Изменить стиль страницы

Помічник Мюллера, у свою чергу, викликав із Кракова оберштурмбанфюрера Діца й доручив йому практичну реалізацію наказу.

… А Шелленберг викликав Штірліца.

За кілька хвилин секретар доповів бригадефюреру, що Штірліца в РСХА уже немає, але й додому, в Бабельсберг, він ще не приїхав.

— Подбайте, — сказав Шелленберг, — щоб у понеділок він був у мене рівно о дев'ятій годині.

СТАРЕЧІ КЛОПОТИ

(13 червня 1941 року, Берлін)

— Політик немов письменник, — прокашляв Скоропадський, глянувши з ненавистю на телефонний апарат. — Це ти потім зрозумієш, як подорослішаєш, зараз ще рано. Тобі сорок, а в ці роки тільки геній стає справжнім письменником. Тобі ще жити та жити, аж поки розумом дійдеш до того, що генієві од народження відкрито.

Омельченко згідливо кивнув, але очей від телефонного апарата не відривав — наполягав, сучий син, щоб гетьман подзвонив до секретаря Герінга ще раз. Ні вчора, ні позавчора старого з цим оберстом люфтваффе не з'єднували: «Ентшульдіген, майн гер, зайнятий». Секретар — він і є секретар: змій, нелюд, одне слово.

— А чого ж ти не запитуєш мене? — зненацька розсердився Скоропадський. — Чого не питаєш: чому, мовляв, схожі письменник і політик? Тільки як щось на зразок тарана я вам усім потрібен, як генерал на весіллі…

— Гетьмане, даремно ви гніваєтесь, справді — час дорогий.

— А я про що думав, коли зачинав розмову? Не про це, чи що? Про це ж, голубе. Я он свої фотографії подивився, коли молодий був, — мурло і є мурло. Справді ж бо. Хавало. Ле пті кабан. А час ач як обтер! Час і вороги. Зараз дивлюся на себе та й дивом дивуюся: благовидний аж до непристойності. Горілки пити не можна, дами цікавлять лише в ролі масажисток, отож і лишається одне: думати. А хіба у письменника не так само? Коли який і доживе до старості, отоді тільки й стане справі служити, а не самому собі. — Гетьман наблизив своє породисте обличчя, виголене аж до кремового блиску, до Омельченка і несподівано перейшов на хрипливий шепіт:-А герінгівський секретар молодий. Молодий він, на нього надії нема, тому ще кінець не ввижається. А як мені приниження терпіти від нього? Мені, Скоропадському?! Раніш-бо, знаєш…

Скоропадський урвав себе, тому що він хотів сказати про старого канцлера, про Гінденбурга, який приймав його і заповідав увагу до гетьмана, розраховуючи згодом скористатися з цього, тож бонзи Герінга спершу бували в домі Скоропадського, але потім, що більше перемог одержував рейх, то гордовитіші ставали оберсти і генерали, тим поблажливіші вони були до гетьмана. Спочатку Скоропадський думав, що це несвідомо в них, але потім йому здалося, що саме в такий спосіб усі оті хлопчаки в погонах воліють провести межу, переступити яку неможливо, через те що поблажливість страшніша за ворожість та будь-яку інтригу, оскільки в ній криється найприкріше розуміння твоєї непотрібності.

Учора, після ще одного дзвінка до приймальні рейхсмаршала, Скоропадський несподівано похолонув, відчувши гострий напад жаху. Він точно поділяв свої почування: страху він зазнав замолоду, він тепер нічого вже не боявся — роки не ті; страхаються тільки молоді та невдахи. Жах — це категорія інша, стареча, у ній є щось від безодні, від покірності: «Помру, а що потім? Темрява і німа тиша?» Саме роздуми про кінець, що невблаганно наближався, були пов'язані в уявленні Скоропадського з жахом. Він учора не одразу зрозумів, чому зародився в ньому холодний жах, але потім, збагнувши, тремтячим пальцем («Завтра ж до невропатолога, — мимоволі вирішив він, — на схилі віку без усього можна жити, тільки без здоров'я не можна») набрав номер Канаріса й попросив аудієнції.

Той розпитав про здоров'я, поцікавився, чи витримує гетьман, як і раніш, п'ять сетів на корті, але прийняти старого відмовився, пославшись на надмірну зайнятість і терміновий виліт «у справах».

Скоропадський довго сидів із заплющеними очима біля апарата, а потім викликав машину й поїхав до РСХА. Після двох годин принизливого очікування його прийняв Шелленберг.

— Генерале, бога ради, скажіть правду, — попросив Скоропадський, відмовившись од запропонованої кави, — Данило поїхав по Європі з вашої санкції?

— Ми не даємо санкцій, — усміхнувся Шелленберг, — Ми даємо рекомендації. Санкції дає апарат партії.

Скоропадський зазнав жалю до себе, відчувши (а особливо гостро відчувають лише безповоротно втрачене) молодість цього наймолодшого, тридцятирічного генерала СС, і свою самотню старість, і свою колишню молодість, яка завжди жорстока до старих, — і стулив повіки, мовбито не втримавши їхньої налитої ваги.

— Ви посварилися з сином, — скоріше ствердно, аніж запитуючи, сказав Шелленберг. — Інакше Данило, як добрий син, заспокоїв би вас: він поїхав, зважаючи на інтереси не тільки вашого націоналістичного руху, але й тих, хто вас традиційно підтримує.

«Отже, молодість не завжди жорстока, — з полегкістю зітхнув Скоропадський, — даремно я отак про нього відразу. Зрозумів батька, заспокоїв».

Учора його охопив жах через те, що, вдруге діставши відмову од секретаря Герінга, подумав: а що, як Данилів син, котрий посварився з усіма колишніми друзями, вирішив змінити курс? Даремно до Лондона, Мадріда, Вашінгтона не лаштуються… Такого не приховаєш, та й «друзі» не дадуть приховати: усякі там Краснови, Біскупські, Граббе негайно повідомили б по знайомих адресах. Вони всі од заздрощів склянки гризуть, їм усім доводиться прохати в тутешньої влади, і лише він, гетьман, нічого ні в кого спочатку не просив, бо вивіз після революції з Києва ікон, золота і музейних картин на три мільйони марок. «Я борець за білу ідею, — частенько говорив пін, — а ті — наймити, ті — служать!»

«Чого ж бо це я собі отак брешу?»-вражено подумав Скоропадський, згадавши свої давні слова і дивуючись цій несподіваній думці; а можливо, не стільки вразила його ця думка, як те, що зловив себе на брехні: раніш він жив окремо від брехні, пропускаючи її мимо, не фіксуючи на ній уваги, сприймаючи брехню мов якусь поясниму і зрозумілу необхідність; тож лише зараз, зазнавши жаху, а затим полегшення і легкість та сльозливу любов до лютого на вдачу сина, він зрозумів, що всі оці довгі роки, з дев'ятнадцятого, коли йому ще й п'ятдесяти не було, аж до нинішнього, коли вже стукнув восьмий десяток, він постійно брехав собі, свідомо брехав. Він зрозумів, що найчастіше йому западала в голову ця думка про брехню на тенісному корті, на полюванні або вранці, після ночі, проведеної з якою-небудь тутешньою аристократкою. Але тоді він пропускав цю думку мимо, тому що вдень починалися справи: він консультував гестапо, допомагав абверу, проектував для Розенберга, виступав на антикомуністичних мітингах, він був «геть» маном самостійної України, потоптаної більшовиками». Але після того, як минуло кілька років, особливо ж коли загинув Петлюра (відчувши мстиву радість, він злякався цієї радості своєї, бо загинув не просто ворог його особистий, а все ж союзник проти Совєтів, і він зрозумів усю мізерність своєї мстивої радості, і це настрахало його і приголомшило), він раптом признався собі, що ніякий він не гетьман і що гетьманство його залежить од тих, кому це вигідно у Європі, й визначається розстановкою сил у тутешніх парламентах, які мають його за фішку, що її можна пересувати як хочеш.

(Царський генерал, який говорив українською мовою з акцентом, Скоропадський був представником інтересів українських магнатів-землевласників, використовувався спочатку петербурзьким двором як така собі декоративна фігура від поміщицько-куркульської Малоросії; він розумів це і не претендував на свою лінію: він виконував те, що йому диктували згори. Однак тут, в еміграції, він з перших днів підкреслював свою гетьманську осібність і, червоніючи, обурювався на себе, коли забувався й починав у колі друзів говорити по-російськи: Берліну потрібна була, як колись Санкт-Петербургу, сановита «українська фігура» — вискочки від політики мають потребу в титулованих, це дає втіху їхньому самолюбству).