Изменить стиль страницы

Цих речей не можна торкатися. Це – реліквії. Мамина любов до цієї людини теж реліквія. До неї теж не можна доторкуватися… Так, у мами було інакше. А все одно це не робить честі батькові. Ні, таки всі чоловіки однакові. І ті, що були колись, і ті, що є тепер. Та годі про них. Наталю гнітить інше. Вчора вона остаточно розписалася в своїй нікчемності. Розписалася на аркуші паперу, вирваному з учнівського зошита. «Прошу звільнити з роботи…» Здавалося б, нічого страшного. Не впоралася з дорученим ділом. Може, вона помилилась у виборі професії? Буває ж так. І коли вчасно й чесно признатися в цьому, то ще можна виправити помилку. Адже їй тільки двадцять чотири роки. Не так давно її вважали здібною спортсменкою. Навіть пропонували тренерську роботу. А чого ж? Може, це справжнє покликання? А ще вона добре знає фотосправу. Теж непогана спеціальність. Та що казати: без роботи не сидітиме. Але зараз вона хоче одного: поїхати до моря і там цілими днями валятися на гарячому піску, плавати, грати у волейбол і ні про що не думати.

Робочий день у прокуратурі Жовтневого району щойно почався, але в довгому, чисто вимитому коридорі вже товпилися люди: свідки, викликані на допит, скаржники, адвокати…

Секретар прокуратури Євгенія Наумівна сказала, що передала заяву Дубовому і що той велів запросити Наталю, тільки-но вона прийде.

Дубовий зустрів Наталю вороже – навіть не запропонував сісти. Кілька хвилин він взагалі не помічав її, переглядаючи ранкову пошту. Потім підвів голову, відкинувся на спинку крісла, сказав, повільно розтягуючи слова:

– Два роки тому я зробив помилку, взявши вас на роботу. А мене ж попереджали…

Він замовк, чекав, що вона спитає, про що його попереджали. Проте Наталя не спитала. Знала, що Дубовий мав на увазі її стосунки з Савицьким – стосунки, до яких ні Дубовому, ні будь-кому іншому, крім неї самої і Савицького, не було ніякого діла…

– Мало того, що ви заплутали, замаринували цю просту, елементарну справу, – мовив Дубовий, – ви ще й порушили закон: образили честь і гідність радянської людини.

– Дурниці! – вирвалось у Наталі. – Ніхто не ображав, і якби не ваше втручання, я зуміла б довести…

– Охоче вірю, – перебив її Дубовий. – Ваші методи здобувати докази нерідко дають бажані наслідки. Бажані, а не об’єктивні! На щастя, – Дубовий підвівся і грізно ворухнув бровами, – з цими методами у нас покінчено назавжди!

Наталя хотіла щось сказати, але не змогла – забракло повітря. Рвучко повернувшись, вона вибігла в приймальню.

У себе в кабінеті розплакалась.

Зайшов Кравчук, старший уповноважений карного розшуку, чоловік сажневого зросту, колишній моряк, самбіст і базіка. Наталя одвернулася, щоб він не бачив її заплаканого обличчя. Усівшись навпроти, Кравчук мовчки подав їй пачку «Біломорканалу». Цигарку Наталя взяла машинально і навіть закурила, та, закашлявшись, сердито зиркнула на Кравчука.

– Іду, йду, – підвівся той, але не пішов. – Між іншим, – сказав, – учора мені теж мізки промивали. І, як ти, напевне, догадуєшся, через ту саму справу. Та я, на відміну од деяких нерозумних, заяви своєму начальству не подавав.

– Ще б пак, – посміхнулася Наталя, – ти ж розумака, Володю.

– Давай поговоримо серйозно, – зітхнув Кравчук і знову сів.

– Про статтю в газеті?

– Річ не в статті. Зрештою епізод з Нетребою – випадковість.

– Про що ж тоді говорити?

– А ось про що. Майже місяць ми крутили цю справу…

– Розслідували.

– Гаразд, хай буде розслідували. Але скажи, з якою ще справою ти стільки воловодилася? Не пам’ятаєш? Я теж. Місяць суцільного авралу: огляди, зйомки, допити, експертизи…

– Незаконні обшуки, – в тон йому додала Наталя.

– Між іншим, ми робили це теж не заради свого задоволення. А які наслідки?

– Справу закрили, – неохоче відповіла Наталя.

– Але закрила не ти – Дубовий. Ти не хотіла закривати.

– А ти?

– Все, що залежало від мене, я виконав: розробив усі версії – свої, твої, Дубового. Скажи, що ми, оперативники, прогавили?

– Нетребу!

– Дався тобі цей Нетреба. Якщо вже на те пішло, то Нетреба до цієї історії не має ніякого відношення.

– Виходить, нещасливий випадок? – примружилася Наталя.

Кравчук відповів не одразу. Спершу закурив, спритним щиглем кинув обгорілого сірника в кошик для паперів, пихнув димом.

– Можливо, це й не нещасливий випадок, – нарешті проказав він, не дивлячись на Наталю. – Повторюю, можливо. Об’єктивна істина, як люблять висловлюватися наші вчені колеги, цього разу була обкутала густим туманом, і розсіяти його слідству не пощастило.

– Або, кажучи нормальною мовою, виявилося, що слідчий – нездара, – вставила Наталя.

– Та перестань піднімати шторм у кориті! – схопився на ноги Кравчук. – Подумаєш, одібрали в неї справу! Інший би на твоєму місці за це Дубовому ще й спасибі сказав. Баба з воза… А на статтю в газеті плюнь! Май на увазі, головний редактор сам не радий, що надрукував її. Мені Бадюк, – ти знаєш, він серйозна людина, – розповідав, що вони цю історію більше не ворушитимуть – замнуть для ясності.

– Е ні, – заперечила Наталя. – З мене досить!

Прокурор області Романенко справив на Лежнєва приємне враження: він не питав зайвого, був уважний, навіть люб’язний – прислав на вокзал свою машину, допоміг влаштуватися в готелі; однак перед приїжджим не запобігав, поводився просто, але з гідністю. Коли Лежнєв коротко розповів, чого він приїхав, Романенко задумався.

– Ганна Щербак. Щербак… Знайоме прізвище. Коли, ви кажете, вона померла?

– Якщо вірити даним адресного столу, понад місяць тому.

– Це можна уточнити, – сказав Романенко і взяв телефонний довідник. – Де вона жила?

– На вулиці Залісній.

– Залісна, 47?! – аж підвівся Романенко.

– Так, – здивувався Лежнєв. – Ви знаєте цю адресу?

– Не тільки. Тепер я згадав і про Щербак. Жінка не померла – загинула під час пожежі. Я кілька днів тому переглядав цю справу в зв’язку з конфліктом… відомчого характеру.

– Нещасливий випадок? – перебив його Лежнєв.

– Такого висновку дійшов прокурор району, і я погодився з ним. Хоча були й інші думки.

– Які? – жваво спитав Лежнєв.

– Бачите, спершу цю справу вела слідчий Жовтневої райпрокуратури Супрун. Людина вона тямуща, але дужо захоплюється. Буває надто запальна, вперта, що, зрештою, властиво молодим.

Лежнєв розуміюче кивнув головою.

– Зібрані матеріали, – вів далі Романенко, – давали підстави думати, що пожежа, під час якої загинула Щербак, – наслідок нещасливого випадку. А Супрун вважала, що тут не обійшлося без лихого заміру. Доказів, які б підтверджували цю версію, в неї не було, от вона й спробувала роздобути їх не зовсім законним шляхом.

– Настирлива вона у вас? – запитав Лежнєв.

– Цього їй не позичати, – відповів Романенко.

Різко задзвонив міжміський телефон. Романенко взяв трубку. А Лежнєв, закуривши, підійшов до розчиненого вікна. Будинок обласної прокуратури стояв на пагорбі, що колись називався Петропавлівським. З вікна третього поверху відкривалася панорама міста. Звивиста річка вигадливо петляла поміж новими будинками. Далі починався і зникав за обрієм блакитнуватий Русанівський ліс. За останні двадцять п’ять років ліс відійшов далеко на північний схід, поступившись перед міськими кварталами та заводськими корпусами і оголивши колись приховану в його хащах річку. Ліс і річку Лежнєв упізнав одразу, а от місто впізнати було важко. Прямі широкі вулиці, по яких нескінченним потоком мчали автомобілі, трамваї, тролейбуси; високі світлі будинки; зелені сквери з галявинками дитячих майданчиків; велетенська чаша стадіону і націлена в небо ажурна вежа телецентру… Тільки в районі Старого ринку, наче злякавшись розпростертих будівельних кранів, полохливо притискалися один до одного непривітні старі товстостінні будинки.

Потім Лежнєв побачив двоповерховий особняк з балконом, обвитим плющем. Це було так несподівано, що він навіть здригнувся. Особняк був наполовину закритий новим готелем. Довкруж нього не було вже чавунної огорожі. І все одно Лежнєв упізнав цей особняк…