Вона сказала це таким тоном, що й сама здивувалася: невже справді приревнувала?

Її умовляли лишитись: у коридор вийшли Світлана, Володя, Ігор Семенович Бадюк. Потім вийшов Савицький. Він спробував порозумітись, але Наталя не слухала його.

– Ну, гаразд, – сказав він, – Я бачу, твій паскудний характер знову дає себе знати. Не треба сперечатися. Я одвезу тебе додому. Обіцяю по дорозі не розмовляти.

– Ні, – сказала Наталя і вискочила за двері.

Певна річ, це було безглуздо, та нічого іншого вона придумати не змогла.

«Не треба, Костю, – почула вона позаду голос Володі. – Повір мені, не треба».

«Я проведу її», – сказав хтось.

Наталя була вже на вулиці, коли її гукнули.

– Наталю Сергіївно, зачекайте. Мені важко за вами бігти.

Вона озирнулась і побачила Бадюка. Він підійшов, помітно накульгуючи. Наталі стало ніяково – змусила бігти за собою літню людину, інваліда.

– Буває, – співчутливо мовив Бадюк. – Тепер модно говорити про несумісність характерів. Але, по-моєму, це дурниці. Просто ми іноді не вміємо вислухати, зрозуміти одне одного: помилково тлумачимо деякі фрази; за окремими словами не бачимо суті… – Він зробив вичікувальну паузу, та оскільки Наталя мовчала, сказав – Якщо не заперечуєте, я проведу вас. Правда, ходак із мене поганенький, та, може, спіймаємо таксі.

– Не турбуйтесь, Ігоре Семеновичу. Я сама доберусь.

Вона хотіла побути одна, зібратися з думками.

– Хоч проганяйте, хоч ні, але я не можу піти, лишивши вас уночі на вулиці, – відказав Бадюк. – Розумію, вам не до мене. Але до таксі я все-таки вас проведу.

– Вибачте, – сказала Наталя, – Я не хотіла вас образити. Так вийшло. У мене не стільки поганий характер, як поганий настрій.

– Я це помітив ще на початку вечора, – кивнув Бадюк.

Вони трохи пройшли, і Наталя раптом спитала:

– Ви давно знаєте Савицького?

– Щоб не збрехати, років тридцять. Так, з тридцять восьмого року. Костя був тоді хлопчаком. Я добре знав його мачуху Аду Рененкампф. Кілька разів зустрічався з його батьком. Навіть бував у них вдома.

Вони дійшли до роздоріжжя. На протилежному розі був «Продмаг». Наталя зайшла, купила цигарки, сірники. Вона не курила, але зараз їй схотілося закурити.

На небі одна за одною загорялися зірки. На широкому Комсомольському проспекті, який тягнувся аж до центра міста, в цей час було невелелюдно. Поруч із зачиненим газетним кіоском стояла незайнята лава. Наталя сіла, взяла з пачки цигарку, закурила. Бадюк мовчки стежив за нею. Потім зітхнув, сів поруч. Вона подала йому цигарки.

– Спасибі. Не курю, – відмовився він. – Років двадцять, як кинув. А втім, дайте одну, побалуюсь.

Наталя вперше затяглася димом і навіть не закашлялася. Її обсіли тривожні думки. Дзвонити чи не дзвонити Лежнєву? Це питання видавалося їй зараз найголовнішим…

Вона не знала, що Лежнєв уже вирішив його. І саме Лежнєв, якому Кравчук подзвонив з автомата і спитав, як бути, порадив заспокоїти Наталю, спростувати чи принаймні похитнути її підозри. Лежнєв боявся, що Наталя може зірватись. А в тій грі, яку вів «Привид», міг перемогти тільки той, у кого міцніші нерви. До того ж Лежнєв знав ще не все.

Того вечора новин не бракувало. Дзвінок Кравчука затримав Лежнєва на порозі номера готелю – незважаючи на пізню пору, він поспішав в Управління, де на нього чекали Кулінич і прокурор області Романенко.

В той час як Наталя, охоплена сумнівами і тривогами, сиділа на лаві біля газетного кіоска, Лежнєв, котрий уже раз, міряв кроками просторий кабінет начальника обласного Управління КДБ. Кулінич уперто набирав потрібний номер телефону, але в трубці весь час лунали короткі часті гудки. Кулінич натискував на важіль і знову набирав номер.

– Скільки можна розмовляти! – нарешті сказав він.

– Подзвони в бюро ремонту, – порадив Романенко. – Може, телефон зіпсований.

– Не трудися, Сергію Захаровичу, – сказав Лежнєв. – Вона сама подзвонить.

– Навряд чи вона буде мені дзвонити, – всміхнувся Кулінич.

– Я залишив твій номер черговій по поверху. Якщо вона подзвонить у готель, її переадресують сюди.

– Так, – мовив Романенко. – Як усе переплелося! Зараз їй не позаздриш.

– Нам з тобою теж нема чого заздрити, – буркнув Кулінич, одсовуючи од себе папку з документами. – Двадцять п’ять років він у нас під носом сидів, а ми, виходить, гав ловили.

– Він? – перепитав Лежнєв. – А ти певен, Сергію Захаровичу, що знаєш, хто «Привид»?

– Певен, що ми правильно окреслили коло людей, серед яких треба шукати «Привида». Тепер це коло звузилося до трьох, максимум до чотирьох чоловік.

– Окреслили коло, – невесело всміхнувся Лежнєв. – Мало не по собі креслили.

– Якось не вкладається в голові, – сказав Романенко, беручи одсунуту Куліничем папку. – Чверть віку критися, ждати того, що могло й не попасти до рук. А життя тим часом ішло. Невже воно ішло повз них? Ну в цієї Анісімової, чи як там її, – він зазирнув у папку, – була горілка й інші сумнівні радощі. А в нього що? Він же жив серед нас і змушений був підроблятися, пристосовуватись. А насправді жив іншим.

– Жив надією, – мовив Кулінич.

– Виходить, тільки зажерливість? Але скільки б йому заплатили за ту фототеку? Вона вже багато в чому втратила свою цінність.

– Не кажіть, – заперечив Лежнєв. – Коли б розвідка, знайшовши цей матеріал, знайшла тільки третину колись завербованих абвером агентів, то й цього було б немало. Майте на увазі, що це були не прості, а спеціально відібрані агенти. Недарма ж на них було заведено окрему фототеку. До того ж за минулі роки люди не тільки вжилися – корінням уросли в наш грунт.

– Можливо, багато хто з них давно поставив хрест на своєму минулому, – сказав Романенко.

– Тим страшніше для них зустріч з цим минулим, – зауважив Кулінич. – Найлегше шантажувати сімейну людину уже з певним становищем. Їй є що втрачати.

– Мабуть, ти маєш рацію, Сергію Захаровичу, – погодився Романенко. – Не збагну тільки одного – чому «Привид» зволікає? Минуло понад два місяці, як він захопив фототеку.

– Не тільки фототеку, – сказав Лежнєв. – У тайнику, і ми тепер це точно знаємо, було й ще дещо. До речі, Сергію Захаровичу, ти попросив, щоб дали оригінал опису вилучених матеріалів? Той, що його східнонімецькі прикордонники знайшли у Енкеля?

– Ще тиждень тому. Сьогодні знову дзвонив. Обіцяли вислати.

– І все-таки не зрозумію, – сказав Романенко, – що утримує тут «Привида»? Він же міг давно втекти.

– У тому й заковика, що втекти йому не так просто, – сказав Лежнєв. – До того ж, він не один. Помічник, про якого він згадував у своїй шифровці Центру, очевидно, не хоче, щоб його спіткала доля Анісімової.

– На нелегальний перехід кордону вони не зважаться, – зауважив Кулінич. – Іти наосліп безглуздо, а зв’язку в них немає.

– За цей час «Привид» міг викликати іншого зв’язкового, – припустив Романенко.

– Міг, але не викликав, – мовив Кулінич.

– Ти певен?

– Певен, – сказав Кулінич. – «Привид» людина обережна. Не діставши підтвердження свого Центру про прибуття Енкеля на Захід, він занепокоївся. Та ще й хитрує. Погляньте, що виходить. На момент прибуття Енкеля в Сосновське тайник було знайдено і розкрито. Здавалося б, що простіше – передати з Енкелем усе знайдене. Але «Привид» цього не робить. Чому? Не вірить своїм господарям.

– Не виключено, що він хоче їх обдурити, – озвався Кулінич.

– Не виключено, – погодився Лежнєв. – Адже йдеться не про одну фототеку. На фототеку «Привид» тепер дивиться тільки як на перепустку у «вільний світ».

– Гадаєте, він хоче привласнити коштовності, які знайшов у тайнику? – спитав Романенко.

– Принаймні поторгуватись і одержати за них окрему платню.

– А торгуватися він може тільки тут, – зауважив Кулінич. – Бо чудово розуміє, що в кабінеті полковника Улінгера не дуже поторгуєшся.

– Все це так, – кивнув Романенко. – Та після того як місцеве телебачення передало повідомлення про Енкеля, він може змінити тактику.