– Ви пропонуєте мені хабара? – холодно спитав Лежнєв, водночас роздумуючи над тим, як учинив би на його місці справжній есесівський офіцер.

– Зовсім ні, – відказав фон Бюлов. – Зрештою, що таке портсигар? Звичайна річ курця.

– Не в багатьох курців я бачив портсигари вартістю кілька тисяч марок, – усміхнувся Лежнєв.

– Ви помиляєтесь, він не золотий, – знітився Бюлов, – це імітація під золото.

– Припустімо, я повірив, – сказав Лежнєв. – Дякую за увагу. Але свої сигарети я не тримаю в портсигарах.

Він сказав це таким тоном, що фон Бюлов розгубився.

– Вибачте, – пробурмотів абверівець.

У двері постукали.

– Це Шпітцмюллер, – зрадів фон Бюлов. – Прошу вас, полковнику!

Льотчик тримався на ногах більш-менш твердо.

– Їдемо, Зінгер? – звернувся він до Лежнєва. – Автобус у дворі.

Лежнєв відповів не одразу, вдаючи, що роздумує над пропозицією полковника.

– Мабуть, до міста я вже не встигну, – поглянувши на годинник, сказав він і після паузи додав: – А втім, мені все одно по дорозі з вами. Висадите мене на шосе. Їдьмо.

Полковник Шпітцмюллер встав, але одразу ж сів, явно не поспішаючи: Лежнєв помітив, що фон Бюлов зробив якийсь знак льотчикові. Той почервонів, засовався на стільці і чогось поліз до кишені.

– Я ваш боржник, Зінгер, – сказав він. – Хто знає, коли ми зустрінемося та й чи зустрінемося взагалі. Ви платили за всіх. Скільки я вам винен?

– Облиште, полковнику, – вирішив бути великодушним Лежнєв.

– Мені ніяково, Зінгер, – пробурмотів льотчик, ховаючи, проте, гроші. – Я ж знав, що ви…

Він осікся, силувано всміхнувся, розвів руками. Зачепившись за лаву, дзвякнув його кортик. Полковник раптом зняв його і подав Лежнєву:

– Тоді візьміть це на знак дружби, Рудольфе. Погляньте на рукоятку.

– «Sequi її tuo corse, е lascia dir le geuti», – насилу прочитав Лежнєв викарбуваний на рукоятці напис. – Не розумію. Якою це мовою? Чи не італійською?

– Італійською, – підтвердив Шпітцмюллер. – «Іди своєю дорогою, і нехай люди кажуть що хочуть». Добре сказано, правда ж? Цей кортик мені подарував один італієць. Ми були з ним в Іспанії в тридцять восьмому. Льотчик він був нікудишній, хоча корчив із себе аса. А напис мені подобається.

– Мудро сказано, – підхопив фон Бюлов. – Власне, це девіз усіх справжніх мужчин.

– Мені не лишається нічого іншого, як прийняти подарунок, – усміхнувся Лежнєв, – хоча б для того, щоб довести свою приналежність до справжніх мужчин.

Полковник Шпітцмюллер зареготав. Потім сам прикріпив кортик до пояса обер-лейтенанта Зінгера.

Фон Бюлов пішов їх проводжати. Це було не до речі, бо Лежнєву треба було ще надіти пілотку, яка лежала в нього за пазухою. У коридорі, в залі, на сходах цього не зробиш – головні убори здають і беруть унизу – в гардеробній, а в гардеробній теж не так просто це зробити – не витягуватимеш із-за пазухи пілотку на очах у фон Бюлова. Та все обійшлося.

У дворі було так темно, як буває тільки перед світанком. Свіжий вітрець приніс пахощі лісу, і Лежнєв на повні груди вдихнув чисте, напоєне хвоєю нічне повітря; одразу стало якось легше дихати і думати; зникла нервова напруга, яка ось уже кілька годин підряд сковувала його. Нічна тиша дзвеніла у вухах. Та ось неподалік, розриваючи тишу, загурчав мотор, сліпуче спалахнули фари автобуса. Лежнєв подивився на годинник. Було близько четвертої. Скоро світатиме. Товариші, мабуть, ждуть не діждуться його біля водостоку. Але минулий вечір і ця швидкокрила ніч варті будь-яких хвилювань…

Лежнєв уже прощався з фон Бюловим, коли хтось у темряві вимовив прізвище Оскара.

– Здається, небезпеки немає, – відповіла фрау Ада. Лежнєв упізнав її голос.

– Я привіз хірурга, – сказав її співбесідник, перетинаючи смугу світла від автобусних фар.

Лежнєв тільки на мить побачив чіткий, наче вирізьблений профіль – тверде підборіддя, прямий ніс, але запам’ятав це обличчя… Фрау Рененкампф і чоловік із вольовим обличчям увійшли в замок.

– Хто це? – проводжаючи їх поглядом, спитав Лежнєв у фон Бюлова.

Той не відповів.

– Ця людина назвала прізвище мого товариша, – наполягав Лежнєв.

– У вас чудовий слух, – скривив губи фон Бюлов.

– І все-таки, хто цей чоловік?

– Полковник Улінгер.

Це була ще одна дуже важлива новина. Хто такий полковник Улінгер, Лежнєв знав: це прізвище неодноразово згадували в Москві.

– Ваш шеф завжди приїздить на шапкобрання?

– Ні, не завжди, – розгубився фон Бюлов.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Секретар комітету комсомолу хіміко-технологічного інституту, статурний хлопець з інститутським значком на спортивній куртці, спитав Наталю:

– Це ви слідчий Супрун?

– Так. Не схожа?

– Та ні, – знітився секретар, – не в тому річ. Просто я вас знаю… Ви вчилися в сорок другій школі.

– Справді.

– А я в тридцять четвертій. Бачив вас на тренуванні. Якщо не помиляюся, ви були в гімнастичній секції.

– Був такий гріх, – усміхнулася. Наталя.

– Сідайте, будь ласка. Я такий неуважний, навіть не запросив сісти!

– І не відрекомендувалися, – усе ще всміхаючись, мовила Наталя.

– І справді! Роман… – він затнувся, а потім додав: – Роман Корнійович Білан.

– Супрун Наталія Сергіївна, – подала вона йому руку і розсміялася. – Який ви офіційний. Я вас теж пам’ятаю, Ромо! Ще з шкільних років.

– Як летить час! – вигукнув Роман. – Одне одного на ім’я й по батькові величати стали.

– Не кажи, – переходячи на «ти», мовила Наталя. – Вузи вже закінчили. Жах! Ти давно тут секретарюєш?

– Четвертий рік, – скрушно зітхнув Білан, – наче в казані… Сім тисяч комсомольців!

– Зате приємно, що тобі сім тисяч виявляють довір’я.

– Приємно то приємно, але ж доводиться крутитись, як білці в колесі. Та всяка писанина заїдає. – Він згріб зі столу купу паперів, запхнув їх у шухляду. Потім якось спідлоба зиркнув на Наталю, насторожено спитав: – Ти в якійсь справі до мене?

– Минулого року у вас тут була історія на вечірньому відділенні…

– Вечірників у нас немає на обліку, – швидко і, як здалося Наталі, з полегкістю сказав Білан.

– Я знаю. І все-таки допоможи мені.

Вона коротенько розповіла про Сільву Пєтухову.

– Джон, кажеш? Щось не пригадую. Інститут, звісно, великий, але таке ім’я я б запам’ятав.

– Співробітника з таким ім’ям у вас немає, – сказала Наталя. – Мабуть, це кличка.

– Кличка – річ непевна.

– За словами Пєтухової, він чи то асистент, чи методист.

Білан скуйовдив волосся.

– Канікули тепер. Майже всі співробітники у відпустці; про студентів і казати нічого. Навіть не знаю, як тобі допомогти.

– Ну що ж, нема то й нема, – спроквола мовила Наталя. – Вибач, що потурбувала.

– Стривай-но, – затримав її Білан. – Ми зробимо ось що: ти посидь тут, а я скочу в четвертий корпус. Там наш комсомольський будівельний загін орудує – лабораторію полімерів власними силами будуємо. Побалакаю з хлопцями, може, щось узнаю. Подивись поки що журнали, газети.

Білана не було з півгодини. За цей час Наталя встигла подзвонити в прокуратуру області і міський карний розшук. Та ні Лежнєва, ні Кравчука на місці не було.

Переглянула всю підшивку «Смены», доки повернувся Білан.

– Є такий! – ще з порога крикнув. – Лаборант кафедри колоїдної хімії Георгій Палій.

– Ти певен, що це він?

– Абсолютно! І Джоном його називають. Встановлено точно! Якщо хочеш, можу запросити його сюди. Він в інституті.

– Навіть не знаю, – розвела руками Наталя.

Вона й справді не знала, як бути. Не сподівалася так швидко знайти Джона. Якби не Білан, хто знає, скільки б ще тривали ці пошуки.

– Я можу викликати його в якійсь справі, – запропонував Білан, наче вгадавши Наталині сумніви. – Тобі не обов’язково представлятися.

– З тебе вийшов би непоганий оперативник, Ромо, – всміхнулася Наталя.

– А що ти думаєш! – підхопив він. – Ну то як?