Інгрід встала, уважно оглянула себе у величезному дзеркалі, вмонтованому в стіну спальні: коли ще була жива мама, до дівчинки запрошували балетмейстерів із Берлінського театру опери, і тільки два роки тому Інгрід попросила шофера зняти станок, що проходив уздовж дзеркала і за який вона трималася, опрацьовуючи балетні позиції.

Ванну кімнату було оздоблено сірими мармуровими плитами, тож якось Інгрід пожартувала: «Татку, я почуваю себе у своєму басейні, як у нашому фамільному склепі».

У воду, яка здавалася зеленою через те, що мармур був саме такий на колір, Інгрід палила хвойного екстракту; поди потемніла, (робилися темно-жовтою, і запахло лісом, далеким, не тутешнім, а баварським, куди родина Боден-Граузе виїздила на ціле літо. Але після того, як під Варшавою загинули два сини графа, брати Інгрід, а мати, не перенісши горя, померла, дочка й батько ані разу не залишали Берліна.

Дізнавшись про загибель синів, граф сказав:

— Це помста за мою пасивність. Не можна просто говорити про тупість єфрейтора, проти нього треба було боротися. Я винен в усьому. Мені немає прощення.

Він промовив це спокійно, так спокійно, як рідко говорив удома, тим-то Інгрід найбільше і злякав цей заціпенілий батьків спокій. Вона любила його більше за всіх у сім'ї, тож і не помилилася, відчувши якусь приреченість у батькових словах. Він таки вирішив відійти до синів і навіть визначив точну дату: зразу ж після того, як закінчить необхідні формальності, викличе управителів із померанських і баварських маєтків, складе заповіт і зустрінеться з тими своїми друзями, котрі зможуть заступитися за дружину й дочку, якщо їм доведеться мати справу з представниками влади єфрейтора.

Та коли мати Інгрід померла від розриву серця, не перенісши загибелі синів, граф так само методично і раціонально відмінив своє рішення про самовбивство аж до того часу, поки Інгрід не вийде заміж. Запросивши дочку, він сказав їй:

— Оскільки ти народилася аристократкою, Інгрід, я не маю потреби повторювати очевидне: тільки нуворишам, які дорвалися до багатства, здається, що їм усе можна. Ти з дитинства виховувалася серед розкоші, це було звичним, проте я завжди намагався переконати тебе, що справжньому аристократові дозволено дуже небагато. Хлопчикам можна було залишитися в Берліні, але закон нашої родової честі не дозволив їм робити цього, тож вони і пішли на фронт і загинули, як інші німці. Я не гнівив би господа, якби вони померли в ім'я торжества Німеччини. Але вони померли в ім'я загибелі Німеччини, тим-то я й хочу поділитися з тобою деякими міркуваннями.

Голос батька був сухий і позбавлений будь-яких емоцій; хвилювання старого можна було вгадати тільки по тому, як він раз у раз рівняв довгими своїми пальцями складені в купку аркуші паперу.

— Я пам'ятаю твоє захоплення Кантом, — вів далі Боден-Граузе. — В юності усі повинні пройти через це. Вважати себе, тобто суб'єкт, першоосновою буття, який фактом свого народження створює цей світ, прекрасно і мудро. Але час Канта минув. Принаймні на той період, поки на нашій батьківщині шаленіє єфрейтор. Усім буде нав'язано кошмар. Кожному німцеві, — повторив старий граф, — уготовано кошмар, якого ще не було в історії людства. Проте коли б я вважав цей кошмар скороминущим, коли б він був схожий на інквізицію — добра мета при вандалізмі — її досягнення, — я примирився б, Інгрід. Державою можна керувати тільки в тому разі — особливо в наш час аеропланів, танкеток, метрополітенів, якщо людина, котра взяла на себе тягар керування, підготовлена до цієї складної, тяжкої, спопеляючої творчості. Пробач, що я говорю так довго, я трохи схвильований.

Інгрід ще ніколи не бачила батька таким. Вона поклала свою широку, теплу долоню на його довгі пальці, і губи батькові на якусь мить здригнулися, щось сталося з обличчям, але то було тільки на мить. Він провадив далі звичайним, скрипучим, розміреним голосом:

— Можна прийняти хрест і незаслужену муку, якщо віриш, що твоя безневинна смерть принесе користь справі одноплемінників. Легко примиритися із злигоднями, що звалилися на тебе й на твою сім'ю, коли ти впевнений, що ці злигодні продиктовані доцільністю й логікою. Та коли ти бачиш, що країною править банда, позбавлена знань, позбавлена розуміння історії, позбавлена моральних устоїв, править за законами бандитської зграї, тоді терпіння стає актом підлості. Нам, Боден-Граузе, дозволено небагато, бо наше становище дозволяє нам усе. Так от, нам більше не дозволено терпіти. Гадана сила єфрейтора, гадане його торжество таїть у собі таку страшну кару, яка знищить не його — державу; не його зграю — німецький народ. На жаль, єдина сила, що може протистояти єфрейторові, не на Заході, а на Сході. Рік тому мудрі люди говорили зі мною про дії. Це було до початку польської кампанії, але я тоді вірив, що Захід зламає вискочку. Я відмовився продовжувати розмову, бо вели її люди зі Сходу. Ні, ні, вони з нашого кола, це німці, — пояснив граф, побачивши в очах дочки переляк. — Зараз я виправив свою попередню помилку… Ні, не помилку… Зараз я спробував спокутувати свою провину… Хоч провина перед минулим не може бути спокутувана. Це схоже на тавро, це довіку. Словом, коли зі мною що станеться, я хочу, щоб ти знала ті мотиви, які спонукали мене до дії.

— Коли з нами щось трапиться, — виправила Інгрід.

— Тебе вони не зачеплять. Я одписав тобі половину майна, і тобі треба буде порвати зі мною: тепер діти часто поривають із батьками. Привід я тобі підкажу, порадившись із своїми новими колегами.

— Ти неправильно мене зрозумів, тату. Я не буду бездіяльна. Ти маєш рацію, нам, людям нашого кола, дозволено занадто мало, щоб я могла спостерігати твою боротьбу і загальну покірну тупість.

… Інгрід опустилась у ванну, в біле, пухнасте шумовиння, яке приховувало під собою темно-буру воду, і шумовиння було схоже на те, що крутиться над виром у їхній річці в Баварії, тільки там іноді у таке саме шумовиння потрапляла гілка або розпластаний аркуш паперу, і вони раптом починали кружляти й зникали, затягнені в таємничу безодню страшною силою.

Спостерігаючи за водовертями там, у Баварії, Інгрід уперше замислилась над тим, чому справжньої, могутньої сили насправді не видно, вона не фіксується оком, як одна з найвищих таємниць буття.

Інгрід уважно придивлялася до людей свого кола, до чоловіків, таких самих, як і в неї, сімей. Вони здавалися їй позбавленими справжньої сили. В них усе було зовнішнє: спритність, гідність, гумор, поблажливість. Але в них не було того, чим, як здавалося Інгрід, одрізняється справжній мужчина: у них не було двох почуттів — провини і співчуття до тих, хто їх оточує, з чого, врешті-решт, і складається сила. Вважаючи себе за дворян, продовжувачів істинно аристократичного прусського духу, чоловіки її кола намагалися в усьому бути схожими один на одного і не розуміли, що цим самим вони мимоволі руйнували в собі індивідуальне начало. З дитинства, очевидно, під впливом батька, Інгрід відстоювала своє право бути саме Інгрід Боден-Граузе, і ніким іншим вона бути не бажала. Вона не хотіла брати, їй, навпаки, хотілося віддавати оточенню часточку свого «я», але це повинна бути вона, тільки вона, а не якась частина знеособленого кастового «ми».

Без того дівочого трепету, який так сентиментально оспівували у міщанських фільмах гітлерівського кінематографа, вона прийшла до парубоцької неохайної оселі Томаса Шарре, випробувача літаків на заводі «Фокке-Вульф», і залишилася в нього, та й потім часто залишалася в нього — це було її право розпоряджатися собою, тож і не хотіла вона те право нікому віддати. А коли Томас запропонував їй побратися, вона відмовилась:

— Любий, нерівність рівнів, поки вона існує, не дозволить нам бути щасливим подружжям. Та й потім я терпіти не можу слова «шлюб». Воно протилежне слову «любов».

— Мені здавалося, що це потрібно тобі, — сказав Томас.

— Чому? — Вона стенула гострими хлопчачими плечима. — Існуючій нерівності треба протиставити особисту рівність, треба відчувати себе вільним, тільки тоді ми зможемо любити одне одного.