— Я ждатиму й працюватиму, Петре Георгійовичу. Мені підібрали матеріали про скандал з Глеббом — це, здається, та ниточка, за яку можна вхопитись, а потім за неї смикнути.

— Добре. До години я не спатиму, дзвоніть, коли щось важливе.

— До Шаргіна вилетить Гмиря, нехай він погляне на нього на місці. А я, мабуть, післязавтра — якщо погодитесь — вилечу в Піцунду, до Вінтер.

— У Піцунду, кажете? — Петро Георгійович спохмурнів, якусь мить сидів непорушно, потім узяв одну з папок, що лежали акуратно складені на столі, переглянув папери, витяг аркуш і подав Константинову: — Добре, що згадав.

У документі повідомлялося, що прес-аташе американського посольства Лунс, виявлений контррозвідкою працівник ЦРУ, вилітає в Піцунду — того ж дня і тим же рейсом, що й Ольга Вінтер.

— Ну що ж, — сказав Константинов, повертаючи документ, — по-моєму, тепер все ясно. Гмиря міг би подякувати мені за хороший вояж в Одесу, покупався б і загорів, робити йому там нема чого.

— Ні, не згоден.

— Думаєте, варто поглянути?

— Звичайно. І з прес-аташе пошліть когось. Але чому Лунс і Вінтер в одному літаку? Не бережуть агента — якщо вона їхній агент? Чи це просто збіг?

Квиток на ім'я Ольги Вінтер справді продавали на той самий рейс, яким летів Лунс. Але в літаку її не було, квитка ніхто не здавав, і в Піцунді вона не з'являлася — ні наступного дня, ні пізніше. Дома телефон не відповідав, хоч дзвонили через кожні дві години.

Константинов запитав Проскуріна:

— На роботу до неї дзвонили?

— Ми не хотіли тривожити зайвими запитаннями. В неї товаришів багато, з усіма підтримує добрі стосунки, може здогадатись, що нею цікавляться…

— А в батька?

— Там її нема. — Проскурін хмикнув. — Співробітники сказали, що «фізичної наявності не зафіксовано».

— В домі, де вона живе, розпитували про неї?

— Ніхто нічого не знає, квартира замкнена.

— Словом, Вінтер ви загубили?

— Можна сказати й так.

— А як скажете інакше?

— Та, мабуть, інакше й не скажеш.

— Зорієнтуйте ваших людей: Вінтер розшукувати треба дуже ретельно. Це правильно — тривожити її надмірною зацікавленістю не слід; а от знайти — конче потрібно, і негайно! Подивимося, з ким вона товаришувала; ви ж говорили, що в «сумі прикмет» Вінтер особливо виділяється її товариськість… Кому з її дуже близьких знайомих, давніх знайомих, можна вірити?

— Як це розуміти?

— Добре спитали, — зауважив Константинов. — Вірити ми повинні всім. А я думаю зараз про таку людину, яка нікому не скаже жодного слова про розмову з нами.

— Доктор Раїса Ісмаїлівна Ніязметова, це її найближча приятелька, але в неї немає телефону, і на роботу вона не ходить — хвора, ми вже з'ясували.

— Нехай з нею поговорять ваші люди. Обережно й дуже тактовно.

ПОШУК — III

… Писав Константинов чітко й швидко. Але він вважав за краще — а найбільше в останні роки — не писати, а зразу друкувати на портативній машинці, бо слово надруковано неабияк різниться від слова написаного. А коли Константинов підготував свою дисертацію до видання (тема була відкритою — «Політичні маневри гітлерівської Німеччини напередодні заколоту Франко»), то, на превеликий свій подив, помітив, що сторінка, надрукована на машинці, також відрізняється від набраної в друкарні — ніби це два зовсім різні тексти. Він тоді подумав, що міра відповідальності людини за думку — а вище виявлення думки це рядок, набраний у друкарні, — значною мірою залежить від того, на якому папері і яким шрифтом набрано: хоч як там крути, форма — це вже зміст. Він згадав батькового друга; шрифт і папір — якщо вони були справді гарні — збуджували в того захват, що спершу здавався Константинову навіть трохи нещирим; лише згодом, з роками, він зрозумів, що старий володів, мабуть, надто розвиненим почуттям прекрасного.

… Константинов попросив секретаря ні з ким його не з'єднувати і нікого не пускати до кабінету, коли, звісна річ, не буде чогось нагального в Панова з дешифрувального відділу, в Трухіна (той шукав Вінтер) і коли принесуть телеграми від Славіна (у вчорашній Славін лише повідомив, що приступає до з'ясування версії «Зотов», і повторно просив якнайшвидше надіслати матеріали на Глебба).

Працюючи з Славіним десять років, Константинов розумів, що Славін квапить не просто так. На його місці, він, Константинов, вчинив би так само: після того як Глебб відправив на той світ єдиного свідка і ніхто тепер агента ЦРУ в Москві впізнати не може, треба завдати головного удару — змусити самого Глебба відкрити ім'я зрадника. Така можливість з'явилася лише після того, як Славін почув і вчепився за фразу Пола Діка про «гонконзьку мафію» і як Глебб — аж надто збуджено — постарався цю фразу засинати десятком своїх фраз.

Константинов працював допізна; п'ять папок з документами та газетними вирізками він переглянув особливо ретельно, виймаючи з тексту прізвища, клички, дати.

Він уявив собі таку картину:

«В Гонконзькому авіапорту 12 грудня 1966 року офіцер митної служби Бенш зажадав провести повторний огляд багажу м-ра Лао, чиновника банківської корпорації «Лім лімітед», і міс Кармен Фернандес, що летіли рейсом на Сан-Франціско.

Віце-президент філіалу ЮСІЛ у Гонконзі м-р Д. Г. Глебб, який супроводжував містера Лао і міс Фернандес, запропонував офіцерові митниці Беншу скасувати свій наказ, бо, як сказав Глебб, «містер Лао — його вірний друг, людина, якій у Штатах безмежно вірять, а міс Фернандес до того ж працівник спостережної ради американської ювелірної фірми «Кук і сини».

Бенш відповів Глеббу, що він аж ніяк не бере під сумнів віри м-ра Глебба в м-ра Лао і міс Фернандес, але не може скасувати свого наказу, бо це поставить його в незручне становище перед підлеглими.

Потім Глебб запросив Бенша до службової кімнати, де віце-президент ЮСІА відрекомендувався офіцерові митниці як резидент ЦРУ. Але назавтра Бенш відмовився повторити це своє твердження під присягою, хоча під час скандалу, який спалахнув через п'ять хвилин, він говорив про це вголос, і репортер «Кронікл» Дональд Гі все, що тут відбувалося, записав на диктофон: саме на підставі цього запису він і опублікував свій сенсаційний матеріал.

Незважаючи на опір, чемодан відкрили; в другому дні знайшли героїн, котрий оцінили в три мільйони доларів, — небачена на той час контрабанда.

За десять хвилин після обшуку в аеропорт прибув адвокат містера Лао м-р До Цзилі, який заявив, що чемодан, відкритий митними властями, не належить м-ру Лао.

Один з трьох секретарів містера Лао, двадцятисемирічний м-р Жуі визнав, що чемодан — його власність. Інших показань він не дав, і його зразу ж заарештували.

Коли м-ра Жуі повели в наручниках до поліцейського автомобіля, кореспондент «Кронікл» м-р Дональд Гі чув, як другий секретар м-ра Лао сказав заарештованому: «Завтра вас звільнять під заклад, якщо поводитиметесь як треба».

Однак по дорозі до в'язниці поліцейську машину зрешетили кулями і м-ра Жуі доставили в тюремний госпіталь мертвим.

Після опублікування статті в «Кронікл» та «Істерн ревю» репортера Дональда Гі звинуватили в дифамації й наклепі, бо американський консул офіційно заявив, що м-р Глебб, коли зчинився скандал, перебував на відкритті виставки іракської кераміки. М-р Бенін відмовився підтвердити, що м-р Глебб був присутній під час скандалу.

Тоді м-р Гі передав суду плівку з записом голосів, серед них, за висновком експертизи, виразно звучав голос м-ра Глебба. Дональд Гі також приніс три фотографії жінок, яких розшукував «Інтерпол» і яких звинувачували в належності до «героїнового бізнесу», — одна з них була як дві краплі води схожа на міс Кармен Фернандес; але в списках «Інтерполу» вона проходила під іменами Марія, Росіта Лопес, Шлар і Кармен Гарсія.

Після цього м-р Глебб зник із Гонконгу, не ставши як позивач перед судом першої інстанції; зникла і міс Фернандес.