Наталя не вела протоколу допиту, щоб не бентежити дівчину – оформити протокол можна й потім. До того ж Наталі не терпілося розповісти про цей допит Лежнєву. Певно, у нього будуть якісь запитання.

Звелівши Пєтуховій зачекати в коридорі біля кабінету криміналістики на лаві для відвідувачів, Наталя пішла до Лежнєва. Там вона застала Володю Кравчука. Він щойно допитував Анісімову. Був збуджений, ходив по кімнаті, розмахував руками.

– Отже, нічого не вийшло? – запитав Лежнєв.

– Як це «нічого не вийшло»? – образився Кравчук. – За кого ви мене маєте?

– Це вона була з Ганною Щербак у лісопарку?

– Вона. Невеликий пікнік з випивкою з малознайомими мужчинами. Так би мовити, виїзд закладу на лоно природи.

– Ти певен, що Щербак відвідувала кубло розпусти? – спитала Наталя.

– Слухай, Наталочко, я, певна річ, розумію, що, незважаючи на тіньові сторони нашої професії, ми не повинні втрачати віру в добре, вічне, чесне. Але свята простота теж не найкраща риса слідчого.

– Які мужчини були з ними? – спитав Лежнєв.

– Двоє, середні на зріст, без особливих прикмет. Анісімова запевняє, що це Анютині знайомі. В одного з них власна машина. Виїзд організовували на «Волге».

– Василю Тимофійовичу, – втрутилася Наталя, – мені здається, що Анісімова хитрує.

– Ну, – знаєш! – обурився Кравчук.

– Чого ви так думаєте? – спитав Лежнєв.

Наталя коротко розповіла про свідчення Пєтухової. Кравчук навіть присвиснув.

– Молодець, Наталю! – вперше назвав її на ім’я Лежнєв. – А я, признатися, не дуже вірив в існування цього Джона. Виходить, Анісімова не збрехала. Точніше, збрехала наполовину – фотографувати він усе-таки не вміє.

– Хіба це важливо?

– Дуже. Ви навіть не уявляєте, як важливо! Давайте сюди вашу Пєтухову. Подивимося на неї.

Наталя вийшла в коридор. Однак на лавці біля кабінету криміналістики Пєтухової не було. Не було її і на сходах, куди звичайно виходять покурити відвідувачі. Не було Сільви і внизу – у вестибюлі.

Вислухавши Наталю, вахтер перепитав:

– Патлата, в короткій спідниці? Хвилин п’ять як вийшла. Якби попередили заздалегідь, я б затримав. А я ще звернув увагу: чого це вона іде як нежива, наче причмелена. Подумав, що перепало дівці на горіхи. З якимсь чоловіком ішла. Сивоголовий, показний такий. Він її під руку підтримував. Мабуть, батько… Куди ви? Не наздоженете. Вони на машині поїхали…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Абверівців наче вимело в палати; зникла і фрау Ада. Оскар знеможено ліг на подушку, але ще знайшов у собі сили підморгнути Лежнєву.

– Ви з ними не церемоньтеся, – сказав він. – Бюлов у мене на гачку. Проте й не заривайтеся: він боягузливий, але хитрий. При першій же нагоді повідомте в Центр про цю зустріч…

У коридорі на обер-лейтенанта Зінгера чекав майор фон Бюлов. Вигляд у абверівця був кислий.

– Зінгер, мені треба з вами побалакати, – запобігливо сказав він.

– Не маю часу, – сухо відповів Лежнєв. – Зараз прийде автобус по полковника Шпітцмюллера. Я їду з ними.

– Вони підождуть, – швидко відказав Бюлов. – Я попередив полковника.

Лежнєв подивився на абверівця і, про всяк випадок, усміхнувся.

– Що ви хотіли, пане майор?

– Прошу, зайдіть на хвилинку до мене.

Кімната, до якої фон Бюлов привів Лежнєва, була опоряджена і вмебльована в староруському стилі: побілені стіни, настелена дощата підлога, широкі лави, грубо збитий стіл, образи в позолочених рамах. Була навіть піч з лежанкою.

– Тут нам не заважатимуть, – сказав фон Бюлов. – Ця стилізація не моя вигадка. Хоча кімната вважається моєю, але її так опорядили багато років тому колишні володарі замку, які не поминали нагоди підкреслити свою прихильність до всього російського, може, тому, що самі були німці.

Увійшла дівчина в строкатому ситцевому сарафані, червоних чобітках і кораблику. У неї була пишна руса коса і темні, здавалося, пофарбовані вії, яких вона не підіймала – чи то соромилась, чи боялася офіцерів. Дівчина принесла каву.

– Спасибі, Марфочко, іди, – по-російськи сказав Бюлов.

Дівчина вийшла.

– Одяг і ім’я служниці теж витримані в стилі, – всміхнувся Лежнєв.

– Признатися, це вже моя ідея, – розливаючи каву, сказав фон Бюлов. – Не терплю дисонансів. Спідниця і наколка офіціантки тут були б недоречні. Рекомендую каву, зварену за моїм рецептом. Враз витвережує.

– Ви думаєте, я п’яний? – насупився Лежнєв.

– Я цього не казав. Але гадаю, що вам не завадить освіжитися. Льотчики, з якими ви пили нарівні, лежать покотом. Пити і не п’яніти – це свого роду мистецтво, дуже цінне для нашої роботи.

– Ви помиляєтесь, – холодно зауважив Лежнєв. Натяк був надто недвозначний, щоб пропустити його повз вуха. – Я не маю честі бути офіцером абверу.

– Вам три чи чотири грудочки цукру? – не звертаючи уваги на його заперечення, спитав Бюлов.

– Чотири. Дякую, – Лежнєв присунув до себе каву.

– А я не люблю солодкої, – сказав фон Бюлов і додав, начебто між іншим: – Мої колеги працюють не тільки в абвері; співробітників імперського відділення безпеки я завжди вважав своїми товаришами.

Лежнєв мало не похлинувся – він зрозумів, що фон Бюлов приймає його за співробітника СД[4]. Зрозумів він і те, чому така думка виникла в абверівця.

– Я тільки штабний офіцер, – відказав Лежнєв.

Підтверджувати одразу «здогад» фон Бюлова було б необережно – працівники СД, тим більше ті, котрі маскувалися під офіцерів вермахту, як правило, виконували особливі завдання служби безпеки, про що абверівці не знали.

– Звичайно, – підхопив Бюлов, – обер-лейтенант Рудольф Зінгер, група армії «Південь». Я в цьому не сумніваюсь, як не сумніваюсь і в тому, що ваш товариш капітан Оскар Фріснер заступник командира 2І7 саперного батальйону. Коли два тижні тому ми зустрілися з ним у Харкові, я був підполковником медичної служби. А медицину я знаю так само, як Фріснер саперну справу.

– Запевняю вас, пане майоре, до розвідки я не маю ніякісінького відношення, – всміхнувся Лежнєв. Ця усмішка – Лежнєв на те й розраховував – свідчила про протилежне.

– Розвідник, контррозвідник – по суті, одне й те саме, – розуміюче кивнув фон Бюлов. – Тільки не треба запевняти мене, Зінгер, що гестапівський жетон, який ви сьогодні показували полковникові Шпітцмюллерові, дрібничка, подарована вам друзями на день народження… Хочете коньяку чи ще кави?

– Ще кави.

– Думаю, я не перебільшу, коли скажу, що найблискучіші перемоги німецької зброї підготували своєю відданою працею наші розвідка і контррозвідка, – перейшов на більш загальну тему фон Бюлов. – Кажучи про розвідку і контррозвідку тисячолітнього рейху, я маю на увазі як абвер, так і імперську службу безпеки. Нам не треба лаврів, правда ж, Зінгер? Досить того, що фюрер знає і цінує нашу скромну працю. Та якщо німецькій розвідці коли-небудь піднесуть лавровий вінок, то я б поділив його порівну між абвером і СД. А ви як гадаєте?

– Я ніколи не думаю про нагороди, виконуючи свій обов’язок, – ухилився од прямої відповіді Лежнєв.

– Похвалено. Дуже похвально! Але я хочу сказати інше. На жаль, є люди, котрі, виходячи з якихось незрозумілих мені і в кожному разі не державних інтересів, намагаються загострити стосунки між абвером та імперською службою безпеки. Я вважаю цих людей принаймні не далекоглядними…

Він замовк і вичікувально подивився на Лежнєва. Той незворушно попивав каву, яка – треба віддати належне господареві – і справді витвережувала.

– Те гідне жалю непорозуміння, яке сталося між мною і штурмбанфюрером Фріснером, – вів далі майор, не дочекавшись підтримки співбесідника, – наслідок інсинуацій, які поширюють безвідповідальні люди і які тільки шкодять нашій спільній справі. А втім, судіть самі.

Він підвівся, натиснув якусь кнопку на стіні, і в кутку ритмічно загув вентилятор. На Лежнєва повіяв приємний вітрець – у кімнаті було душно; вікна зачинені, певно, з міркувань світломаскування.