– Ну, як вам наше місто? – спитав Романенко, закінчивши телефонну розмову.

– Гарне місто: зелене, життєрадісне, – озвався Лежнєв.

– Звісно, це не Москва, – всміхнувся Романенко, – але місто справді непогане. Центральні вулиці по-столичному широкі. Он, подивіться, які хмарочоси. А в січні сорок четвертого, коли ми сюди ввійшли, лежали самі руїни. Всього кілька будинків уціліло. Правда, кажуть, що до війни місто було невелике.

– Але й не маленьке, – відказав Лежнєв.

– Ви бували тут до війни?

– У сорок третьому.

Романенко здивовано звів брови.

– Але ж у сорок третьому тут були гітлерівці.

– Так, – знову шукаючи очима особняк із балконом, кивнув головою Лежнєв, – тоді тут були гітлерівці.

Він одійшов од вікна, погасив у попільничці сигарету.

– Я хотів би повернутися до розмови про слідчого Супрун.

– Розмова для мене, як прокурора області, малоприємна, – всміхнувся Романенко. – Тим більше, що її вже перенесено на сторінки місцевої газети.

– Навіть так?

– Ось, можете почитати.

Романенко вийняв з шухляди письмового столу газету і подав Лежнєву. Вона була згорнута так, що в око одразу впадала чимала стаття під крикливим заголовком: «Гнів служителів Феміди». Стаття була дошкульна, зла. Автор не шкодував фарб, не боявся порівнянь. Деякі його судження були спірні, висловлювання не зовсім тактовні, але в цілому, якщо вірити наведеним фактам, заперечити йому було важко: дії слідчого Жовтневої прокуратури Супрун і співробітників міліції виходили за рамки кримінально-процесуального кодексу. Як можна було зрозуміти, Супрун без підстав, не маючи санкції прокурора, зробила обшук у квартирі завідуючого 17-м промтоварним магазином Нетреби, людини в минулому заслуженої, а тепер шанованої, людини, яка пропрацювала в міському торзі понад двадцять років. Водночас працівники міліції, за вказівкою Супрун, опечатали магазин і викликали ревізорів. Однак ні обшук, ні ревізія нічого не дали – Нетребу не можна було в чомусь звинуватити. Стаття кінчалася цілком справедливою вимогою – притягти до відповідальності порушників соціалістичної законності.

– Яке відношення має Нетреба до пожежі? – ще раз перебігаючи поглядом підкреслені червоним олівцем абзаци, спитав Лежнєв.

– Важко сказати, – розвів руками Романенко. – Ганна Щербак була економістом на трикотажній фабриці. Фабрика за рознарядками міськторгвідділу відпускала свою продукцію кільком магазинам, у тому числі й сімнадцятому.

– Що ж, можлива й така версія, – почав міркувати Лежнєв. – Фабрика продукує так звану необліковану продукцію і реалізує її через сімнадцятий магазин. Економіст Щербак або ж брала участь у цих махінаціях, або ж знала про них.

Романенко похитав головою.

– Якби так було насправді, Супрун знайшла б якусь ниточку. У трикотажі, а тим більше в «лівому», не так уже й важко це зробити.

– Не важко, якщо знаєш, де шукати, – відказав Лежнєв.

– Слушно, – погодився Романенко. – Одначе в даному разі не було сенсу займатися такими пошуками. Річ у тому, що Щербак ніякого відношення до реалізації готової продукції не мала і навіть не була знайома з Нетребою.

– Нічого не розумію, – стенув плечима Лежнєв. – А як же Супрун пояснює свої дії?

– Її насторожила обставина, про яку вона дізналася від співробітника Щербак, якогось Соскіна. Цей Соскін розповів, що Нетреба якось приходив до начальника планового відділу Пухальської. Його відвідини чомусь розхвилювали Щербак. Соскін твердить, що, побачивши Нетребу, Щербак зблідла і втупилась у відвідувача, як висловився свідок, «осклянілим поглядом». Коли Нетреба пішов, Щербак розплакалась. Соскін і Пухальська намагалися з’ясувати, в чому річ. Але Щербак нічого їм не сказала, крім того, що в неї, мовляв, знову не гаразд з головою. Свого часу Щербак перенесла важке душевне захворювання і кілька років пролежала в психіатричній лікарні.

– Коли Нетреба заходив до планового відділу? – спитав Лежнєв.

– За два дні до пожежі, – зрозумів його Романенко.

– Отже, логічних посилок небагато.

– Брак цих посилок слідчий хотів поповнити фантазією.

– А нащо було ревізувати магазин? – спитав Лежнєв. – Обшук на квартирі – це ще можна зрозуміти. А до чого тут магазин?

– Це ви спитайте в Супрун, – усміхнувся Романенко. – Я вже її питав, але якоїсь певної відповіді так і не почув.

Помовчавши, Лежнєв поцікавився:

– А як з виступом газети?

– Сьогодні скликаю розширену оперативну нараду з цього приводу.

– Хто доповідатиме?

– Прокурор району Дубовий.

– Він говоритиме тільки про незаконний обшук у квартирі Нетреби чи торкнеться й передісторії цієї події?

Романенко уважно подивився на Лежнєва, а потім, ховаючи в очах хитринку, мовив:

– Він доповідатиме про неправильні дії Супрун. А те, що її фантазія зв’язала пожежу на Залісній вулиці з необгрунтованими підозрами щодо Нетреби, не так уже й важливо… для наради.

У кабінеті прокурора області зібралося багато народу: начальники відділів, старші слідчі, представники управління внутрішніх справ. З редакції обласної газети було двоє: кремезний, зовні добродушний бритоголовий чоловік і худющий хлопець в окулярах. Хлопець швидко, мов досвідчена стенографістка, щось безперервно нотував у своєму блокноті, а його бритоголовий колега дружньо перешіптувався з полковником міліції.

Лежнєв звернув увагу на Супрун. Це була рудоволоса дівчина в модному, явно недоречному для даної ситуації, платті. Трималася вона незалежно, навіть трохи зухвало. А в руках весь час щось крутила – то авторучку, то записник, то хусточку. Супрун нервувала, хоч і намагалася приховати це.

Нараду відкрив Романенко. Певно, дотримуючись ним же встановленого порядку, він для початку назвав усіх присутніх, у тому числі й себе. Промовчав тільки про Лежнєва…

Автором фейлетону «Гнів служителів Феміди», на велике здивування Лежнєва, був хлопець в окулярах. До того Лежнєв чомусь думав, що «спецкор Горін» – бритоголовий. Коли Романенко назвав прізвище журналіста, Супрун підвела голову й обпекла того лиховісним поглядом. Лежнєв насилу стримав посмішку. В цей час Супрун подивилася й на нього. Мабуть, вона гадала, що й він газетяр; може, через те, що сидів поруч Горіна. Принаймні її погляд не можна було назвати, привітним. Лежнєва важко було збентежити поглядом, але – дивна річ – чим довше він дивився на цю дівчину-слідчого, яку бачив уперше, тим більше його звичайна і цілком законна цікавість поступалася місцем якомусь невиразному занепокоєнню. Уже прокурор Жовтневого району Дубовий доповів про свавільні дії слідчого Супрун; уже сама Супрун відповіла на малоприємні запитання; уже виступив начальник слідчого відділу і попросив слова полковник міліції, коли Лежнєв нарешті зрозумів, що насторожило його в дівчині. Очі!

Він ладен був заприсягтися, що колись бачив ці очі, а точніше, погляд: пильний, колючий і водночас насмішкуватий, зухвалий.

– Товаришко Супрун, дайте, будь ласка, аркуш паперу.

Папір був йому ні до чого – він хотів ще раз зазирнути їй в очі. Вона підвела голову, і Лежнєву стало не по собі: він вгадав, де бачив цей погляд. Ні, звичайно, не цей – інший, але навдивовижу схожий, погляд розумних очей, котрі все помічали. На якусь мить Лежнєву вдалося, що він марить. Кляті нерви! У п’ятдесят три роки не так просто впоратися з ними…

Лежнєв уже не чув, що казав полковник міліції – думки полинули в минуле. У те далеке минуле, з яким він неминуче мав зустрітися в цьому місті. Він готував себе до цієї зустрічі, але не прискорював її. Чесно кажучи, боявся. Так, так, він, Василь Лежнєв, слідчий в особливо важливих справах, у роки війни – фронтовий контррозвідник і керівник групи спеціального призначення, боявся припуститися помилки, на взірець тієї, якої він припустився колись у цьому самому місті.

А дівчина-слідчий тут ні до чого. Її тоді ще й на світі не було…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

А що ж було тоді? З чого все почалося? З таємничої загибелі групи капітана Архимовича? Чи з перерваної на півслові радіограми командира рейдового партизанського загону Дробота? А може, з тієї пам’ятної Лежнєву розмови в кабінеті комісара держбезпеки Шкрабатова? Ні, мабуть, почалося це раніше. Значно раніше. Задовго до того, як група старшого лейтенанта Лежнєва, що складалася тільки з чотирьох чоловік, прибула на центральний аеродром, звідки мала вилетіти в район Русанівського лісу.