— Я веду машину, радіо увімкнуто, вас викликають, щоб дати прочуханки, — що за користь вам доносити на мене? Засуджуючи особу Адольфа Гітлера, я думаю тільки про велич Німеччини і ні про що інше. Та й потім, знаєте, краще одержувати тисячу марок за те, що тримаєш язик за зубами, аніж сто за те, що тримаєш кайло в руках.
— Розумно, — згодився Оберлендер. — Вельми розумно. Для себе — не для справи. Виходить, ідея васальних слов'ян вичерпала себе?
— Поки що важко говорити. Армія підтримує Розенберга. Можливо, нам пощастить внести до одного важливого документа зо два вельми важливих абзаци. Ми гадаємо, що фюрер — на цій стадії — підпише наш документ; йому бракує часу вчитуватися в абзаци, оскільки більшовики завзято воюють. Абзаци важко протягувати у дні миру; війна допомагає тим, хто ризикує…
… Розенберг надіслав до Львова директиви, доручивши апаратові партійного гауляйтера ознайомити з ними усіх співробітників міністерств східних територій; копію він вручив фюрерові, щоб «відвести всілякі інсинуації з приводу мого так званого лібералізму щодо слов'ян».
Перший документ називався «Пам'яткою для молодих працівників рейхсміністерства», і в ньому було сказано:
«1. Не помиляється той, хто не присвятив себе боротьбі.
2. Стислі вказівки у формі наказу — ніяких роз'яснень: українці воліють бачити в нас авторитетних керівників.
3. Якщо в тебе і є підстави обурюватися німцем, твоїм колегою, — не роби цього у присутності українця. Перед українцем захисти і приховай будь-яку помилку німця.
4. Вирішальне: здобуті нові території на Україні належать німцям віднині й навіки. Тому слід застосовувати найжорстокіші заходи щодо місцевого населення, коли цього потребуватиме державна необхідність.
5. Не мучся наслідками твоїх дій для українця — думай про інтереси Німеччини.
6. Не здумайте залучати українців до націонал-соціалізму! Не допускайте їх до наших завдань!
7. Бідування і голод українці терпіли століттями. Не здумайте запропонувати їм німецький стандарт!
8. Ніякого співчуття до українця! Ви господарі — віднині й назавжди!»
Наступна директива мала суто економічний характер, роз'яснюючи, які повинні бути норми видачі продуктів на душу населення.
«Українець, який працює, одержує по відривних талонах двісті грамів хліба на день. Дитина — сто грамів. Тому, хто працює, — і тільки йому — на місяць видаються по карточках такі продукти: 60 грамів масла (з розрахунку 2 грами на день); 400 грамів борошна, 300 грамів крупи, 1,5 кілограма м'яса, 250 грамів цукру, 2 коробки сірників, 30 штук цигарок».
З приводу промислових товарів у директиві було сказано таке:
«Якщо українець виявить бажання купити пальто, костюм або черевики, він зобов'язаний написати мотивовану заяву до управителя будинку, який повинен створити комісію для обстеження заявника: якою мірою той має потребу в черевиках або пальті; мати дві пари черевиків або два костюми українцеві заборонено. Висновок про справжнє економічне становище заявника та про стан його взуття і костюма має бути передано до районної управи, а звідти — з висновком авторитетного службовця (бажано завізоване німецьким керівником) — надсилається до міської управи, яка виносить остаточну ухвалу».
Інші вказівки виходили вже не від Розенберга, а з різних управлінь рейхсміністерства, проте всі вони були завізовані керівником «українського відділу» Смаль-Стоцьким…
Вказівки ці були сугубо конкретні:
«… українцям ліків не продавати. Університет не відкривати. Відвідувати театр українцям дозволити тільки по п'ятницях і вівторках. До кінотеатрів, окрім «Глорії», «Метро» і «Коперника», українцям вхід заборонено. Район колишніх Червоноармійських вулиць, де розташувалися офіцери вермахту і СС, для українців закритий. За порушення розстріл на місці. Гетто для тих євреїв, яких буде виявлено після акції, визначено в районі Підзамчого. За порушення світломаскування розстріл. За появу на вулицях після 22.00 і до 6.00 розстріл (перепустки і дозвіл на переміщення по району одержувати у дистрикті на вулиці Чернецького, в колишньому приміщенні воєводства). Усіх душевнохворих у клініках знищити як дармоїдів. За переховування українських, російських комуністів та євреїв розстріл. Для медичних приватних кабінетів, що знову відкриваються, встановити розцінки, перевищувати які не дозволено: операція по видаленню апендикса не повинна коштувати більш як 750 карбованців; видалення гланд — не більш як 600 карбованців; видалення пахової грижі — не дорожче 1500 карбованців. Власникам, які відкривають аптеки, заборонено продавати ліки по цінах вище, аніж: порошок від головного болю — 13 карбованців, таблетку червоного стрептоциду — 25 карбованців, кальцекс і аспірин — не дорожче 10 карбованців За один порошок. Цілу пачечку (десять порошків) українцям продавати заборонено. Дозволити українцям, яких перевірено по лінії служби безпеки, відкрити приватні крамниці й магазини. Зобов'язати власників крамниць і магазинів вивісити оголошення німецькою та українською мовами. Зобов'язати власників крамниць і магазинів помістити на покуті портрет великого фюрера Адольфа Гітлера».
… Прочитавши ці документи, Штірліц якийсь час сидів немов укопаний. Він ще раз глянув на підпис Смаль-Стоцького, і гидлива гримаса скривила йому обличчя.
Зробивши фотокопії, щоб надіслати їх через свого нового зв'язкового до Центру, він сховав документи у сейф та й поїхав до Діца. Він їхав містом, вигляд якого протягом кількох днів став інший. Він бачив, як німецькі солдати зривали таблички з назвами вулиць: площа Ринок стала Кракауештрасе, вулиця Абрагамовичів перетворилася на Кляйнштрасе, Підвальна — Ам Грабен. Штірліц їхав поволі, люто стискаючи кермо, і думав про те, що зараз потрібно триматися, як ніколи раніше, бо, прочитавши документи Розенберга, він ще раз упевнився у приреченості гітлеризму — питання часу, та й тільки. А вже те, що час — це кров і загибель тих, хто перший стає на бій із злом, що ж, це — данність, діалектика, як то кажуть…
Штірліц міркував зараз спокійно, уперше за останні дні спокійно. Він міркував про те, чому німці вирішили зробити ставку на дрібних крамарів. Це тільки здається, що власність робить з людини свого раба, а хіба раби можуть бути провідниками нового? Пушкін і Кант були багатші за тебе, Герінге, з твоїми «народними заводами», і з твоїми «народними німецькими банками», тому що вони вільні у своїх думках і їм було про що мислити, а тобі нема коли мислити, бо тобі потрібно пити і жерти на прийомах у рейхсканцелярії, приймати паради люфтваффе, вислуховувати рапорти ад'ютантів, давати санкції на розстріли, читати зведення про перемоги, а все це підминає тебе, тож і в душі у тебе немає нічого, через те що позбавлений жаги пізнавати. Адже тебе не цікавить, чи є кінець всесвіту, а коли немає, то як це осягнути розумом; тебе не цікавить, що таке людська пам'ять, як вона живе у віках і хто зберігає її, цю пам'ять. Дурноверхі наці, вам не збагнути, що мрії дітей — це майбутнє суспільства. Про що мріють діти? Ви думали про це у своїх рейхсканцеляріях? Хіба ви пам'ятаєте свої дитячі мрії? Хіба ви спроможні дізнатися про мрії своїх дітей? Адже нормальні діти мріють стати пілотами або диригентами, хірургами або шоферами, маршалами або акторами, але ніхто з них не мріє стати крамарем. Діти хочуть мати гоночний автомобіль, але не таксомоторний парк, ляльку, але не фабрику ляльок. Крамар — раб здобутого. Для нього немає інших ідеалів, окрім того, щоб утримати, зберегти, залишити все, як є. А це неможливо в наш час — залишити все, як є. Світові надано швидкості, нової, особливої швидкості, і її не можна погасити, тож дрібний крамар, раб речей, їхній власник, смішний у світі нових, цілеспрямованих швидкостей.