– Більше він не зустрічався з Кірою? – спитала Наталя.

– На це запитання я не хотів би відповідати, – сказав Бадюк. – Але моє мовчання може бути витлумачене як завгодно… Кіра приїжджала в Сосновське. Зупинялась у своєї двоюрідної сестри Тамари Нетреби.

– Нетреби? – перепитала Наталя.

– Ви повинні її знати, це дружина Ярослава Нетреби. Ярослав, по-моєму, теж був не байдужий до Кіри, і я навіть підозрюю, що він одружився з її сестрою тільки тому, що та схожа на Кіру.

– Коли Назаренко востаннє була в Сосновському? – спитала Наталя.

– Не пам’ятаю.

– Ігоре Семеновичу, мені це важливо знати! Вважайте, що це запитання не жінки, а слідчого. Даю вам слово, хоч би що сталося потім – Савицький не дізнається про нашу розмову.

– Кіра приїжджала недавно, – трохи помовчавши, відповів Бадюк.

– Коли?

– Місяців півтора тому. Була тут кілька днів. Зустрічалася вона з Савицьким чи ні – не знаю. Коли раніше приїжджала – зустрічалася…

Лежнєв уже повернувся в готель, прийняв душ і випив кефір, коли задеренчав телефон, в трубці озвався голос Супрун.

– Василю Тимофійовичу?

– Добрий вечір, Наталю Сергіївно.

– Василю Тимофійовичу, мені треба з вами зустрітися.

– Не дуже підходящий час для зустрічі, пів на дванадцяту, – сказав Лежнєв, – та коли це важливо…

– Дуже, – перебила його Наталя. – Прошу, приїжджайте до мене…

– А чи не потривожимо ми ваших батьків? Ви, здається, живете з ними?

– З мамою. Вона спить. Ми не заважатимемо їй. Прошу вас, приїжджайте.

Спитавши адресу, Лежнєв пообіцяв приїхати.

Двері йому відчинила Наталя. Лежнєв вивчаюче подивився на неї. Трималася вона спокійно, мабуть, аж надто спокійно.

– Мама спить у їдальні, – пошепки сказала Наталя. – Я б запросила вас до своєї кімнати, але треба проходити через їдальню. Ходімо на кухню. Ви вже пробачте.

– Пробачаю, – якомога приязніше всміхнувся Лежнєв.

Він гадав, що знає, про що розповідатиме Наталя, і думав тільки, як би заспокоїти її. Та почув більше, ніж чекав. Особливо зацікавила його згадка про Кіру Назаренко.

– Ось що, Наталю Сергіївно, – подумавши, мовив Лежнєв, – усе треба старанно перевірити. Я це зроблю особисто. Розумію ваш стан – Савицький вам не сторонній. Але саме тому я прошу вас: постарайтеся поводитись так, наче нічого не сталося. Зумієте?

– Не знаю, – призналася Наталя. – Спробую.

– Ну, я піду, – сказав Лежнєв. – Завтра буде нелегкий день: розмовлятимемо з Анісімовою – чекісти здобули цікавий матеріал.

– Я проведу вас, – захапалася Наталя.

– Тільки до дверей.

Біля дверей Лежнєв затримався і якось дуже пильно подивився на Наталю.

– Ви вірите мені, Наталю Сергіївно? – несподівано спитав він.

– Авжеж.

– Так от: все буде гаразд. Через тиждень, максимум через вісім-десять днів, усе стане на свої місця. Але ці дні треба триматися. Розумієте?

– Розумію.

Наталя зачинила двері і якусь хвилину постояла в коридорі, спершу прислухаючись до кроків, що даленіли внизу, потім до своїх думок. Вони вже не гупали в скроні, – ніби стомившись, заспокоювались, відступали.

– Все буде гаразд, – мимоволі вголос повторила вона лежнєвську фразу і недовірливо всміхнулася.

– Наталю, – покликала з кімнати Ірина Дмитрівна, – хто це приходив?

Наталя ввійшла до їдальні. Над диваном горів нічник. Ірина Дмитрівна, кутаючись у халат, стояла біля кахляної груби.

– Ти не спиш? – здивувалася Наталя.

– Хто це був? – знову спитала Ірина Дмитрівна.

– Вибач, ми розбудили тебе, – Наталя підійшла до неї. торкнулася її плеча.

– Наталко, хто до тебе приходив? – В Ірини Дмитрівни тремтіли куточки уст.

– Мамо, що з тобою? – злякалася Наталя. – До мене приходив у справі мій начальник. Я тобі розповідала про нього. Слідчий в особливо важливих справах Лежнєв Василь Тимофійович. Дуже серйозна і гарна людина. А хіба що?

– Нічого, – мовила Ірина Дмитрівна, одводячи руку доньки. – Мабуть, спросоння здалося.

– Що тобі здалося?

– Голос… Дуже знайомий голос.

– Тобі справді здалося, – всміхнулася Наталя. – Василь Тимофійович москвич. У Сосновське приїхав два тижні тому. Де ти могла його чути?

– Це правда, – сказала Ірина Дмитрівна. – Лягай спати.

– А ти?

– Я теж ляжу.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Ірина Дмитрівна потушила світло, лягла. Та сон не брав. Вона й не пробувала заснути, знаючи, що це їй не вдасться.

Як мало, виявляється, треба, щоб розбудити спогади, які колись день і ніч переслідували її. Як далеко відійшло те повне відчаю і ненависті літо сорок третього. Одне тільки літо і роки споминів про нього. Спомини приходили, як навождення, день за днем, місяць за місяцем. Спершу вони мучили Ірину Дмитрівну, примушуючи заново пережито те, що, здавалося, не можна пережити й один раз. Потім вона звикла до них, як звикають до тривалої хвороби. Минали роки, і спогади тьмяніли, втрачали свою гостроту. Найдовше вони живили надію. Дуже слабеньку, майже нездійсненну…

Вона потрапила на фронт у березні сорок третього, склавши достроково екзамени за четвертий курс медичного інституту. Їй минав двадцять другий рік, але Ірині не давали й вісімнадцяти. В армійському госпіталі її однокурсники були асистентами на операціях, давали наркоз, робили переливання крові, а її навіть не пускали в операційну – «тут не дитячий сад». Вона образилась і попросилася в медсанроту стрілецької дивізії. Дивізія стояла на передовій у районі ріки Псьол, південніше Обояні. Точилися бої місцевого значення: артнальоти, бомбування, перестрілки… Та в медсанроті роботи вистачало. А незабаром стався безглуздий випадок, яких загалом немало на війні: шофер санітарки збився з дороги і повернув не в той бік – ніч була темна, сльотава. Машину зупинили люди. Ірина Дмитрівна прийшла до тями після того, як її витягли з кабіни, відібрали пістолет і хтось здивовано сказав по-німецьки: «Дас іст вайб»[7]. Німецьку мову вона знала непогано.

Її вели через вибої, груддя, яри, підштовхуючи в спину прикладом. Допитував неголений жовчний офіцер. Він ударив Ірину навідліг кісточками довгих пальців з брудними нігтями. Доти її ніколи не били, і той удар вона запам'ятала на все життя. Потім били не раз і по обличчю, і по ребрах, і по голові в штабах, комендатурах, таборах. Били кулаками, прикладами, нагаями. Вона сперечалася, обурювалась. І її знову били. Били для порядку. А ще для того, щоб прищепити поштивість до тисячолітнього рейху, німецької армії, адміністрації табору, командування СС. Поштивість їй не прищепили – навчили тримати язика за зубами і ненавидіти.

Одного разу в жіноче відділення табору приїхав майор. Пройшовся вздовж нар, а потім сказав начальниці відділення:

– У першому ряду – п’ята, сьома, восьма, одинадцята, двадцять друга; у другому – перша, дев'ята, шістнадцята і двадцята.

Двадцятою у другому ряду була Ірина Дмитрівна.

Після обіду полонянок, яких назвав німець, вивели до воріт, де стояв автобус з забитими диктом вікнами. Там же стояла легкова машина, біля якої Ірина Дмитрівна побачила білявого майора і коменданта табору. Коли конвоїри заганяли дівчат в автобус, Ірина Дмитрівна почула, як комендант сказав білявому:

– Але ж, пане майор, це військовополонені.

– Це жінки, капітане, до того ж гарненькі, – хмикнув офіцер. – Ви їх використовували не за призначенням.

Збагнувши значення цих слів, Ірина Дмитрівна знепритомніла. Згодом вона навчилася тримати себе в руках, інакше б не пережила того, що довелося пережити.

Лісовий санаторій для німецьких офіцерів був розташований у величезній кам'яниці, що нагадувала старовинний замок. У карантині – напівпідвальному приміщенні цієї кам’яниці – деякі дівчата кінчали життя самогубством. Вішалися в ніші, де стояв умивальник. Їм ніхто не заважав: ні подруги по нещастю, ні наглядачки. Але після кожного такого випадку всіх «карантинок» вишиковували перед умивальником, потім приходила старша наглядачка (її звали тут просто «старшою» – в санаторії уникали табірної термінології) і посміхаючись питала, чи немає бажаючих наслідувати приклад покійниці.