Якби ти, фюрере, служив ідеї серйозній, реальній, а не химерній, ти робив би ставку на інших і на інше. Ти ж, фюрере, слабосилий, від початку й до кінця слабосилий, дарма що зараз такий нібито й могутній та незламний, і на твою честь усі так горланять «хайль» і так побожно ставляться до тебе. Але ж важливо бути, а не здаватися могутнім, фюрере. Покладайся на крамаря, фюрере, покладайся! Я дуже прошу тебе, вважай його своєю опорою. Думай, фюрере, що благополуччя кількох тисяч у багатомільйонному морі неблагополуччя — ота реальна сила, що правитиме тобі за опору. Тисяча не може бути опорою, коли справа стосується мільйонів. Тож ці мільйони мають знати, що їм приготував твій Розенберг. І вони дізнаються про це. Я вже постараюся, щоб вони дізналися про це.

Штірліц побачив, як до в'язниці заїхало три машини, три криті машини. Штірліц спинив свого «вандерера» біля прохідної, показав жетон і зайшов до подвір’я в’язниці. Трупи, роздягнуті догола, з двома вогнепальними ранами: на грудях і в голові, — лежали біля стіни. Діловиті есесівці никали поміж трупами, перевертали тіла й нахилялися до облич. Було чути швидкий перестук металу: есесівці вибивали молотками золоті коронки. Штірліца занудило, він одвернувся, рушив до умивальні, сполоснув обличчя холоднющою, з голубинкою водою і, одерев'яніло ступаючи, вийшов із в'язниці. Він довго сидів у машині, не маючи сили повернути ключ запалювання. А потім він змусив себе їхати до Мельника, розмовляти з Діцом, писати рапорт Шелленбергу — потрібно працювати, щоб усе знати і все пам'ятати. Це дуже погана властивість — помста, та коли за все це не буде кари, тоді настане кінець світу, і діти народжуватимуться чотириногими, і зникне музика, і не стане сонця, і буде вічна, чорна, беззоряна ніч. Пам'ять зберігають люди і виявляють її помстою, коли інакше діяти не можна, бо в усьому, завжди і для кожного є межа.