому батальйоні.

– Ми з тобою, хлопче, тепер наче помазаники, – з ледве вловимим сумом мовив Червонцев. – Ти батька на війні втратив, а я сина. Тож давай триматись один одного. Так буде легше, згоден? А тепер ходімо, я тебе познайомлю з хлопцями. З ними в комсомольсько-молодіжній бригаді будеш працювати.

Слюсарі зустріли Дімку просто чудово. Дали йому найкращий інструмент, допомогли обладнати робоче місце, а потім повели в заводську їдальню і вгостили смачним обідом з чотирьох страв. Всі трималися з ним, як з рівним, хоч він був молодшим від них. Ніхто ні разу не згадав про його минуле. Тільки коли після зміни всі разом ішли додому, бригадир, низенький кремезний чоловік із світлим неслухняним чубом, сказав Дімці:

– Ми народ лагідний, з нами жити можна. Тільки дивись не підводь! Наша бригада на першому місці по плану і дисципліні.

– У мене буде залізно, – пообіцяв Дімка.

– Значить, домовились, – зостався задоволеним його відповіддю бригадир. І, прощаючись біля трамвайної зупинки, раптом згадав: – От, мало не забув! Завтра ми на другу зміну виходимо, то ти вранці будеш вільний. Голова робіткому просив зайти до нього. Підеш з ним купувати обновку. Вирішили за рахунок заводу тебе повністю обмундирувати. Так-то, брате.

Другого дня Дімка повернувся з заводу додому в новому костюмі, нарядній кепці, в хромових черевиках на рипах.

Справжній модник!

Після роботи він навмисне забіг на хвилинку в заводську душову переодягнутися, щоб здивувати всіх удома своїм шикарним вбранням.

Сестричка Люба, угледівши його на порозі, від здивування протерла очі:

– Ох і нарядний же ти, просто на диво!

А мати, непомітно змахнувши кінцем хустини набіглу сльозу, сказала:

– Старайся, сину. Бачиш, як до тебе на заводі ставляться. Цінуй це, будь сумлінним в усьому.

– Сам знаю, не маленький, – з ноткою незалежності промовив Дімка. Увечері він кілька разів непомітно для всіх підходив до шафи і з усіх боків уважно роздивлявся себе у великому дзеркалі. Ех, побачили б його зараз майор Буров, вихователь-волжанин або Сенька Патефончик. Гарну обновку придбав йому робітком!..

За добро Дімка вмів платити добром. Працював він на заводі не як-небудь, аби збути з рук наряд, а дуже старанно. Що б йому не доручив бригадир – чи свердлити дірки в кулачках, чи зачищати шестерні, чи полірувати деталі для каменерізних машин, він всяку роботу виконував з душею і, головне, швидко. В ньому відчувались природжений хист, любов до металу.

Майстер участка Червонцев, який завжди відзначався добротою і прихильністю до людей, уважно і навіть якось ревниво стежив за кожним Дімчиним кроком, непомітно підправляв його Втративши єдиного сина, він переніс на нього всю свою батьківську любов.

– Добре, Дімо! – частенько говорив він хлопцю. – Якщо вже бути металістом, то найпершим! Дивись – підростеш, зміцнієш і мене на участку заміниш. Скоро, друже, і мені у відставку подавати треба. На пенсію піду.

– Що ви, дядю Кузьма? Без вас завод ніяк не обійдеться.

– Незамінимих людей немає, то ти старайся.

– Та я стараюсь…

І зовсім несподівано Чилікін зірвався. Раптом він надумав похизуватися перед колишніми друзями по вулиці своєю самостійністю, незалежністю робочої людини. Одержавши першу зарплату, зібрав дворових хлопчаків, які ще не встигли в пір'я вбитися, повів їх до ресторану, де прогуляв всі гроші, і на останні карбованці примчав на таксі додому. Що було далі, не пам'ятав, бо його в непритомному стані передав сусід по квартирі на руки матері.

На заводі дізнались про це.

Коли Дімка прийшов у цех, його, правда, ніхто не лаяв.

Хлопці вперто мовчали, наче не помічали його. Ні разу не підійшов до нього і майстер участка Червонцев. Лише перед кінцем зміни він сказав:

– Після роботи зайдеш до директора.

– Навіщо я йому? – здивувався Дімка.

– Там дізнаєшся, – похмуро відповів майстер.

Дімка почав міркувати, чим він проштрафився в цеху, але нічого пригадати не міг. Браку у нього не було, норму щодня перевиконував, інструменти й матеріали беріг. Про пиятику в ресторані він навіть не згадав, вважаючи це особистою справою. І, не почуваючи ніякої провини, він після гудка спокійно попростував в адміністративний корпус.

У прийомній не було нікого. Дімка рішуче відчинив двері і завмер на порозі. В кабінеті директора на нього чекали секретар партбюро, голова завкому, начальник участка Червонцев, бригадир, комсорг цеху і сам директор заводу, рухливий, худорлявий чоловік з сивою гривою волосся, блідим, вилицюватим обличчям і глибоко запалими, чорними, дуже проникливими очима.

Всі вичікувально дивилися на Дімку.

– Проходь, гуляко, сідай, – запросив його жестом директор, відсовуючи вбік ділові папери, які лежали перед ним.

Дімка присів на край стільця і лише тепер зрозумів, навіщо його сюди покликали. Неприємний дрож пробіг по спині, руки миттю спітніли. «Пропав, вилають, як останнього…» – подумав він. І в душі стало якось холодно й порожньо.

Розмова з Дімкою була відвертою і короткою. Хоч ніхто на нього не кричав, не ображав, ніякої кари не вимагав, але з виступів юнак зрозумів: якщо йому довіряють люди, поважають, то хай цінує це. Недавно Дімці те ж саме говорила мати. Дійсно, як усе по-дурному вийшло… Краще б ці гроші Сеньці Патефончику вислав або матері віддав.

Вийшов він з кабінету директора червоний, із скуйовдженим волоссям, наче його тягали за чуба. Ховаючи очі, вибіг через прохідну на вулицю.