Від Зотова, сказавши кілька люб'язних слів радникові по культурі, висловивши своє захоплення диригентові оркестру, Глебб підійшов до Славіна, обійняв його, як давнього приятеля, й пожартував:

— Коли гора не йде до Магомета, тоді Будда збирає конференцію тих, хто не приєднався! Здрастуйте, дорогий Віт, де ви пропадаєте?!

— Це ви пропадаєте, а я намагаюсь працювати.

— Ох, ця диявольська робота!

— Не така вона вже й диявольська.

— Я маю на увазі навантаження, а не мету, Віт.

— І я так думаю, тільки навантаження зовсім не диявольські. Інша річ навантаження, які доводиться витримувати моєму «фіатику» — поки одірвешся від допитливих очей. Тут дуже допитливі люди, правда ж?

— Стежать невідступно? — зітхнув Глебб. — Нічого не вдієш, звикайте. Вони стежать за мною навіть у туалеті. Пілар нас чекає сьогодні на спагетті. Ви любите спагетті?

— Люблю, якщо багато. Одна розумна французька актриса точно визначила різницю між московським столом і західним: «У вас, каже, в Москві, вітрини — просто ганьба, нічого цікавого немає, а коли прийдеш до будь-кого в гості — то й балик, і шинка, й ікра, а в нас вітрини повнісінькі наїдків, а зайдеш у гості — печиво запропонують та склянку чаю». Ну як?

Глебб засміявся:

— Непогано. Сердито, але справедливо. Спагетті буде не тільки з сиром, я скажу Пілар, щоб вона витратилась ще й на м'ясо… Самі прийдете чи мені викрасти вас з-під опіки тутешніх пінкертонів?

— Викрадіть. Це буде аж надто люб'язно.

— Добре, спершу я заберу вашу людину, а потім піднімусь до вас.

— Моя людина залишилась у Москві, Джон.

— Я сказав про Пола.

— Ах, він уже моя людина? Поздоровте мене — мати Пола Діка за свою людину дуже почесно.

— Він замучив мене розмовами про нещасного росіянина…

— Якого росіянина?

— Про того, який лагодив вам ракетку.

— Ах, Белью. Він справді росіянин?

— Росіянин. Та й звали його так само, як Пол називає вас, — Іван, Айвен.

— Повідомлення про його загибель уже з'явилося в газетах?

— Поки що, мабуть, не з'явиться. Мої друзі з тутешнього ФБР вважають: рано ще друкувати повідомлення, мало даних, вони певні, що справа занадто цікава, щоб зразу її коментувати.

— Коли дізнаєтесь про щось нове — скажете?

— Хочете написати про долю нещасного росіянина?

— Якщо ця доля привертає інтерес — чому б не написати? Звичайно, напишу.

— До речі, ви читали заяву містера Огайо?

— Він робить дуже багато заяв, яку саме?

— Сьогоднішню. До нього пробилися наші хлопці, він же наших ганяє, імперіалістична преса і таке інше…

Славін посміхнувся:

— Він, між іншим, у пінг-понг не грає?

Глебб не зразу збагнув, трохи подався вперед, — як завжди, — до співрозмовника.

— Пінг-понг? Чому? Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі дипломатію, — відповів Славін. — Пригадуєте таку?

— Ах, це гра доктора Кіссінджера?! З вами нелегко говорити, ви надто компетентні для журналіста, Віт.

— Некомпетентний журналіст — це нісенітниця. То що ж заявив містер Огано?

— Він сказав, що ні ваші радники, ні поставки до Нагонії не врятують Грісо від краху. Він сказав, що це вирішиться в найближчі три-чотири місяці.

— Він, по-моєму, уже казав це.

— Казав. Тільки жодного разу не назвав дати.

«Отже, у них точно визначено строк, — зрозумів Славін. — Він недаремно віддав мені ці три-чотири місяці. Вони почнуть значно раніше»..

Повернувшись додому, Глебб зразу ж пройшов до свого кабінету, опустив жалюзі, ввімкнув музику, витяг з кишені невеличкий диктофон — мікрофон вмонтовано в годинник, дуже зручно, ввімкнув його до спеціальної апаратури і став слухати запис. Фрази Зотова «у нас поганий ксерокс, я, мабуть, зроблю фотокопію», «спасибі, Джон, я вам дуже зобов'язаний», «я це влаштую», «я це зробив би», «безперечно», «дзвоніть завтра, о третій, о'кей?» він переписав на плівку підвищеної чутливості й сховав її в сейф.

Потім, переодягтись, заїхав до Пілар, передав їй другий мікродиктофон і сказав:

— Гвапенья, тобі треба буде поцілувати Зотова, сказати йому «любий» і так повести бесіду, щоб він сказав тобі такі слова: «стомився», «більше не можу», «к чорту все». У тебе є три години, щоб попрацювати над сценарієм. Встигнеш? Продумай все гарненько, бо в диктофоні сорок хвилин звучання плівки, зрозуміло? І нехай Еліса зварить побільше м'яса до спагетті — цей Славін уміє вимагати, чого йому хочеться. Побалуємо його поки що, гаразд?

ПОШУК — IV

Гмиря, поговоривши з Константиновим по телефону з Одеського управління, зайшов до каси аерофлоту і взяв квиток на вечірній рейс.

«З поганої вівці хоч вовни жмут, — подумав він, виймаючи з портфеля плавки. — Прилетіти в Одесу і не викупатися — глупство. Тим паче що Шаргін, на щастя, відпав. Ніякого тобі клопоту — несподіваний «ваканс».

Йому дуже подобалось це французьке слово; свої поїздки на полювання він називав тільки так: «ваканс» — та й годі. Хоч за всі ті роки, що Гмиря працював у контррозвідці, а працював він тут уже двадцять п'ять календарних літ із своїх сорока семи, справжнього «ваканса» не мав жодного разу. Літній сезон не приваблював його, трагедії з путівками не торкалися Гмирі: в санаторії він не їздив. Наприкінці серпня на один тиждень вирушав на відкриття полювання на качок, два тижні ходив на кабана, це в листопаді, і якщо дозволяли весняне полювання, то їздив у Ахтирі в кінці квітня — саме тоді прилітають північні гуси.

Гмиря вмів розподіляти час, полювання привчило його до скрупульозної точності; тому, закінчивши розмовляти з Москвою, він зайшов до буфету: плавлений сирок, чашка кави, молочний коктейль, потім вирішив податися на автобусну станцію, звідти йдуть автобуси на пляж, дізнатися, як доїхати з пляжу на аеродром («навіщо зайвий раз просити хлопців з управління, відчуватимеш себе зв'язаним, хай живе свобода»), здати портфель до камери схову, наплаватися досхочу й повернутись до Москви засмаглим.

Гмиря зайшов у бар і зразу ж зустрівся з Шаргіним; той, неуважливий, пропустив його першим, за ним увійшов Ван Зегер із «Трейд корпорейшн», а вже останнім він, Леопольд Никифорович.

У барі було порожньо, відвідувачі готелю роз'їхались у справах, курортники смажились на пляжі; Шаргін сів з Ван Зегером біля вікна, поряд з пальмою, яка ніби мстилась за те, що її вивезли з Африки, росла тільки вгору — ще півметра, і вона дістане до стелі.

«А чому тут Ван Зегер? — подумав Гмиря. — Шаргін же вилетів сам-один?»

Тим часом за столиком розмовляли тихо, англійською мовою.

— Це не по-джентльменськи, — говорив Шаргін, — ви мене підведете під монастир, Шарль…

— Що значить «підвести під церкву»? — не зрозумів той; Шаргін розмовляв дуже правильно, так точно дотримувався граматичних правил, що зрозуміти його академічну англійську мову було справді нелегко.

— Це значить, що я надалі не зможу допомагати вам так, як робив це досі.

— Дуже погано, Лео. Це буде погано і для вас, і для нас.

— Тоді виконуйте свої обіцянки.

— Ви думаєте, це залежить тільки від одного мене?

— Але ви тут представляєте інтереси контори, хіба не так?

— Я намагаюсь це робити, Лео, та не все від мене залежить. Я не всемогутній, як це здається на перший погляд. Престижність — це омана, і чим гірші справи нагорі, тим розкішніші машини мені сюди надсилають, тим більше дають грошей, щоб я вдень і вночі напував контрагентів у себе в офісі.

— Це ваша справа, кого ви напуваєте, але я сподіваюсь на мінімальну кмітливість ваших шефів. Коли вони брякнуть свою заяву, зі мною все буде покінчено, розумієте? Я знаю, що кажу, Шарль.

Шаргін оглянувся, вийняв гроші, підійшов до буфетниці, розрахувався.

Ван Зегер, однак, не підвівся.

— Ходімо, — сказав Шаргін, — ходімо, треба щось робити…